– Усе. Голова йде обертом. Так, знаєш...

– Лежи спокійно. Я заварю чай, а ти виспишся. Це в тебе від хвилювання. Нервова гарячка. До ранку все минеться.

Прокоп наморщив лоба, намагаючись згадати, що з ним сталось.

– Я знаю, – стурбовано сказав він за хвильку. – Послухай, треба якось викинути ту баночку в воду, щоб не вибухнула.

– Не турбуйся й Не говори.

– А я... мабуть, міг би сидіти. Я тобі не заважаю?

– Ні, лежи.

– А в тебе й досі мій конспект із хімії? – згадав раптом Прокоп.

– У мене. Я його віддам! Але зараз лежи спокійно. Чуєш?

– Як же мені болить голова!

А візник їхав далі Єчною вулицею вгору. Томеш тихенько насвистував якусь мелодію і дивився крізь вікно. Прокоп дихав хрипко й тихо стогнав. Туман осідав на тротуарах і проникав під пальто слизькою вогкістю; було пізно, безлюдно.

– Ось ми вже й дома, – сказав голосно Томеш. Екіпаж швидше заторохкотів по площі й звернув праворуч. – Слухай, Прокопе, ти можеш пройти кілька кроків? Я допоможу.

Томеш насилу витяг свого гостя на третій поверх. Прокопові здавалося, що він дуже легкий, зовсім без ваги, і він просто повис на Томешеві: хай несе. Але той важко сапав і витирав піт.

– Бач, я став як пір’їнка, – дивувався Прокоп.

– Авжеж, – буркнув засапаний Томеш, відмикаючи двері свого помешкання.

Прокоп почував себе як мала дитина, коли Томеш його роздягав.

– Моя мама, – почав він розповідати, – колись... давно-давно, тато сидів біля столу, а мама несла мене до ліжка, розумієш?

Та ось він уже лежав у ліжку, вкутаний по шию, і, цокочучи зубами, дивився, як Томеш порається біля грубки і квапливо розпалює дрова. Він мало не плакав від кволості й жалю до самого себе і все щось бурмотів; нарешті заспокоївся, відчувши на лобі холодний компрес.

Тоді спокійніше обвів очима кімнату. Пахло тютюном і жінкою.

– Ну ти ж і шалапут, Томеш, – поважно промовив він. – Завжди в тебе є дівчина.

– А хіба що?

– Нічого. Що ти, власне, робиш?

Томеш махнув рукою.

– Погані, брате, справи. Грошей нема.

– Гуляєш?

Томеш тільки похитав головою.

– Знаєш, жаль мені тебе, – турботливо почав Прокоп. – Ти б міг... Дивись, я працюю вже дванадцять років.

– А що з того маєш? – гостро зауважив Томеш.

– Ну, дещо маю. Ось цього року продав вибуховий декстрин.

– За скільки?

– За десять тисяч. Та це дрібниця. Така собі нікчемна вибухівка для копалень. А коли б я тільки схотів...

– Тобі вже краще?

– Мені дуже добре. Я знайшов такі методи! Голубе, один нітрат церію[4] – це жахлива річ, а хлор, хлор, чотирихлористии азот вибухає від світла. Засвітиш лампочку – і трах! Але й це ще нічого. Дивись, – раптом промовив він, виймаючи з-під ковдри худу, страшенно покалічену руку. – Коли я щось візьму в руки, та... відчуваю, як ворушаться там атоми. Мов ті мурашки. І кожна речовина ворушиться по-іншому, розумієш?

– Ні.

– Оце то сила, розумієш? Сила в матерії. Матерія має в собі страшенну силу. Я... я на дотик відчуваю, як усе в ній ворушиться. І тримається все це вкупі... з величезною напругою. Якщо розхитати зсередини, то все розпадеться – і трах! Усе на світі – вибух. Коли розпукується квітка – це теж вибух. Кожна думка – це вибух у мозку. Коли ти мені подаєш руку, я відчуваю, як у тобі щось вибухає. Таке в мене чуття дотику. А слух? Усе шумить, як шипучий порошок. Це все – малесенькі вибухи. Ох, як гуде в голові!.. Ра-та-та-та, як кулемет.

– Гаразд, – промовив Томеш, – а тепер прийми аспірину.

– Ага. Ви... вибуховий аспірин. Перхлорований ацетил саліцилацид[5] 5. Та це дрібниця. Брате, я винайшов екзотермічні вибухівки[6] 6. Кожна речовина – це, власне, вибухівка. Вода... вода – це вибухівка. Земля... і повітря – теж вибухівка. Пух, пух у перині – також вибухівка. Розумієш, поки що це має лише теоретичне значення. Але я відкрив атомні вибухи. Я... я... я... здійснив альфа-вибух[7] 7. Все розпадається на по... позитивні частки. Це не термохімія. Це деструкція. Деструктивна хімія, брате. Це грандіозна річ, Томеш, із наукового погляду. У мене є вдома таблички... Ех, якби мені апаратура! А то я маю лише очі... та руки... Стривай, я про це ще напишу!

– Тобі не хочеться спати?

– Хочеться. Я... сьогодні... втомився. А що ти робив усі ці роки?

– Нічого. Жив собі...

– Знаєш, життя – це також вибух. Трах – і чоловік народжується, бах – розпадається. А нам здається, що це триває бозна-скільки років, правда? Стривай, здається, я щось наплутав?

– Ні, все правильно, Прокопе. Можливо, і я завтра зроблю “бах”. Якщо не матиму грошей. Але це байдуже, старий. Спи, спи...

– Я тобі позичу. Хочеш? .

– Ет! У тебе нема стільки. Може, мій батько... – І Томеш махнув рукою.

– О, то в тебе ще живий батько! – озвався Прокоп несподівано лагідно.

– Є. Лікар у Тиниці. – Томеш встав і почав ходити по кімнаті. – Кепські мої справи, друже, гірше нікуди. Але не турбуйся про мене. Я вже якось... дам собі раду. Спи!

Прокоп утихомирився. Напівзаплющеними очима він, бачив, як Томеш, сівши до столу, порпається в якихось паперах. І йому було так солодко слухати шурхіт паперу та гоготіння вогню в грубці! Схилений біля столу чоловік зіпер голову на долоні і ніби й не дихав; а Прокопові ввижалось, наче .він лежить, удома й бачить свого старшого брата Йозефа, що сидить за книжкою і вчить електротехніку, бо має завтра складати іспит. І Прокоп поринув у гарячковий сон.

Йому снилося, ніби він чує гук безлічі коліс. “Це, мабуть, якась фабрика”, – подумав він і побіг сходами нагору. І зненацька опинився перед великими дверима, де на скляній табличці було написано: “Пліній”. Він страшенно зрадів і ввійшов усередину.

– Чи тут пан Пліній? – запитав у якоїсь панночки, що сиділа за друкарською машинкою.

– Зараз прийде, – сказала вона; і ось уже до Прокопа підійшов високий, чисто виголений чоловік у візитці й величезних круглих окулярах.

– Що ви хотіли? – запитав він.

Прокоп зацікавлено розглядав його надзвичайно виразне обличчя – типово англійські уста, високе зморшкувате чоло, на скроні бородавка завбільшки з п’ятак і підборіддя, мов у кіноартиста.

– Ви... ви... Пліній?

– Прошу, – сказав високий чоловік і коротким жестом запросив до свого кабінету.

– Я дуже... це для мене... велика честь, – пробурмотів Прокоп, сідаючи.

– Що ви хотіли? – перебив його високий чоловік.

– Я розщепив матерію, – сказав Прокоп.

Пліній мовчав ї лише бавився сталевим ключиком, заплющивши під окулярами важкі повіки.

– Ось у чім річ, – квапливо почав Прокоп. – Все розпадається, так? Матерія крихка. Але я зроблю так, що вона розпадеться враз – тррах! Вибух, розумієте? В дрізки. На молекули. На атоми. Та я розбив і атом.

– Шкода, – сказав поважно Пліній.

– Чому? Чого шкода?

– Шкода щось руйнувати. Атомів також шкода. Ну, кажіть далі.

– Я... розщеплюю атом. Я знаю, ще Резерфорд... Але то була лише дитяча забавка з випромінюванням, розумієте? То пусте. Це треба робити en masse[8] 8. Коли хочете, я збунтую тонну бісмуту, і він розтрощить увесь світ, але то дарма. Хочете?

– А нащо вам це робити?

– Це... з наукового погляду цікаве, – зніяковів Прокоп. – Стривайте, як би це вам... Це, це над-зви-чай-но цікаве. – Він схопився за голову. – Чекайте, в мене в голові гуде; це буде... з наукового... погляду... страшенно цікаве; правда ж? Так, так, – промовив він з полегкістю, – я вам усе викладу. Динаміт – динаміт рве матерію на шматки, на брили, а бензолтриоксозонід[9] 9 рознесе її в порох; зробить лише маленьку дірочку, але роздробить матерію на субмікроскопічні пилинки, розумієте? Все залежить від швидкості вибуху. Матерія не має часу розступитись, не встигає роз... розширитись, розірватись, розумієте? А я... я – ще збільшив швидкість детонації. Аргонозонід[10] 10. Хлораргоноксозонід[11] 11. Тетраргон[12] 12. І все далі. Потім уже й повітря не встигає розступитись; стає тверде, як... як сталева плита. І рветься на молекули. І так далі. І враз... при певній швидкості... вибухова сила страхітливо зростає. Росте... в геометричній прогресії. Я дивлюсь, наче дурень. Звідкіль усе це береться? Де, де, де взялася раптом ця енергія? – наполягав, як у лихоманці, Прокоп. – Скажіть!