Авто мчить повз сонне містечко і виривається в широке поле.

– Ну, як? – обертається Демон. – Що ви скажете про наших людей?

– Тихо! – шепоче непорушний Прокоп. – Вона заснула.

Машина зупинилась у темній лісистій долині. Прокоп розпізнав у мороці якісь масивні копри й терикони.

– От ми вже й дома, – пробурчав Демон. – Це мій рудник і заводик; нічого вони не варті. Ну, виходьте!

– її тут залишити? – запитав тихо Прокоп.

– Кого? А, вашу красуню. Розбудіть її, ми тут зостанемось.

Прокоп обережно вийшов з машини, несучи дівчину в обіймах.

– Куди її покласти?

Демон відімкнув похмурий дім.

– Що? Стривайте, тут у мене кілька кімнат. Можете її покласти... гаразд, я вас відведу...

Він увімкнув світло і повів Прокопа холодними канцелярськими коридорами; нарешті повернув у якісь двері й крутнув вимикач. Це була брудна, затхла кімната з неприбраною постіллю і спущеними жалюзі.

– Ага, – буркнув Демон. – Тут ночував один мій знайомий. Щоб тут було дуже гарно, цього не можна сказати, правда ж? Звісно, парубок. Покладіть її на постіль.

Прокоп обережно опустив клунок, що тихенько дихав. Демон походжав по кімнаті, потираючи руки.

– Зараз підемо на нашу станцію. Вона недалеко, на пагорку, йти десять хвилин. Чи, може, залишитесь тут? – Він підступив до сонної дівчини й відгорнув край хутра, заголивши їй ноги вище колін.

– Гарна, правда? Шкода, що я вже старий.

Прокоп спохмурнів і прикрив дівчині ноги.

– Покажіть мені вашу станцію, – сухо сказав він.

На Демонових губах майнув усміх.

– Ходім.

Він повів його через двір. У машинному відділенні ще світилось, машини гули, по двору ходив кочегар у сорочці з закасаними рукавами, покурював люльку. На гору, по схилу, бігла канатна дорога для вагонеток з рудою; її підпори випиналися, як ребра ящера.

– Я мусив закрити три шахти, – пояснив Демон. – Нерентабельні. Я б уже давно продав тут усе, коли б не ця станція. Ходімо туди.

І рушив крутою стежкою через ліс, на пагорок. Прокоп ішов за ним лише по звуку кроків. Була чорна пітьма. Лише інколи зі смерек падали важкі краплини.

Демон зупинився і важко зітхнув.

– Ех, старість, – сказав він, – уже немає духу, як колись. Мушу все більше й більше покладатись на людей... – Сьогодні на станції нікого нема. Телеграфіст залишився там, з ними. Але все одно. Ходім!

Вершина пагорка була розрита, як бойовище: покинуті копри, дротяні линви, величезні терикони, а на найвищому з них – дерев’яний барачок з антенами.

– Оце і є станція, – сказав задиханий Демон. – Вона стоїть на сорока тисячах тонн магнезиту. Природний конденсатор. Весь пагорб – величезна мережа проводів. Колись розповім вам детальніше. Поможіть мені вибратись нагору.

Вони видряпались на сипкий терикон; важкий щебінь з гуркотом осувався під ногами; аж ось, нарешті, і станція.

Прокоп остовпів, не ймучи віри: та ж це його лабораторний барак, залишений там, над Гібшмонкою! Ось і нефарбовані двері, кілька світліших дощок від останнього ремонту. Схожі на очі сучки. Як уві сні, він помацав одвірки; все на місці. Ось тут заржавілий зігнутий цвяшок, якого він сам забив.

– Звідки це все тут узялося? – спитав він, безмежно здивований.

– Що?

– Цей барак.

– Він тут стоїть уже багато років, – сказав Демон. – А що хіба?

– Нічого.

Прокоп оббіг навколо будиночка, мацаючи по стінах і вікнах. Так, ось тут тріщина в дереві, вибита шибка в вікні; ось тут вилетів сучок, а дірка зсередини заклеєна папером. Тремтячими руками він водив по знайомих і вбогих подробицях. Все так, як було колись, усе...

– Ну, – озвався Демон, – ви вже все оглянули? Відімкніть, у вас є ключ.

Прокоп сягнув рукою до кишені. Ну звичайно, ключ від його давньої лабораторії у нього... Він устромив його в висячий замок, відімкнув і ввійшов усередину; і, як, там, удома, машинально простяг руку ліворуч і повернув вимикач. Замість кнопки тут, як і там, був цвяшок. Демон увійшов слідом за ним. “Боже, тут мій тапчан, досі не застелений; мій умивальник, глечик з надбитими вінцями, губка, рушник – усе...” Прокоп обернувся до кутка. Ось стара залізна грубка з трубою, підв’язаною дротом, біля неї ящик з дрібним вугіллям, а он там продавлене крісло з поламаними ніжками, з сидіння виглядає клоччя й пружини. Ось тут гвіздок у підлозі; пропалене місце в дошці, шафа для одягу. Він відчинив її. Там валялись якісь зібгані старі штани.

– Тут не дуже розкішно, – зауважив Демон. – Наш телеграфіст якийсь дивак. А що скажете про апаратуру?

Прокоп повернувся до столу, наче вві сні. Ні, цього тут не було! Ні, ні, ні, це не звідси. Замість хімічних приладів на одному кінці столу стояв стандартний корабельний радіопередавач; поруч лежали навушники, приймач, конденсатори, варіометр, регулятор, під столом стояв звичайний трансформатор, на другому кінці...

– То нормальний передавач, – пояснив Демон, – для звичайного мовлення, а ось це – наша запалювальна станція. Нею ми посилаємо антихвилі, протиструми, штучні магнітні бурі – називайте, як хочете. От і вся наша таємниця. Ви розумієтесь на цьому?

– Ні.

Прокоп оглянув побіжно апарати, такі не схожі на все те, що він знав. Тут було багато опорів, якась дротяна сітка, щось подібне до катодної трубки, якісь ізольовані барабани, чи що, дивний когерер, реле і клавіатура з кнопками контактів; він не знав, що це таке взагалі. Облишив апарати й подивився на стелю, чи є там той дивний візерунок, який так нагадував йому вдома голову старого чоловіка. Так, є, он там. А ось – дзеркальце з відбитим ріжком.

– Що скажете про апарати? – запитав Демон.

– Е... е... Це перша конструкція, так? Вона ще занадто складна. – Погляд його упав на фотографію, що стояла сперта на індукційну котушку. Він узяв її в руки. Це було чудесне дівоче обличчя. – Хто це? – запитав він хрипко.

Демон глянув через плече.

– Невже не впізнаєте? Це ж ваша красуня, що ви привезли в обіймах. Чарівна дівчина, правда ж?

– Як вона сюди потрапила?

Демон посміхнувся.

– Ну, її, мабуть, обожнює наш телеграфіст. Будьте ласкаві, поверніть он той великий контакт. Ви хіба не помітили телеграфіста? Це такий зморщений чоловічок. Він сидів на першій лаві.

Прокоп кинув фотографію на стіл і з’єднав контакт. По дротяній сітці проскочила голуба іскра. Демон пробіг пальцями по клавіатурі. І весь апарат почав поблискувати короткими синіми іскрами.

– Ну ось, – промовив Демон задоволено і задивився на тріскучі іскри.

Прокоп квапливо схопив фотографію. Ну, звичайно, це та дівчина, що спить унизу; не може бути сумніву, Та якби... якби вона мала вуаль і горжетку, зрошену дощем... і рукавички. Прокоп зціпив зуби. Це неможливо – така подібність! Він нахмурив брови і ніби ловив зниклий образ. І знову побачив дівчину під вуаллю, що притискає до грудей запечатаного пакунка і звертає на нього чистий і розпачливий погляд...

Не тямлячи себе від хвилювання, він порівнював фотографію із зниклим образом. “Боже, а який же вона, власне, мала вигляд? Адже ж я цього й не знаю, – жахнувся він. – Знав лише, що була під вуаллю і що вона гарна. Була гарна і під вуаллю, – і більш нічого, нічого я не бачив. А ця фотографія, великі очі й уста, серйозні і ніжні. Чи це ж та, що спить унизу? В неї ж розтулені губи; розтулені і грішні губи і волосся розпатлане, і дивиться вона не так, не так дивиться...” Зарошена краплинами дощу вуаль стояла в Прокопа перед очима, закриваючи світ. “Ні, це безглуздя, це зовсім не та дівчина, що спить унизу, навіть не схожа на неї. На фото – обличчя тої, закритої вуаллю, що прийшла тоді в смутку і в горі; її чоло спокійне, а очі затьмарені тугою, і до уст сягає вуаль, густа вуаль з росинками від дихання. Чому вона тоді не відкрила обличчя, щоб я впізнав її!”

– Ідіть-но я вам щось покажу, – озвався Демон і потяг Прокопа надвір.