“Я надокучив їй, – думав він, – я завжди був для неї лише хвилинною примхою”. Він підозрював її в усьому, але не хотів принизитись аж настільки, щоб самому шукати побачення з нею. Не писав їй майже нічого, все чекав у кріслі, що вона прийде, що покличе його і, може, взагалі щось станеться...
В сонячні дні йому дозволили виходити до осіннього парку, дозволили посидіти на сонці, загорнувшись у пледи. Він хотів би їх скинути й походити біля ставка із своїми чорними думами, та біля нього завжди був Крафт, Пауль або Гольц, чи й сам Рон, чемний і замислений поет Шарль, що завжди має щось на язиці, але ніколи цього не говорить. Зате висловлює судження про науку, особисті здібності, геройство – про все на світі. Прокоп слухає його одним вухом; у нього склалося враження, що le bon prince хтозна-чому дуже намагається зацікавити його високими почестями. Одного дня він одержав від княжни листа, в якому з доброго дива вона попросила Прокопа, щоб він держався і не був несміливим. Незабаром Карсон привів до нього підтягнутого літнього добродія, в якому все виказувало офіцера, переодягненого в цивільне. Він запитав Прокопа, що той думає робити в майбутньому. ,
Прокоп, трохи зачеплений його тоном, відповів різко й самовпевнено, що збирається експлуатувати свої винаходи.
– Військові винаходи?
– Я не військовий.
– Скільки вам років?
– Тридцять вісім.
– Де ви служите?
– Ніде. А ви? Добродій трохи зніяковів.
– Ви не хочете продати свої винаходи?
– Ні.
Він відчував, що його допитують і випробовують офіційно. Його це гнітило. Він відповідав дуже уривчасто, лише зрідка розсипаючи зерна своєї в.ченості, бо побачив, що це особливо подобається Ронові. І справді, le bon prince сяяв і раз у раз кивав головою до підтягнутого добродія, ніби питав його: “Ну, як, що ви скажете про це чудо?” Той не сказав нічого і нарешті, чемно розпрощався.
На другий день Карсон раненько прибіг, потираючи задоволено руки; мав він надзвичайно поважний вигляд. Щось молов, натякав на щось, уживаючи такі слова, як “майбутнє”, “кар’єра”, “блискучий успіх”. Більше не хотів сказати, а Прокоп не хотів розпитувати. Потім надійшов лист від княжни, дуже серйозний і загадковий:
“Прокопе, сьогодні ти повинен вирішити. Я вже вирішила і не жалкую. Прокопе, в цю останню хвилину я тобі заявляю, що кохаю тебе і чекатиму, скільки буде потрібно. Якби навіть ми мусили на деякий час розлучитись – а так і повинно статись, бо твоя дружина не може бути твоєю коханкою, – коли б нас на довгі роки розлучили, буду тобі покірною нареченою; і це саме – таке щастя для мене, що я не знаходжу слів для цього; ходжу по кімнаті, як зачарована, і повторюю твоє ім’я. Коханий, коханий, ти не можеш собі уявити, яка я була нещасна з тої хвилини, коли це з нами сталось. А тепер учини так, щоб я справді могла назватись твоєю В.”
Прокоп не зовсім розумів, про що вона пише, перечитував листа багато разів і не міг повірити, що княжна так просто пропонує... Він хотів до неї побігти, але не знав, що робити з розпачу. Це, певне, якийсь жіночий вибух почуттів, що його не можна сприймати серйозно і важко взагалі зрозуміти. Поки він так розмірковував, прийшов до нього oncle Шарль у товаристві Карсона. Обидва мали... такий офіційний і урочистий вигляд, що в Прокопа серце тьохнуло: “Йдуть мені сказати, що мене відвезуть до фортеці. Княжна щось накоїла, і тепер буде зле”. Він шукав очима якоїсь зброї на той випадок, коли б дійшло до насильства; вибрав мармурове прес-пап’є і сів, перемагаючи калатання серця.
Oncle Рон глянув на Карсона, а Карсон на Рона з німим запитанням, хто має починати, і почав oncle Рон.
– Те, що ми маємо сказати, є... певною мірою... без сумніву... – Рон, як завжди, довго мулявся. Та раптом набрався духу і оголосив:
– Мій коханий, те, що ми маємо тобі сказати, – річ дуже важлива і... секретна. Не тільки в твоїх інтересах, а й навпаки... Одне слово, це була спершу її думка, а... щодо мене, то після певних роздумів... Зрештою, їй не можна заперечувати, вона уперта... і пристрасна. Опріч того, вона, здається, взяла собі в голову... Коротше, з усіх боків буде найкраще знайти пристойний вихід, – закінчив він з полегкістю. – Пан директор усе тобі пояснить.
Карсон, або “пан директор”, надів поважно окуляри. Вигляд у нього став аж надміру серйозний, зовсім інший, ніж був досі.
– Мені припала честь, – почав він, передати вам побажання наших найвищих військових кіл, щоб ви вступили в нашу армію. Себто, розуміється, на вищу технічну службу, що відповідає характеру вашої праці, і то зразу, так би мовити... в чині... Хочу сказати, що в військових сферах нема звичаю призивати до війська цивільних спеціалістів, хіба що у воєнний час, але в даному разі з огляду на те, що теперішня ситуація не дуже відрізняється від воєнної, і беручи до уваги ваше виключне значення, що особливо важливо в теперішній ситуації, і ваше особливе становище, або, краще сказати, ваші найвищою мірою приватні зобов’язання...
– Які зобов’язання?.. – хрипко перебив його Прокоп.
– Ну, – зам’явся Карсон, – я маю на увазі ваші інтереси, ваші стосунки...
– Я вам не сповідався в своїх інтересах, – гостро відказав Прокоп.
– Ха-ха! – засміявся Карсон, трохи підбадьорений цією грубістю. – Розуміється, ні. В цьому не було потреби. Просто особисті міркування, от і все. Впливове втручання, розумієте?.. До того ж ви – чужоземець... Зрештою, і це вже погоджено, – квапливо додав він. – Досить тільки вам перейти в наше громадянство...
– Ага!
– Що ви сказали?
– Нічого, лише “ага!”
– Ага, от і все, так? Досить лише подати формальне прохання, і... а, крім того... Ну, ви ж розумієте, що тут потрібна якась гарантія, адже ж так? Ви просто повинні будете заслужити звання, яке вам присвоять... Мається на увазі, що ви віддасте командуванню армії... розумієте, віддасте...
Запала тривожна тиша. Le bon prince дивився у вікно. Карсонові очі сховались за блискучими скельцями окулярів, а серце в Прокопа стискалось від жаху.
– ...що віддасте... просто віддасте... – заїкався Карсон, важко дихаючи від зусилля.
– Що?
Карсон пальцем написав у повітрі велике “К”.
– Більше нічого, – мовив з полегкістю. – На другий день ви дістанете указ... про присвоєння вам: extra statum[72] 72, звання інженер-капітана саперної служби у Балттіні. От і все.
– Себто лише тимчасово капітана, – озвався oncle Шарль. – Більшого ми не домоглись. Але ми дістали гарантію, що коли справа дійде несподівано до війни...
– Тоді через рік, – вихопився Карсон, – щонайбільше через рік...
– ...як тільки справа дійде до війни, – з ким-небудь і де-будь, – ти дістанеш звання генерала інженерних військ, що рівнозначне чину генерала кавалерії; а як зміниться, внаслідок війни, форма правління, – тоді це даватиме право на титул “ексцеленції”... ну, і, коротше кажучи, спершу– баронство. Щодо цього... нас... твердо запевнили, – тихо закінчив Рон.
– А хто вам сказав, що я б на таке погодився? – озвався холодно Прокоп.
– Боже мій, – підхопив Карсон, – а хто ж би не погодився на таке? Мені обіцяли дворянський титул; хоч я на це чхаю, але це робиться не заради мене, а заради людей. Зрештою, для вас це мало б особливе значення.
– То ви все ж таки гадаєте, що я віддам вам кракатит? – повагом промовив Прокоп.
Карсон мало не підскочив, але oncle Шарль його стримав.
– Ми вважаємо, – почав він поважно, – що ти зробиш усе... що погодишся на всяку жертву, аби врятувати княжну Гаген з її нелегального... і нестерпного становища. За виняткових обставин... княжна може віддати свою руку військовому. Як станеш капітаном, ваші стосунки будуть узаконені… цілком таємними заручинами. Княжна, звичайно, поїде і повернеться тоді, коли... коли буде мати змогу запросити члена монаршого дому бути свідком на її весіллі. А доти поки... доти від тебе залежить заслужити право на шлюб, якого ти гідний і якого гідна княжна. Дай мені руку. Не квапся, подумай добре, як учинити, в чому твій обов’язок і що ги маєш дати за нього. Я міг би апелювати до твого честолюбства, але я апелюю лише до твого серця. Прокопе, вона страждає над свої сили і принесла жертву коханню більшу, ніж будь-яка інша жінка. Та й ти страждав, Прокопе, тебе мучить сумління; але я не наполягаю, бо вірю тобі. Зваж добре, а потім скажеш мені...