На найближчому розі Прокоп зупинився. Що ж тепер? Залишається один Карсон. Невідома величина, що чогось хоче і щось знає. Гаразд, хай буде Карсон. Прокоп намацав у кишені листа, якого забув послати, і подався на пошту.

Але біля поштової скриньки рука його опустилась... “Карсон, Карсон, – це так, але ж йому йдеться про щось... що також не дрібниця. Бісова личина, цей тип знає щось про кракатит і щось надумав, але, що саме, невідомо. Чого він мене розшукує? Видно, Томеш не все знає, або не схотів продати всього, чи, може, ставить безсоромні умови, а я, йолоп, маю бути дешевший”. Так воно, мабуть, і є; але – і тут Прокоп уперше жахнувся всієї ваги цієї справи – чи ж можна взагалі відкрити кому таємницю кракатиту? Треба передусім добре знати, як з ним поводитись, для чого він і таке інше. Кракатит, братику, це тобі не нюхальний тютюн і не дитяча присипка. А потім... потім... це, мабуть, взагалі занадто міцний тютюн для нашого світу. Уявім собі, що можна ним наробити, скажімо... на війні. Прокопові од цих роздумів аж моторошно стало. Який там чорт приніс сюди цього триклятого Карсона? Далебі треба за всяку ціну перешкодити...

Прокоп так рвучко схопився за голову, що перехожі озирнулись. Боже мій, адже ж він залишив там, на Гібшмонці, нагорі, в своїй лабораторії, в порцеляновій баночці мало не сто п’ятдесят грамів кракатиту! Та цього досить, щоб висадити в повітря цілу округу! Він просто заціпенів від жаху і помчав до трамвая, ніби ті кілька хвилин мали якесь значення. Прокоп терпів пекельні муки, покіль трамвай доволікся на другий берег Влтави. Потім щодуху побіг униз до свого барака. Двері були замкнені, і Прокоп марно шукав у кишенях чим їх відімкнути; озирнувшись у присмерку, наче злодій, він розбив шибку, відсунув засувки і вліз вікном до кімнати.

Тільки-но засвітив сірника, відразу ж побачив, що його найметодичнішим чином пограбовано. Тобто постіль та інше шмаття залишились, але пляшечки, тиглі, пробірки, колби, млинки, ступки, ложки й терези, вся його примітивна хімічна кухня, те, в чому містилися різні речовини, потрібні для спроб, на чому тільки міг бути бодай найменший наліт чи осад хімікалій, – усе зникло. Щезла також і порцелянова баночка з кракатитом. Прокоп висунув шухляду із столу: всі його записи й нотатки, до останнього папірця, щонайменша пам’ятка про його дванадцятирічні досліди – все зникло. З підлоги навіть зішкрябано плями, сліди його праці, і навіть його робоча блуза, стара, засмальцьована одежина, і та зникла. До горла підступили сльози. “Ти глянь, глянь, що наробили!”

Довго, до пізньої ночі, сидів він на своєму солдатському ліжку і скам’янілим поглядом дивився на спустошену лабораторію. Часом утішав себе: може, потім згадає, що протягом дванадцяти років записував до своїх блокнотів. Та коли навмання вибрав якийсь експеримент і хотів по пам’яті його повторити, не міг зрушити з місця, незважаючи на всі зусилля. Тоді він уп’явся зубами в понівечені пальці й застогнав.

Раптом він прокинувся, почувши, що в дверях обертається ключ. Уже розвидніло; до лабораторії спокійнісінько входить чужий чоловік і прямує до столу. Сідає, не скидаючи капелюха, щось мимрить і починає старанно обшкрябувати цинкову бляху на столі. Прокоп схоплюється на ліжку і скрикує:

– Гей, чого вам тут треба?

Чоловік обернувся, вкрай здивований, і мовчки втупився в Прокопа.

– Чого вам тут треба? – повторив Прокоп роздратовано.

Той ні пари з уст; до того ж іще надів пенсне і став з величезним інтересом розглядати Прокопа.

Прокоп заскреготів зубами, в ньому вже закипала міцна лайка.

Але враз чолов’яга засяяв, схопився із стільця і, здавалось, весело завихляв хвостом.

– Карсон, – квапливо відрекомендувався він і додав по-німецькому: – Боже, який я радий, що ви повернулись! Ви читали моє оголошення?

– Читав, – відповів Прокоп своєю незграбною, важкою німецькою мовою. – Що ви тут шукаєте?

– Вас, – відповів гість, щиро зраділий. – Чи знаєте ви, що я вас шукаю вже півтора місяця? Всі газети, всі детективні заклади, ха-ха, добродію! Що ви на це скажете? Боже, оце так радість! Як ся маєте? Здорові?

– Нащо ви мене обікрали? – похмуро запитав Прокоп.

– Як ви сказали, вибачте?

– Нащо ви мене обікрали?

– Та що ви, пане інженере, – так і розсипався чолов’яга, анітрохи не образившись. – Що це ви кажете? Обікрав? Я, Карсон? Це просто чудово, ха-ха!

– Обікрали, – уперто повторив Прокоп.

– Те-те-те, – запротестував пан Карсон. – Сховав усе. Запакував. Добродію, як ви могли все тут залишити? Хтось би справді вкрав. Хіба ні? Звичайно, вкрав би. Вкрав би, продав, опублікував, еге ж? А я усе сховав, розумієте? Слово честі. Тому я вас і розшукував. Я все поверну. Тобто... – завагався він, і під скельцями окулярів блиснула сталь, – якщо будете розумні. Адже ми домовимось, так? – швидко додав він. – Вам треба домогтись ученого звання. Блискуча кар’єра. Атомні вибухи, розпад елементів, казкові речі. Наука, наука передусім! Ми дійдемо згоди, правда ж? Слово честі, одержите все назад. Так-так!

Прокоп мовчав, приголомшений цією зливою слів, тим часом як Карсон, вимахуючи руками, від радощів кружляв по лабораторії.

– Я все, все чисто зберіг, – говорив він із запалом. – Кожну трісочку з підлоги. Все розсортовано, запаковано, підписано, скріплено печатками. Ха-ха! Я міг би з цим утекти, правда ж? Але я чесний чоловік, добродію. Все поверну. Ми повинні домовитись. Спитайте про Карсона. Родом датчанин, був раніше доцентом у Копенгагені. Також творив науку, божественну науку. Як це сказав Шіллер? “Dem einen ist sie… ist sie…”[34] 34. Вже й не пам’ятаю, але щось про науку. Комедія, правда? Ну, ви мені ще не дякуйте, потім. Так-так.

Хоч Прокоп і не думав дякувати, але Карсон сяяв, як щасливий добродійник.

– Бувши вами, я влаштував би собі...

– А де тепер Томеш? – перебив його Прокоп.

Карсон допитливо зиркнув на нього.

– Ну, – процідив він обережно, – ми про нього дещо знаємо. Та що там, – змінив він тему розмови. – Ви влаштуєте... ви влаштуєте собі найбільшу лабораторію в світі. Найліпша апаратура. Всесвітній інститут деструктивної хімії. Маєте рацію, кафедра – дурниця. Повторювати заяложені істини, чи не так? Шкода часу. Влаштуєтесь по-американському. Величезний інститут, армія асистентів, усе, що хочете. А про гроші вам нема чого думати. Годі! Де ви снідаєте? Я з величезною охотою запрошу вас.

– Чого ви, власне, хочете? – вирвалось у Прокопа.

Тоді Карсон сів на ліжку біля нього, жваво схопив за руку і раптом сказав зовсім іншим голосом:

– Ви можете заробити безліч мільйонів. Не лякайтесь лишень.

Прокоп приголомшено глянув на Карсона. Дивно – обличчя в того, перед цим самовдоволене, як у мопса, змінилось. Воно стало поважне, суворе, очі глибоко запали під важкими повіками і лише інколи блискали сталевим блиском.

– Не будьте дурнем, – сказав він виразно. – Продайте нам кракатит, от і все.

– Звідкіля ви взагалі знаєте?.. – пробурмотів Прокоп.

– Я все вам розповім. Слово честі, все. Пан Томеш був у нас. Привіз сто п’ятдесят грамів і формули. На жаль, він не знає, як виготовляти його. Ні він, ані наші хіміки й досі не розгадали, як можна його отримати. Тут якийсь трюк, чи ж не так?

– Так.

– Гм. Може, без вас зметикуємо?

– Не зметикуєте.

– Пан Томеш... щось знає, але робить із цього таємницю. Він працював у нас при замкнених дверях. З нього нікудишній хімік, але він хитріший за вас. Принаймні не ляпає того, що знає. Нащо ви йому розказали? Він нічого не вміє, хіба лиш циганити завдатки. Вам треба було прийти самому.

– Я його до вас не посилав, – буркнув Прокоп.

– Он як, – промовив Карсон. – Цікаво. Ваш Томеш прийшов до нас...

– Куди саме?

– До нас. На завод у Балттіні[35] 35. Знаєте?