– О-о, – стогнала вона, – коли б ти знав... що... що... роблять люди!.. Кожен, кожен був зі мною такий грубий... Наче я навіть не тварина, менше, ніж камінь!

– Перестань! – шепотів він і, не усвідомлюючи, що робить, гладив її тремтячими, покаліченими пальцями по голові.

Вона заспокоєно зітхнула і знерухоміла. Він відчував її палючий віддих і пульсування жилки в неї на шиї.

Вона тихесенько засміялась.

– Ти гадав, що я спала... там, у машині? Я не спала, я тільки вдавала, що сплю, і чекала, що ти почнеш... як і інші... Адже ж ти бачив, хто я і яка я. А... ти лиш хмурився і тримав мене, наче малу дівчинку... ніби яку святиню... – Крізь сміх у неї бризнули сльози. – Я раптом так зраділа і була така горда, як ще ніколи... страшенно соромилась... але мені було так хороше. – Схлипуючи, вона цілувала його в коліна. – Ви... ви мене й не розбудили навіть... а поклали... як святиню... прикрили ноги... і нічого не сказали.

Вона зайшлася плачем.

– Я вам буду служницею, дозвольте мені, дозвольте мені... я вас роззую. Будь ласка, не сердьтесь, що я прикидалась, ніби сплю. Будь ласка...

Прокоп хотів підвести їй голову; вона почала цілувати йому руки.

– Ради бога, не плачте! – промовив він.

– До кого це ви? – запитала вона здивовано і перестала плакати. – Чого ви на мене викаєте?

Прокоп нарешті підвів її обличчя, але вона боронилася з усієї сили і знов ховала голову в нього між колінами.

– Ні, ні, – твердила вона злякано і водночас сміючись, – я зарюмсана. Я б... вам... не сподобалась, – промовила тихше і сховала заплакане лице. – Чого ви так... довго... не йшли? Я вам буду служити і вести листування... Я навчуся друкувати на машинці, я знаю п’ять мов – ви не виженете мене? Коли ви так довго не йшли, я думала, що все б зробила... а він мені все зіпсував, він говорив так, ніби я була... Але це неправда, я вже все сказала; я буду... я зроблю все, що схочете. Я хочу бути порядною...

– Встаньте, прошу вас!

Вона сіла навпочіпки, поклала руки на коліна і дивилась на нього як зачарована. Тепер... вона вже не була схожою на ту, у вуалі. І він згадав розплакану Анчі.

– Не плачте, – бурмотів він лагідно і невпевнено.

– Ви такий гарний, – прошепотіла вона в захваті.

Прокоп почервонів і замурмотів хтозна-що.

– Ідіть... спати, – і погладив її по розпаленілому обличчю.

– Я не гидка вам? – спитала вона, зашарівшись.

– Зовсім ні.

Вона не рухалась і дивилась на нього сумними очима; і він схилився й поцілував її. Дівчина почервоніла й віддала йому поцілунок збентежено й невміло, ніби цілувала вперше.

– Йди спати, йди, – промимрив розпачливо Прокоп. – Я ще мушу... дещо обміркувати.

Дівчина слухняно встала і почала тихо роздягатись. Прокоп сів у куток, щоб їй не заважати. Вона скидала з себе вбрання, не соромлячись, але й без найменшої фривольності, просто і природно, ніби жінка в своїй родині: не кваплячись, розстібає ґудзики, розв’язує шнурівку, тихенько складає білизну, повільно стягує панчохи з сильних і гарних ніг; замислюється, потуплює погляд, по-дитячому перебираючи довгими, бездоганними пальцями ніг. Та ось глянула на Прокопа, всміхнулася рум’яною радістю і шепнула:

– Я тихесенько...

Прокоп у своєму кутку ледве дихає: адже ж це знову вона, та дівчина в вуалі. Це міцне, зріле, прекрасне тіло – її; вона так поважно й зграбно скидає своє вбрання; так само спадає в неї волосся на спокійні плечі, так, майже так само гладить, замислена, скулена, свої повні, гарні руки; так само... Він заплющив очі. Серце в нього закалатало. Невже ти ніколи не бачив, заплющивши очі в похмурій самоті, як стоїть вона біля тихої родинної лампи, повернувшись до тебе лицем і щось каже тобі, чого ти ще не чув? Невже ще тоді, стиснувши руки колінами, ти не помітив напівзаплющеними очима руху її рук, простого й чарівного, в якому – вся мирна й тиха радість родинна? Одного разу ти бачив її, коли вона стояла до тебе спиною, схиливши над чимсь голову; іншим разом ти її бачив, як вона читала при вечірній лампі. Це, мабуть, лише продовження тих видінь. Можливо, все зникне, коли розплющиш очі, не залишиться нічого, лише самотність?

Він розплющив очі. Дівчина лежала в ліжку, вкрившись аж по шию, і не зводила з нього очей, повних безмежної, покірної любові. Він підійшов до неї, схилився над її лицем, вивчав його риси з гострою, нетерплячою увагою. Вона запитливо глянула на нього і відсунулась, щоб дати йому місце біля свого боку.

– Ні, ні, – промимрив він і поцілував її легесенько в чоло. – Спи, спи.

Вона слухняно заплющила очі і затаїла дух.

Він повернувся навшпиньках у свій куток. “Ні, вона не схожа на неї”, – запевняв сам себе. Йому здалося, що дівчина дивиться на нього з-під примружених повік. Це його мучило, він не міг зосередитись, хмурився, відвертав голову і, нарешті, пішов поглянути на неї. Вона лежала, заплющивши очі, здавалось, навіть не дихала; була чарівна і віддана.

– Спи, – шепнув він.

Вона ледь помітно кивнула головою. Він погасив світло і помацки, навшпиньках вернувся у свій куток до вікна.

Минули довгі, тоскні години. Прокоп підкрався до дверей, мов злодій. “Чи не прокинеться?” Він вагався, поклавши руку на дверну ручку. Серце у нього калатало. Він відчинив двері й вислизнув надвір.

Ще стояла ніч. Прокоп окинув поглядом терикони й переліз через огорожу. Стрибнув, обтрусився і почав шукати дорогу.

Шосе ледве видно в пітьмі. Прокоп розглядівся, тремтячи від холоду. Куди, куди воно веде? До Балттіна? ‘ Він пройшов кілька кроків і зупинився. Постояв, потупивши погляд. Отже, до Балттіна? Схлипнувши важко, без сліз, він раптом крутнувся на підборах.

У Гроттуп!

Дивно переплітаються шляхи у світі. Коли б можна було підрахувати всі свої кроки й дороги, який би складний візерунок вийшов! Бо своїми кроками кожен малює свою карту землі.

Був вечір, коли Прокоп підійшов до ґратчастої огорожі гроттупського воєнного заводу. Це було широке поле, забудоване корпусами, освітлене імлистими кулями дугових ліхтарів. Ще світиться одне чи двоє вікон. Прокоп просунув голову між грати огорожі й гукнув: .

– Алло!

Підійшов воротар чи вартовий.

– Що вам потрібно? Вхід заборонений.

– Скажіть, будь ласка, я можу бачити інженера Томеша?

– А що ви хотіли?

– Мені треба з ним поговорити.

– Пан Томеш у лабораторії. До нього не можна заходити.

– Скажіть йому... скажіть йому, будь ласка, що на нього чекає його приятель Прокоп... має щось передати.

– Відійдіть від огорожі, – гукнув вартовий і пішов по когось.

За чверть години до огорожі підбіг якийсь чоловік у довгому білому халаті.

– Це ти, Томеш? – тихо спитав Прокоп.

– Ні, я лаборант. Пан інженер не може вийти. В нього важлива робота. Що ви хотіли?

– Мені конче треба з ним поговорити.

Лаборант, рухливий, бадьорий чоловік, здвигнув плечима.

– Пробачте, але нічого не вийде. Пан Томеш сьогодні не може ані на секунду.

– Робите кракатит? Лаборант недовірливо пирхнув:

– А що вам до того?

– Я повинен... застерегти його. Поговорити з ним і щось йому віддати.

– Дайте мені, я передам йому.

– Ні... я можу цю річ віддати лише йому самому. Скажіть...

– Ну то залишіть її собі. – Чоловік у білому халаті повернувся і хотів було йти.

– Стривайте! – крикнув Прокоп. – Передайте ось це. Скажіть йому... скажіть... – Він вийняв з кишені того пом’ятого пакунка і просунув крізь грати. Лаборант узяв його підозріливо двома пальцями, і Прокопові здалося, ніби він у цю мить відірвав щось від себе. – Скажіть йому, що я тут чекаю, що прошу його вийти сюди.

– Я йому це передам, – сказав лаборант і зник.

Прокоп сів на тумбу. По той бік огорожі стояла мовчазна тінь і стежила за ним. Похмура ніч; голі віти дерев простягалися в тумані; було холодно й вогко.