Але, попри війни та революції, футбол в Україні стрімко розвивався. Труси вже нікого не бентежили, з’явилася сила-силенна команд. А які назви! «Англійський клуб», «Спортинг», «Макабі», «Цап-царап», «Не журись», ба навіть «Голодранці». Така собі, як казав Хвильовий, «романтика вітаїзму». Ясна річ, у 1920-их роках усі найкращі футбольні команди України були в моєму Харкові — столиці УСРР. І саме тут наприкінці 1920-их Смолич і Йогансен намагались організувати письменницьку футбольну команду. На жаль, не склалось. А вже невдовзі на арену українського футболу вийшло легендарне київське «Динамо». Тож у другій половині 1960-их, коли я був малий, нас не треба було питати, за кого ми вболіваємо. Ми всі вболівали за «Динамо». Ще й досі пам’ятаю перероблену «під футбол» «Черемшину»: «Гучно мовив диктор, мов у лісі, / Київ виграє у Кутаїсі, / А Медвідь жене м’яча по краю, / Бишовець з Хмельницьким нападає».

Оце «гучно мовив диктор, мов у лісі» звучало дуже й дуже доречно, бо ми слухали трансляції футбольних матчів, зібравшись під гучномовцем біля клубу. Та ми не тільки були фанатами українського футболу — ми й самі з ранку до ночі ганяли м’яч. І все було майже так, як за часів Смолича. Ті самі ворота без сітки. Та сама техніка удару — хто бив у падінні через себе («по-англійськи»), того хвалили, а хто гатив з носка («пиром»), того ганьбили. Ті самі шнуровані м’ячі. Особливо я запам’ятав м’яч, який чогось звали «колгоспним». Він був такий із біса важенний, що, коли я брав його на голову, з очей аж іскри сипалися. Та й китайські кеди, які моя бабуся називала «хеками», довго не витримували. «От лиха личина, — сварила вона мене, — знову хеки порвав!» Але що там ті «хеки», коли ти чуєш фінальні рядки футбольної «Черемшини»: «Ось як хлопці-динамівці грають, / В кубки золото вони складають, / А прийдуть часи, коли й богиню / Заховають в українську скриню»! «Богиня» — то, як ви розумієте, зроблена зі срібла, золота і лазуриту Ніка, приз Жюля Ріме, що ним тоді нагороджували чемпіонів світу з футболу…

Та не все коту масляна. «Золоту богиню» згодом поцупили злодії, а чемпіонами світу наші футболісти так і не стали. Зате про футбол сучасні українські письменники пишуть куди більше, ніж за часів моїх дитинства та юності. Почитайте хоча би того-таки Жадана — його поезію, збірку «Big Мас» чи романи «Anarchy in the UKR» і «Ворошиловград». А напередодні фіналу «Євро-2012» у нас з’явилася ціла футбольна бібліотека. Ось переді мною харківська антологія «Письменники про футбол», на обкладинці якої супер-сейв Юрія Андруховича — у кіперській формі кольору «танго», такого модного за часів Смолича, він якось меланхолійно ловить м’яч. Одинадцять футбольних історій від «літературної збірної України». А ось іще одинадцять українських футбольних історій — видана у Берліні антологія «Wodka für den Torwart». Це справді доволі міцний напій і «для кіпера», і, сподіваюся, для німецького читача. І нарешті, видана по-німецькому, по-польському та по-українському антологія «Тотальний футбол». Коли я вперше глянув на обкладинку її берлінського видання, у моїй пам’яті, не знати з якого дива, одразу ж зринув отой «колгоспний» м’яч мого дитинства…

Та це ще не все. Сергій Жадан зробив те, чого не вдалося зробити Смоличу і та Йогансену. Нещодавно він таки зібрав письменницьку футбольну команду. І, коли я чую про її перемоги та поразки, моє серце починає битися пришвидшено не тільки тому, що це футбол, а ще й тому, що в цій команді на позиції правого захисника (так-так, на моїй позиції!) грає мій син Сашко. Словом, футболу й у нашій літературі, й у нашому житті дедалі більшає. І це добрий знак. Я би хотів, аби футболу стало ще більше. Може, тоді ми, нарешті, навчимося жити за правилами — так, як грають на полі футболісти. Може, тоді ми нарешті обнімемо один одного й заспіваємо: «Оле-оле-оле-оле», — а потому зарядимо кричалку: «Вперед, Україно!» — так, як роблять футбольні вболівальники.

Улітку 1923 року один із найгеніальніших українських поетів XX століття Павло Тичина, прибувши до тодішньої столиці України Харкова на посаду співредактора щойно заснованого часопису «Червоний шлях», трохи розгублено запитував: «Харків, Харків, де твоє обличчя?» Гадаю, якби він писав свій тетраптих «Харків» десь років через п’ять — скажімо, наприкінці 1928-го, — то розпочав би його іншими словами, бо тоді поет достеменно би знав, що обличчям Харкова є Держпром — Будинок державної промисловості на теперішньому майдані Свободи. Цей небошкряб із бетону та зі скла, заввишки 63 метри, було зведено в 1925—1928 роках за проектом архітекторів Сергія Серафимова, Самуїла Кравця та Марка Фельгера. Згідно з конкурсними умовами, Держпром повинен був стати величною пам’яткою українського національного стилю, тобто необароко. Щоправда, з дев’ятнадцяти поданих на конкурс проектів лише проекти Дмитра Дяченка (для нього бароко й українська вдача та державність узагалі були синонімами), а також Івана Фоміна мали прикметні риси необарокового стилю. Тим часом проект-переможець — чистої води конструктивізм. Як казав сам Сергій Серафимов, Держпром — це «завод, що став палацом». Хоч, зрештою, — як для кого. Для Серафимова — «завод», а для Теодора Драйзера — «побачене в Харкові диво». Так чи так, а Держпром був найбільшим небошкрябом тогочасної Європи.

Та річ не лише в його циклопічних розмірах. Держпром — воістину прекрасний. Він прекрасний і вдень, зусібіч облитий сонцем, і вночі, коли рух машин та людей стихає і я можу спокійно кружляти довкола нього на своєму ситі-байку, та особливо — ввечері. Цю велетенську легку й граційну споруду розташовано фасадом на схід так, щоб призахідне сонце наскрізь просвічувало сотні її вікон. І тоді вся вона стає мов полум’яна. Недаремно сусідній узвіз названо ім’ям Пассіонарії. Зупиніться коли-небудь увечері на ажурному Мості закоханих, що ніби лине над узвозом Пассіонарії, й погляньте на панораму Держпрому. Мені здається, ви зможете легко збагнути пафос творців Українського Ренесансу 1920-их років, отих «перших хоробрих», «аргонавтів української інтелігенції», великих мрійників і будівничих нової України — України не «вишневих садочків», а стрімкого й могутнього пориву вперед, у світле майбуття, в невідому «загірню комуну». Принаймні для мене Держпром — це ніщо інше, як утілений у бетоні й у склі Український Ренесанс — сказати би, «боротьбистська» візія моєї Вітчизни. Словом, стоячи погожого літнього вечора на Мості закоханих, я годен освідчитися Держпрому в любові. І не я один. Не вірите? То ось вам чудесна комедія колишнього «боротьбиста» і президента ВАПЛІТЕ Юліана Шпола «Катіна любов…» Вона вийшла окремою книжкою 1928 року в серії «Театральна бібліотека», що її видавало «Державне Видавництво України». На сцені ця комедія, на жаль, ніколи не йшла, тож дозвольте я трохи розкажу вам про неї.

Усе почалося з «українізації», з тієї самої «українізації», яку так феєрично змальовано в комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло» — вона ще й досі з успіхом іде на сцені «Березоля». Так-от, герой п’єси Шпола, дрібний чиновник П’єр, «провалився» на іспиті з української мови, бо, коли його запитали, що таке «речівник», тобто іменник, він відповів: «Той, хто ричить». Отак через той клятий «речівник» П’єр і залишився без роботи. Та треба ж якось жити далі. І тоді він вирішує одружитися зі значно старшою за себе власницею галантерейної крамниці Софією Єлпідіфорівною, яка перед тим торгувала то проскурками, то пиріжками, а найчастіше — собою. Почувши про це, П’єрів батько Оксен Іванович спершу аж скрикнув: «Тю-ти, ну-ти, бий тебе сила божа! Та ти й справді з глузду з’їхав від тої українізації!»

Утім, коли сам Оксен Іванович побачив ту пишнотілу пані, вона так припала йому до душі, що він почав метушитися по хаті, наспівуючи романс Сєверяніна «Это было у моря», а потому патетично заговорив: «Шановна сеньора, маркіза, леді, Дульцинея Тобозская… В той момент, коли ви переступили поріг моєї вбогої халупи!.. В той момент, коли ваша… убєдітєльная фігура… вразила мій… скорбний зір!..» — на що Софія Єлпідіфорівна відповіла: «Та киньте! Ну, що ви, справді?! А то можна подумать, що ви п’яні!..» Тож усе чудесно, крім одного: знайома їхньої родини, пані Сімонцева, обіцяє висватати Софію Єлпідіфорівну за П’єра тільки в тому разі, якщо його сестра Катя погодиться вийти заміж за її трохи (а може, й не трохи) пришелепуватого сина Колю.