Прокоп глянув і побачив над собою схилену княжну із стуленим ротом і вогнистими очима.

– Тварюко, – крикнув він з похмурою ненавистю і заплющив очі.

Серце його шалено билось. Піт роз’їдав очі, в роті було солоно, язик присох від спраги.

– Ти чогось хочеш? – почувся десь близько княжнин голос.

Прокоп покрутив головою.

Княжна думала, що Прокоп знову заснув, але він за хвильку хрипко спитав:

– Де той конверт?

Вона подумала, що це маячня, і не відповіла.

– Де конверт? – повторив він, наморщивши грізно лоба.

– Тут він, тут, – швидко відповіла княжна і тицьнула йому клапоть паперу, що попався під руку.

Він зібгав його і кинув.

– Це не воно, мені потрібен мій конверт, – повторював він раз у раз, все дужче лютуючи.

Княжна гукнула Пауля. Той пригадав, що бачив колись дуже засмальцьованого, перев’язаного шнурком пакунка, але де він? Знайшов його в нічному столику.

– Ось він, бачиш?

Прокоп ухопив пакунок і притис до грудей. Потім заспокоївся і заснув як убитий.

Через три години він знову геть спітнів. Він так ослаб, що ледве дихав. Княжна підняла на ноги консиліум лікарів. Температура різко впала, пульс – сто сім, нитковидний; хотіли йому зразу впорснути камфору, але місцевий провінційний лікар, дуже скромний і несміливий у присутності світил, зауважив, що він ніколи не будить пацієнтів.

– В такий спосіб вони принаймні можуть проспати свій exitus[70] 70. Так? – мовив знаменитий спеціаліст. – Маєте рацію.

Княжна, зовсім знесилена, пішла на годину поспати, коли її запевнили, що безпосередньої небезпеки... і так даліг коло хворого залишився Крафт, пообіцявши, що за годину доповість їй, як і що. Але він довго не приходив, і занепокоєна княжна пішла сама довідатись. Вона застала Крафта, як той саме говорив про телепатію, стоячи серед кімнати і розмахуючи руками, посилався на Джеймса, Ріше і ще когось: очі в Прокопа були ясні. Він слухав Крафта, іноді вставляючи скептичні зауваження як людина, що не вірить ні в науку, ні в бога.

– Я воскресив його, княжно! – кричав Крафт, забувши про все. – Я напружив свою волю до того, що він видужав. Я... я робив над ним ось так руками, бачите? Магнетичне опромінення. Але ж воно й знесилює, ух! Я тепер кволий, як муха, – і він випив одним духом повну склянку бензину, приготованого для дезинфекції шприців, вважаючи, що це вино, так був збуджений своїм успіхом. – Скажіть, я вилікував вас чи ні?

– Так, – відповів Прокоп з приязною іронією.

Доктор Крафт упав у крісло.

– Я й сам не думав, що маю такі сильні флюїди, – він відітхнув спокійніше. – Чи ще накласти на вас руки, чи досить?

Княжна дивилася злякано то на одного, то на другого, потім уся розчервонілась, засміялась; очі в неї затуманилися слізьми; погладивши Крафта по рудій чуприні, вона вибігла.

– Е, жінка нічого не може витримати, – гордо констатував Крафт. – Бачите, я зовсім спокійний. Я відчував, як у мене ці флюїди з пальців витікали. Це, напевне, можна було 6 сфотографувати, знаєте? Як ультрафіолетове проміння.

Світила повернулися, передусім вигнали Крафта, незважаючи на його протести, і знову почали міряти температуру, мацати пульс і таке інше. Температура трохи підняласьг пульс дев’яносто шість, у пацієнта з’явився апетит; це вже була зовсім інша річ! Після цього світила пішли в друге крило замку, де їх також потребували, бо в княжни підскочила температура майже до сорока градусів від знесилення після шістдесятигодинного пильнування за хворим Прокопом. Крім того – тяжка анемія і ціла низка інших недуг, аж до застарілих туберкульозних вогнищ.

Через день Прокоп уже сидів у постелі і приймав гостей. Майже все панство роз’їхалось, лише гладкий кузен тинявся тут, нудячись і зітхаючи. Прибіг і Карсон, трохи збентежений, але все вийшло на добре. Прокоп ні про що минуле не згадував, і нарешті Карсон вибовкав, що ті грізні вибухівки, які Прокоп створив у останні дні, при спробі виявились не страшніші за тирсу. Одне слово... одне слово, Прокоп уже був у добрій гарячці, коли їх створював. Пацієнт вислухав це спокійно і лише перегодя почав сміятись.

– Ну, – сказав він добродушно, – а проте нагнав я на вас тоді страху.

– Нагнав, – признався Карсон. – Зроду я ще так не боявся за себе й завод.

Крафт приволікся блідий і засмучений. Він всю ніч відзначав свої чудесні флюїди надмірним уживанням вина і тепер почував себе препогано. Бідкався, що навіки втопив свою телепатичну силу, і вирішив присвятити себе аскетизму за вченням індійських йогів.

Прийшов і oncle Шарль; він був trés aimable[71] 71 і тонко стриманий. Прокоп був вдячний, що le bon prince знайшов чудовий, як і місяць тому, тон, знову став звертатись до нього на “ви” й кумедно розповідав про свої пригоди. Лише коли розмова заходила про княжну, їх усіх брав безпорадний розпач.

Тим часом у другому крилі замку княжна сухо, хворобливо покашлювала й приймала через кожні півгодини від Пауля рапорт про те, що робить Прокоп, що він їв і хто в нього є.

До нього ще верталась гарячка з кошмарами. Він бачив темний склад і незліченні ряди бочок з кракатитом. Перед сараєм ходить солдат – туди, сюди, туди, сюди. На плечі гвинтівка. Більш нічого, але було жахливо. Йому снилося, що він знов на війні; перед ним безмежне поле з трупами; всі мертві, і він – також. І всі попримерзали до землі. Лише Карсон ходить, переступаючи через трупи, стиха лається і нетерпляче поглядає на годинник. З другого боку, смикаючись, судорожно переставляючи ноги, наближається паралізований Гаген; він іде на диво швидко, підскакує, як польовий коникг і рипить при кожному русі. Карсон недбало вітається з ним і щось йому каже. Прокоп марно наставляє вуха: не чує нічого, мабуть, вітер відносить слова. Гаген показує довжелезною худою рукою на обрій; про що вони говорять? Гаген відвертається, підіймає руку і виймає з рота жовту кінську щелепу з зубами. Замість рота у нього тепер велика чорна діра, що безгучно регоче. Другою рукою він виймає величезне око і, тримаючи його в пальцях, прикладає до облич мертвяків. А жовта щелепа в його другій руці рахує скреготливим голосом: “Сімнадцять тисяч сто двадцять один, сто двадцять два, сто двадцять три”. Прокоп не може відвернутись, бо він мертвий. Жахливе криваве око зупиняється над його обличчям, і кінська щелепа скрегоче: “Сімнадцять тисяч сто двадцять дев’ять”, і клацає зубами. Гаген зникає 6 далині, все рахуючи; а через трупи перестрибує княжна, безсоромно підібравши сукню вище панталон, наближається до Прокопа, махає татарським бунчуком, ніби стеком. Ось вона стала над Прокопом, полоскотала бунчуком у нього під носом і штовхнула носком черевичка в скроню, ніби пробувала, чи мертвий. Кров ударила йому в голову, хоча він був і мертвий, такий мертвий, що почував, ніби серце у нього замерзло на кістку; а проте він не міг витримати вигляду її струнких ніг. “Милий, милий”, – прошепотіла вона, повільним рухом опустила сукню, стала у нього в головах навколішки і легенько погладила його руками по грудях. І раптом вирвала у нього з нагрудної кишені міцно перев’язаний пакунок, подерла його на шматки і кинула на вітер. А потім почала з розкинутими руками крутитися, наступаючи на трупи, аж поки зникла в нічній пітьмі.

Прокоп не бачив княжни відтоді, як вона захворіла. Вона писала йому щоденно по кілька коротеньких, але палких листів, що більше втаювали, ніж говорили. Від Пауля він довідався, що княжна потроху вже ходить, і не міг зрозуміти, чому вона не завітає до нього. Сам він уже вставав з постелі і чекав, що, може, вона покличе його хоч на хвилинку, однак того й не знав, що вона вже кашляє кров’ю з туберкульозної каверни, яка в неї раптом відкрилася. Княжна не написала йому цього, видно, боялася збридитись йому, бо його палили б сліди колишніх її поцілунків, а головне – боялась того, що й тепер би не стрималась і поцілувала б його гарячковими губами. Він і не здогадувався, що лікарі виявили сліди інфекції в його власному мокротинні, і це доводило княжну до розпачу. Він просто не знав нічого, казився, що з ним так панькаються, коли він почуває себе майже здоровим, і млів з холодного жаху, коли минав ще один день, а княжна не виявляла бажання бачити його.