– Де тепер ваш Їрка?

Лікар здивовано обернувся:

– Що?

– Де тепер ваш син? – повторює Прокоп, втупивши в нього несамовитий погляд.

– Хіба я знаю? – одрубує лікар. – Я про нього й знати нічого не хочу.

– Він у Празі? – наполягає Прокоп, стискаючи кулаки.

Лікар мовчить, але, видно, напружено думає, як відповісти.

– Мені треба з ним поговорити, – дратується Прокоп. – Треба, чуєте? Треба поїхати до нього сьогодні, зараз. Де він?

Лікар, плямкаючи губами, йде до дверей.

– Де він? Де живе?

– Не знаю! – крикнув доктор не своїм голосом і грюкнув дверима.

Прокоп обернувся до Анчі. Вона сиділа заціпеніла, втупивши великі очі кудись перед себе.

– Анчі, – забурмотів гарячково Прокоп, – ви повинні мені сказати, де ваш Їрка... Я... Я мушу до нього поїхати, розумієте? Тут є... одна справа... Одне слово, тут ідеться про одну річ... Я... Прочитайте ось це, – сказав він швидко і простяг їй зібганий шматок газети.

Та Анчі бачила лише якісь кола.

– Це мій винахід, розумієте? – пояснював він нервово. – Шукають мене... якийсь Карсон... Де ваш Їржі?

– Ми не знаємо, – прошепотіла Анчі. – Вже два... вже два роки, як він не писав нам..

– А! – урвав її Прокоп і люто зібгав газету.

Дівчина скам’яніла, лише її очі широко розкрилися та напіврозтулені вуста шепотіли щось бентежно-жалісне.

Прокоп ладен був провалитись.

– Анчі, – розітнув він нарешті гнітючу тишу, – я повернуся... Я... За кілька днів... Це дуже важливо. Адже не можна не зважати... на своє покликання. Існують, знаєте, певні... обов’язки... (Боже! Оце-то ляпнув!) Зрозумійте, я мушу це зробити! – раптом крикнув він. – Радше вмерти, ніж не їхати, розумієте?

Анчі тільки ледь кивнула головою. Ах, коли б вона кивнула нижче, головою припала б до столу і голосно заплакала, а так у неї лише очі зайшлися сльозами, і свій жаль вона ще спромоглася проковтнути.

– Анчі, – бурмотів Прокоп розпачливо, відступаючи до дверей, – я навіть і не прощатимусь, бо не варто; все одно за тиждень, за місяць я повернусь. Ну, глядіть... – Він не мав сили на неї глянути; а вона сиділа з опущеними плечима, з невидющими, затуманеними очима, і жаль брав на неї дивитись. – Анчі, – почав він, але знову перестав.

Нескінченною здалася йому ця остання хвилина в дверях; він почував, що треба ще щось сказати або зробити, але спромігся лише на якесь “до побачення” і вийшов з мукою в серці.

Мов злодій, навшпиньках, він покидав гостинний дім. Завагався на мить біля дверей, за якими покинув Анчі. Там стояла така тиша, аж йому серце стиснулось невимовним жалем. У вхідних дверях зупинився ще раз, наче щось забув, і вернувся навшпиньках до кухні; дякувати богові, Нанди там не було. Він простяг руку до полички. “...АТИТ... адресу. Карсон, гол. поштамт”. Це він прочитав на шматку газети, якою весела Нанда застелила поличку, зубчиками вирізавши край. Тут він поклав для неї повну жменю грошей за її послуги – і зник.

Прокопе, Прокопе, так не чинить людина, що має за тиждень вернутись!

“Оце так іде, оце так іде”, – скандує поїзд. Але людську нетерплячість уже не вдовольняє його шумливий, громохкий поспіх. Чоловік не може всидіти на місці, раз по раз дістає годинника, і нервується, і б’ється, як у падучій. Один, два, три, чотири – це телеграфні стовпи. Дерева, поле, будки, дерева, берег, тин, поле. Сімнадцять на дванадцяту. Бурякове поле, жінки в синіх фартухах, будинок, псисько, якому забаглося випередити поїзд, поле, поле, поле. Сімнадцять на дванадцяту. Боже, невже час стоїть? Краще про щось думати. Заплющити очі й рахувати до тисячі, промовляти “Отче наш” або повторювати хімічні формули. “Оце так іде, оце так іде”. Вісімнадцять на дванадцяту. Господи, що робити?

Раптом Прокоп здригнувся. “КРАКАТИТ” – упало йому в очі, і він аж злякався. Де це? Ага, це сусід навпроти нього читає газету, а на зворотньому боці знову те саме оголошення: “КРАКАТИТ! Просимо інж. П. повідомити свою адресу. Карсон, гол. поштамт”.

“Та ну його к бісу, цього Карсона”, – думає собі Прокоп. Проте на найближчій станції біжить і купує всі газети, що їх плодить благословенна вітчизна. І у всіх стояло однаково: “КРАКАТИТ! Просимо інж. П. сповістити...” “А, стонадцять чортів! – дивується Прокоп. – Оце шукають мене! І нащо я їм здався, коли Томеш уже все продав?”

Але замість розв’язати цю важливу загадку, він позирнув, чи не дивиться хто на нього, і, мабуть, у сотий раз витяг той відомий нам, розірваний конверт. Довго підкидав, крутив у руках, зважував, усіляко зволікаючи здійснення того, що мало принести йому таку велику насолоду, нарешті вийняв з напханого грішми конверта листа, списаного впевненою, енергійною рукою:

“Пане Томеш, – жадібно перечитував він, – я це роблю не заради Вас, а заради моєї сестри. З тієї хвилини, як ви їй прислали того жахливого листа, вона мало не божеволіє. Хотіла продати всі свої вбрання й коштовності, щоб послати Вам грошей. Я ледве вмовила її не чинити того, що потім важко було б приховати від чоловіка. Те, що я Вам посилаю, – це мої власні гроші. Знаю, ви приймете їх без зайвих вагань, – тому прошу не дякувати, Л.”

До цього нашвидкуруч було дописано:

“Ради бога, не тривожте більше М.! Вона віддала Вам усе, що мала; віддала більше, ніж належало їй, я терпну від жаху, коли подумаю, що буде, як усе виявиться. Прошу Вас, заради всього на світі, не надуживайте своїм страшним впливом на неї. Було б занадто підло, коли б Ви...” Кінець речення був закреслений і зроблена ще одна дописка: “Подякуйте від мого імені своєму приятелеві, що вам це вручить. Він був до мене безмежно ласкавим у хвилину, коли я найбільше потребувала людської допомоги”.

Прокопа переповнювало важке щастя. Отже, вона не була Томешева. І нікого не мала, хто б міг їй допомогти. Мужня, благородна дівчина, сорок тисяч зібрала, тільки б урятувати сестру від... як видно, від якоїсь ганьби! Оці тридцять тисяч – з банку, ще обклеєні бандеролькою, чому ж не поставлено назви банку? А решту десять тисяч зібрала хтозна-де й як; бо є поміж ними й дрібні, убогі, брудні п’ятикронові банкноти, ветхі бумажки з бозна-чиїх рук, зім’яті гроші з жіночих сумочок; боже, скільки вона набігалась, нахвилювалась, поки зібрала цю невеличку суму! “Він був до мене безмежно ласкавим...” У цю хвилину Прокоп роздер би Томеша, підлого негідника; але в той же час якось і вибачав йому... бо вона не була його коханкою! Не належала Томешеві, а це принаймні означає, що вона – ангел чистий і бездоганний. І від цього ніби якась невідома рана гоїлась в його серці, швидко, хоч і болісно.

“Так, знайти її; я мушу передусім... повернути їй ці гроші, – він навіть не засоромився за такий прозорий привід, – і сказати їй, що... одне слово... може на мене звіритись щодо Томеша і взагалі...” “Він був до мене безмежно ласкавим...” Прокоп аж склав руки, як для молитви: боже, я ладен будь-що вчинити, щоб заслужити ці слова!”

Ох, як помалу йде поїзд!

Приїхавши до Праги, Прокоп негайно подався на квартиру до Томеша. Біля Музею зупинився.. “Ат, чорт, де ж, власне, живе Томеш? Я йшов... так, я йшов тоді, тремтячи від гарячки, повз Музей[30] 30; але звідкіля? З якої вулиці?” Кленучи все на світі й лютуючи, блукав Прокоп біля Музею, шукаючи відповідного напрямку; але нічого не пригадав і подався до відділу довідок поліційної управи. “Їржі Томеш, – листав у книгах запорошений чиновник, – інженер Їржі Томеш, ось, будь ласка, Сміхов, вулиця така й така”. Як видно, це була стара адреса. Одначе Прокоп помчав на Сміхов, на вказану вулицю. Двірник лише покрутив головою на запитання про Їржі Томеша. Той справді тут мешкав, але понад рік тому, а тепер де він живе, – ніхто не знає; між іншим, він залишив тут по собі чимало боргів.

Пригнічений до краю, Прокоп зайшов до якоїсь кав’ярні. “КРАКАТИТ” упало йому в очі на зворотній сторінці газети. “Просимо інж. П. повідомити свою адресу. Карсон, гол. поштамт”. Ну, напевне той Карсон щось знає про Томеша; вони, мабуть, підтримують між собою зв’язок. “Гаразд. Напишу листа: “Карсон, головний поштамт. Прийдіть завтра опівдні до такої й такої кав’ярні. Інж. Прокоп”.