Раптом вона глянула на нього, і Прокоп зніяковів.

– Ви, кажуть, умієте дотиком угадувати характер, – сказала вона швидко. – Крафт розповідав.

Прокоп усміхнувся від цього жіночого тлумачення його незвичайної хімічної чутливості.

– Авжеж, – відповів, – можна відчути, скільки котра річ має сили; та це дурниця.

Княжна подивилась на його руку, а потім озирнулась навкруги. Не було нікого.

– Покажіть, – буркнув Прокоп і простяг пошрамовану долоню.

Вона поклала на неї гладенькі кінчики пальців. Наче блискавка пробігла по тілу Прокопа; серце закалатало, а в голові безглуздо майнуло: “Що, коли отак стиснути?” – і вмить він почав стискувати в своїй лапі її тугу розгарячену руку. П’янкий хміль ударив йому в голову. Прокоп ще бачив, як княжна прикрила очі і щось шепотіла розтуленими губами, але сам, стиснувши зуби, полетів у якусь запаморочливу темряву. Його рука гаряче й дико боролася з її тонкими пальцями, що хотіли вирватись, що вужами звивались, упивались нігтями в його шкіру і раптом знову відверто, судомно притискались до його долоні. Прокоп тремтів від насолоди, звинні пальці пекли йому руку, перед очима забігали червоні кола; зненацька рвучкий і жагучий потиск, і вузька рука вирвалась у нього з долоні.

Немов у дурмані підвів Прокоп п’яні очі; в голові важко бухала кров, він із жахом знову побачив зелено-золотий сад і мусив примружити повіки, засліплений денним сяйвом. Княжна зблідла і кусала губи гострими зубами. В щілинках її очей горіла безмежна відраза, чи що...

– Ну? – сказала вона гостро.

– Ви цнотлива, безжальна, любострасна, шалена, горда, суха і зла; ви жагуча в жорстокості, безсердечна; ви зла і сповнена пристрастями до краю, недоторканна, жадібна, сувора, сувора до себе, – лід і вогонь, вогонь і лід...

Княжна мовчки кивнула головою: так.

– ...недобра до всіх, недобра до всього; гордовита, запальна, як порох, нездатна кохати, знуджена і палка, палюча, обпечена жаром, а все навколо вас замерзає.

– Я мушу бути суворою до себе, – прошепотіла княжна: – Ви не знаєте, ви не знаєте... – Вона махнула рукою і встала. – Дякую вам. Я пришлю до вас Пауля.

Виливши отак свою особисту гірку образу, Прокоп почав трохи ласкавіше думати про княжну; йому кінець кінцем уже й не подобалось, що вона тепер видимо його уникає. І він уже намірявся при першій нагоді сказати їй щось вельми приязне, але нагоди такої не траплялось.

До замку приїхав князь Рон, званий “mon oncle”[57] 57 Шарль, брат небіжки княгині, освічений і елегантний блукач по світу, аматор усього прекрасного, trés grandartiste[58] 58, як то говорилося, зрештою, він написав кілька історичних романів і просто був дуже милою людиною. До Прокопа він відчував особливу прихильність і проводив у нього цілі години. Прокоп багато перейняв у нього, обтесався і якось зрозумів, що на світі, крім деструктивної хімії, є й інші речі. Дядько Шарль завжди мав величезний запас анекдотів. Прокоп охоче звертав розмову на княжну і з цікавістю слухав, яке то було зле, свавільне, горде й великодушне дівча, як вона стріляла якось у свого maître de dance[59] 59, а іншим разом хотіла дати вирізати собі шматок шкіри на пересадку для ошпареної няні, а коли їй це заборонили, вона в люті розбила une vitrine[60] 60 з рідкісним кришталем. Le bon oncle[61] 61 приводив до Прокопа й молодого лобуря Егона і ставив йому за приклад інженера, так його вихваляючи, що Прокоп раз у раз червонів, як і Егон.

Через п’ять тижнів він уже міг ходити з ціпком до лабораторії і працював як віл, так що аж відновився біль у нозі, і Прокоп, вертаючись додому, спирався на руку уважливого Гольца. Карсон сяяв, побачивши Прокопа в такому працьовитому і мирному настрої, і часом натякав на кракатит, але про нього Прокоп і чути не хотів.

Одного разу в замку влаштували урочисту soireè[62] і Прокоп задумав усіх здивувати. Княжна саме стояла в групі генералів і дипломатів, коли відчинилися двері і ввійшов – без ціпка – непокірний в’язень, уперше вшанувавши своїми відвідинами князівську половину замку. Дядько Шарль і Карсон побігли йому назустріч, а княжна тільки пильно, допитливо подивилась на нього через голову китайського посла. Прокоп гадав, що вона підійде привітати його, але, побачивши, що вона розмовляє з двома літніми, занадто декольтованими дамами, спохмурнів і відступив у куток, неохоче вклоняючись поважним особам, що їм Карсон рекомендував Прокопа як “славетного вченого, нашого знаменитого гостя” і так далі.

Здавалось, ніби Карсон перейняв тут на себе роль Гольца, бо не відступав від нього й на крок. Щодалі Прокоп усе більше нудився; він забився в самий куток, сердячись на весь світ. Тепер княжна розмовляла з якимись дуже високими сановниками; один з них – адмірал, а другий – якась поважна чужоземна персона. Княжна швидко глянула в той бік, де стояв спохмурнілий Прокоп, але в цю мить до неї підійшов претендент на якийсь утрачений престол і відвів її в протилежний бік.

– Ну, я піду додому, – буркнув Прокоп, вирішивши в своїй похмурій душі, що протягом трьох днів він будь-що-будь зробить нову спробу втекти.

Але в цю ж хвилину з’явилася перед ним княжна; вона простягала йому руку.

– Я рада, що ви вже видужали.

Прокоп забув про всі світські манери, яких він набрався був від oncle Шарля. Незграбно здвигнувши плечима (що мало означати уклін), він промовив ведмежим голосом:

– А я вже гадав, що ви мене й не бачите.

Карсон зник, ніби провалився крізь землю.

Княжна дуже декольтована, і це так бентежить Прокопа, що він не знає, куди дивитись; бачить лише її туге, смагляве, припудрене тілс і відчуває різкі пахощі.

– Я чула, ви вже знову працюєте? – сказала княжна. – Над чим саме?

– Та, здебільшого над дрібницями, – відповідає Прокоп, – нічого важливого.

“Ось коли є можливість згладити ту грубість, – міркує Прокоп, – ну, той випадок з рукою, але що можна, матері його ковінька, сказати такого особливо приязного?”

– Якби ви забажали, – мимрить він, – я провів би... якийсь дослід... з вашою пудрою...

– Який дослід?

– Зробив би з неї вибухівку. На вас її стільки... що можна б і з гармати випалити.

Княжна засміялась.

– Я й не знала, що пудра вибухова речовина!

– Все вибухова речовина... коли як слід узятися... Ви сама...

– Що?

– Нічого. Прихований вибух. Ви страшенно бризантні.

– Коли за мене хтось як слід візьметься, – засміялась княжна і раптом споважніла. – Зла, безжалісна, шалена, жадібна і горда, еге ж?

– Дівчатко, що хоче дати здерти з себе шкіру... задля якоїсь старої баби...

Княжна спалахнула.

– Хто вам це сказав?

– Mon oncle Шарль, – мовив Прокоп.

Княжна раптом стала холодною і ніби відійшла на сто миль.

– А, князь Рон, – сухо поправила вона. – Князь Рон багато говорить. Мене тішить, що ви all right[63] 63.

Вона ледь помітно кивнула головою і попливла по залі обіч кавалера в військовій формі, залишивши Прокопа лютувати в кутку.

Незважаючи на все, вранці Пауль приніс йому щось, ніби святиню, сказавши, що це дала йому покоївка княжни.

То була коробочка коричнюватої пудри з різким ароматом.

Цей сильний жіночий аромат, що йшов від пудри, дратував і непокоїв Прокопа, коли він працював над нею. Йому здавалось, наче сама княжна стоїть у лабораторії, схилившись над його плечем.

По своїй парубоцькій наївності він досі й гадки не мав, що пудра, власне, є лише крохмальним порошком; він вважав її за мінеральну фарбу. Так ось, крохмаль – чудова речовина, скажімо, для послаблення занадто сильної вибухівки, бо він сам по собі інертний. Але як його перетворити на вибухову речовину? Він просто не знав, що робити, і тер лоба руками, не відаючи, де дітись від пахощів княжни, що скрізь його переслідували, і не залишав лабораторії навіть і вночі.