Лише тепер долинув жахливий тріск скошеного гроттупського лісу; але його заглушила раптом канонада палаючих складів. Шостий вибух розлігся гострим тріском: мабуть, крезиліт. Потім глухо, басовитіше пролунав вибух бочок з динамоном. Блискавкою вилетів, освітивши півнеба, величезний вогненний снаряд. Спалахнуло високе полум’я, згасло і вискочило трохи далі, лише згодом гаркнув вибух, мов удар грому. На хвилину канонада стихла, і було чутно потріскування вогню, наче хтось ламав хмиз. Потім новий страшенний вибух, і над гроттупським заводом зметнулося полум’я й швидко побігло над містом. Гроттуп потопав у вогні.

Заціпенілий від жаху, Прокоп звівся на ноги і насилу плентався далі.

Він біг по шосе, важко дихаючи. Вибрався на вершину пагорба і спустився в долину. Вогняна заграва за ним зникала. Зникали предмети й тіні, що заливались туманом. Здавалось, ніби відпливали привиддя на водах безбережної ріки, де хвиля не хлюпне, чайка не заскиглить. В цьому незмірно тихому зниканні всього Прокопа лякав навіть тупіт власних ніг. Тут він сповільнив біг і тихо попрямував у молочну імлу.

На шляху перед ним заблищав вогник. Він хотів його обійти, став і завагався. Привиділась йому лампа над столом, вогник у печі, ліхтар що освітлював дорогу. І ніби втомлений метелик затріпотів у ньому крильцями, рвучись до того вогника. Прокоп наближався повільно, наче не насмілювався підійти; підступав ближче і боявся, що його проженуть. Нарешті зупинився неподалік: аж воно віз із полотняним верхом, на дишлі висить засвічений ліхтар і кидає миготливе світло на білого коня, біле каміння і білі стовбури берез понад дорогою. До морди коня привішена полотняна торбина, нахиливши голову, він хрумкає овес. У коня довга срібляста грива і ніколи не підрізуваний хвіст; спереду стоїть щуплявий дідок. У нього біла борода і сріблясте волосся; він такий білий, як і полотняний верх воза; переступає з ноги на ногу, замислений, розчісує пальцями білу гриву коня, щось примовляючи.

Ось він обертається, дивиться кудись у темряву і запитує надтріснутим голоском:

– Це ти, Прокопе? Йди скоріш, я давно на тебе чекаю.

Прокоп і не здивувався, йому відлягло від серця.

– Іду, – промовив він, – я так біг!

Дідок підійшов до нього, помацав його піджак.

– Ти весь мокрий, – кинув з докором, – ще застудишся.

– Дідусю, – сказав Прокоп, – ви знаєте, що Гроттуп висаджено в повітря?

Старенький жалісливо похитав головою:

– А що людей там загинуло! Ти втомився, еге ж? Сідай на козли, я тебе підвезу. – Дідок подріботів до коника, повагом відв’язав торбину з вівсом. – Ге, ге, досить уже тобі, – бурмотів він. – Поїдемо, у нас тепер гість.

– А що ви везете в тій буді? – спитав Прокоп.

Дідок обернувся до нього й посміхнувся.

– Світ, – сказав він. – Ти ще не бачив світу?

– Не бачив.

– Так я тобі покажу його, стривай.

Він поклав торбину на віз і почав, не кваплячись, відпинати з одного боку полотно. Відгорнув його. Прокоп побачив скриньку із скляним вічком.

– Стривай, – повторив дідок і почав щось шукати на землі.

Знайшов стеблинку, присів навпочіпки до ліхтаря й запалив її; робив він це повільно, зосереджено.

– Гори ясно, гори, – приговорював він, звертаючись до стеблинки і, затуливши її од вітру долонями, підійшов до скриньки, підняв віко і засвітив усередині якийсь ґнотик. – У мене там олива, – пояснив він. – Дехто вже світить карбідом, але... карбід страшенно ріже очі. І до того ж це така річ, що може й вибухнути, тоді й матимеш. Може ще й покалічити кого. А олива – це ніби в церкві.

Він нахилився до віконця, заглядаючи світлими очима досередини.

– Добре видно. Яка краса! – прошепотів захоплено. – Іди-но подивись. Але мусиш пригнутись, щоб стати... маленьким... як дитя. Ось так...

Прокоп нахилився до скельця.

– Це грецький храм господній у Джірдженті[75] 75, – почав поважно пояснювати старий, – на острові Сіцілії. Він присвячений богові, тобто Юноні Лацінії. Поглянь на оті колони. Вони витесані з таких великих брил, що на кожній з них може обідати ціла родина. Подумай лишень, скільки праці! Повернути далі? Це вид з гори Пенегал в Альпах, коли заходить сонце. Тоді загорається сніг таким чудовим і дивним світлом, як тут намальовано. Ось альпійське сяйво, а ця гора називається Латемар. Далі? А ото – святе місто Бенарес в Індії; і річка там священна, очищає гріхи людські. Тисячі людей знайшли тут те, що шукали.

Це були зворушливі, ретельно намальовані картинки, розфарбовані від руки; барви трохи зблідли, папір пожовтів, а проте вони зберегли милу, приємну строкатість лазурової, зеленої і жрвтої фарб, червоні каптани людей і чисту блакить неба; кожна травинка була вималювана з любов’ю й увагою.

– Це священна річка Ганг, – додав дідусь шанобливо і повернув корбу. – А ось – Загур, найчудовіший замок у світі.

Прокоп так і прилип до віконця. Він побачив чудовий замок з легкими банями, високі пальми і блакитний водограй. Маленька постать із пером на тюрбані, в малиновому каптані, жовтих шароварах, з татарською шаблею в руках вітає, аж до землі вклоняючись, даму в білім убранні, що веде, тримаючи за вуздечку, неспокійного коня.

– Де... де ж він, той Загур? – шепоче Прокоп.

Дідусь здвигнув плечима.

– Там десь, – сказав непевно. – Де найкраще. Хто знаходить його, а хто й ні. Крутнути далі?

– Ні ще.

Старий трохи відійшов і почав гладити коня по крупу.

– Стривай, но-но-но, стій, – тихо заговорив він. – Треба ж йому показати, нехай потішиться.

– Поверніть, дідусю, – попросив здивований Прокоп.

Далі йшов гамбурзький порт, Кремль, полярний краєвид із північним сяйвом, вулкан Кракатау, Бруклінський міст, Нотр-Дам, тубільне село на Борнео, будиночок Дарвіна в Дауні, радіостанція в Полдью[76] 76, шанхайська вулиця, водоспади Вікторії, замок Пернштин[77], нафтові вежі в Баку.

– А ось вибух у Гроттупі, – пояснив старий. На картинці видно було клуби рожевого диму, викинуті високо вгору сірчано-жовтим полум’ям. В диму і полум’ї висіли в страшних позах пошматовані людські тіла. – Загинуло понад п’ять тисяч чоловік. Це велике нещастя, – зітхнув дідок, – Це остання картинка. То як, бачив ти світ?

– Ні, не бачив, – сказав Прокоп, як у дурмані. Старий розчаровано похитав головою.

– Ти хочеш бачити занадто багато. Для цього треба довго жити. – Він загасив ґнотик у скриньці і поволі опустив завісу. – Сідай на козли, поїдемо.

Старий зняв мішок, яким був накритий коник, і накинув Прокопові на спину.

– Щоб тобі не було холодно, – сказав він, сідаючи поруч із ним; взяв у руки віжки й тихенько свиснув. Коник потюпав тихою риссю. – Вйо-вйо, любий, – протягло крикнув дідок.

Пропливали алеї з берез і горобин, халупи, огорнуті пеленою туману, сонний і мирний край.

– Дідусю, – вирвалося у Прокопа, – чого все це трапилося зі мною?

– Що?

– Чого мені довелося стільки спіткати всього? Старий замислився.

– Це так лише здається, – сказав нарешті. – Все, що з людиною трапляється, йде від неї самої. От і розмотується з тебе, як нитки з клубка.

– Це неправда, – запротестував Прокоп. – Чому я зустрів княжну? Дідусю, ви... ви, мабуть, знаєте мене. Адже ж я шукав ту... іншу, так? А проте це трапилось – чому? Скажіть!

Старий подумав, ворушачи м’якими губами.

– Це була твоя пиха, – спроквола відповів він. – Таке іноді находить на чоловіка, що він і не знає як, але воно було в ньому. Тоді чоловік починає рватись у всі боки. – Він показав це батогом, аж кінь злякався і подався підтюпцем.

– Тррр! Чого це ти, чого це ти? – крикнув він тонким голоском на коня. – Бачиш, так само буває, коли якийсь юнак починає кидатись в усі боки. Все навкруги сполошиться. А воно й непотрібно витворяти великі фокуси. Сиди й дивися на дорогу, і так доїдеш.