Якось він прокинувся серед ночі, і йому стало ясніше ясного, що так він ніколи в житті її не знайде; що йому треба розшукати Їрку Томеша, бо той про неї знає і розкаже йому. Прокоп одягся серед ночі й не міг дочекатися ранку. Але він не був готовий до незрозумілих труднощів і зволікань з оформленням паспорта; він не міг зрозуміти, чого від нього хочуть, і лютився, і нудьгував у гарячковому нетерпінні. Аж урешті однієї ночі експрес помчав його за кордон.

Насамперед – до Балттіна!

Тепер усе вирішиться, відчував Прокоп.

На жаль, справа повернулась інакше, ніж він гадав.

Він мав на меті розшукати в Балттіні того, що називав себе Карсоном, і лише сказати: “Послуга за послугу, бо на гроші я чхаю; ви мене проведіть до Їрки Томеша, в мене є до нього справа, і за це дістанете добру вибухівку, наприклад, фульмінат йоду[48] 48 з гарантованою детонацією десь одинадцять тисяч метрів у секунду, або – хай буде так! – окис одного металу, що вибухає з швидкістю аж тринадцять тисяч метрів у секунду, – робіть з цією вибухівкою, що хочете”. Звичайно, вони були б дурні, коли б не пристали на такий ґешефт...

Завод у Балттіні здався йому не дуже великим; щоправда, серце тьохнуло, коли замість звичайної охорони, він натрапив на військову варту.

Запитав про Карсона (сто чортів, адже його зовсім не так звати), солдат із примкнутим багнетом ні пари з вуст і лише відпровадив його до фельдфебеля. Той теж нічого не сказав і повів його до офіцера.

– Інженер Карсон тут не відомий, – сказав офіцер, – а яка у вас до нього справа?

Прокоп сказав, що, власне, хотів би поговорити з паном Томешем. Це так вплинуло на офіцера, що він послав по вище начальство.

Прийшов полковник, огрядний чоловік з ядухою і почав дуже старанно розпитувати Прокопа, хто він і чого тут хоче. В канцелярію зійшлось аж п’ятеро військових, і вони так узяли його в роботу, що Прокоп аж упрів. Було видно, що чекають на якусь особу, до якої щойно телефонували.

Коли ж цей “хтось” примчав як вітер, виявилось, що... це був той самий Карсон; його величали директором, але яке його справжнє ім’я, Прокоп так і не довідався.

Він скрикнув з радощів, коли побачив Прокопа, і почав запевняти, що на нього тут вже чекали тощо. Враз наказав подзвонити “до замку”, щоб приготували для нього “елегантне помешкання”, схопив Прокопа під руку й повів на Балттінський завод.

Виявилось, те, що Прокоп вважав заводом, є лише казармою для військової й пожежної охорони. Звідси вело довге шосе, що проходило тунелем крізь зарослий насип заввишки з десять метрів. Карсон вивів Прокопа нагору, і лише тоді Прокоп ясно усвідомив, що таке Балттінський завод: ціле місто військових складів, позначених числами й написами, пагорби, покриті травою, де були, мабуть, порохові погреби, трохи далі залізничний парк з цейхгаузами і кранами, а за ними якісь зовсім чорні будівлі і дощані бараки.

– Ви бачите он той ліс? – показав Карсон на обрій. – Там містяться дослідні лабораторії. А он тамг де видно піщані горби, це полігон. Так. А в парку – замок. Ви рота роззявите, коли я покажу вам лабораторії, обладнані найновішою апаратурою. А тепер ходімо до замку.

Карсон весело теревенив, але про те, що цікавило Прокопа, не сказав ні слова. Вони саме йшли парком, Карсон показував то на рідкісний вид Amorphophalus[49] 49, то на якийсь японський раритет, карликову черешню; нарешті перед ними постав увесь зарослий плющем балттінський замок. При вході чекав тихий і делікатний дідок у білих рукавичках, на ймення Пауль, він і повів Прокопа до “елегантного помешкання”. Зроду не бачив Прокоп такої розкоші: паркетні підлоги, англійський ампір, все таке старовинне, коштовне, що страшно й сідати. Не встиг Прокоп умитися, як з’явився вже Пауль з яєчнею, пляшкою вина, склянкою й поставив це все на стіл так делікатно, ніби слугував принцесі. Під вікном – двір, посипаний жовтим піском; конюх у чоботях з закоченими халявами ганяє на довгій лонжі високого сірого коня; біля нього стоїть смуглява струнка дівчина і примруженими очима стежить, як галопує кінь, і дає якісь короткі накази, а тоді стає навколішки і обмацує коневі копита.

І знову Карсон мчить як вітер, на цей раз щоб відрекомендувати Прокопа генеральному директорові. Він веде його довгим білим коридором, поспіль завішаним оленячими рогами, обставленим стільцями з чорного різьбленого дерева. Рожевий, як лялька, слуга в білих рукавичках відчиняє їм двері, Карсон упихає Прокопа до якоїсь лицарської зали, і двері зачиняються. Біля письмового столу стоїть високий старий чоловік, на диво випростаний, ніби його щойно витягли з шафи і тут поставили для привітання.

– Інженер Прокоп, ваша світлість, – промовив Карсон. – Князь Гаген-Балттін.

Прокоп спохмурнів і сердито хитнув головою, вважаючи, мабуть, цей рух за уклін.

– Лас-каво про-симо, – промовив князь Гаген і подав йому довгу-довгу руку.

Прокоп знову хитнув головою.

– Сподіваюсь, ви матимете... у нас... спокій, – вів далі князь, і Прокоп помітив, що одна половина тіла у нього паралізована.

– Ви явите нам честь... коли прийдете... до столу, – мовив князь, помітно непокоячись за свої вставні зуби, що могли випасти.

Прокоп нервово шарпнувся.

– Пробачте, князю, – сказав він нарешті, – але я тут не можу затримуватись, я... мушу сьогодні ще...

– Та це абсолютно неможливо, – промовив Карсон ззаду.

– Ще сьогодні я мушу з вами попрощатись, – повторив уперто Прокоп. – Я лише хотів... просити, щоб ви сказали мені, де Томеш. Я, звичайно, запропонував би вам... за це...

– Що? – вигукнув князь і витріщив очі на Карсона, нічого не розуміючи. – Чого він хоче?

– Залиште це на потім, – нишком шепнув Карсон Прокопові. – Пан Прокоп лише каже, ваша світлість, що зовсім не сподівався на таке запрошення. Це нічого, – жваво обернувся він до Прокопа. – Я вже про все подбав. Сьогодні déjeuner[50] 50 буде на полянці в парку, чорний костюм не потрібен, можете піти в чому є. Я вже подзвонив кравцю, не турбуйтесь. Завтра все буде в порядку. Так.

Тепер уже Прокоп вирячив очі.

– Який кравець? Що це означає?

– Для нас це буде особлива честь, – закінчив князь і подав Прокопові кволі пальці.

– Що це все означає? – лютився Прокоп у коридорі, хапаючи Карсона за плече, – кажіть мені зараз, бо...

Карсон розреготався і вислизнув від нього, пустотливий, як хлопчисько.

– Бо що? Ну, кажіть, – сміявся він, підскакуючи, мов м’яч. – Коли впіймаєте мене, скажу все, слово честі.

– Блазень! – визвірився Прокоп і пустився за ним.

Карсон, сміючись, летів по сходах і вислизнув біля залізних лицарів до парку; там він викидав усякі штуки, явно глузуючи з Прокопа.

– То що? – кричав. – Що ви зробите?

– Відлупцюю! – засопів Прокоп, кидаючись на нього всім тілом.

Карсон вищав з радості, петляючи по траві, як заєць.

– Швидше! – кричав, – я тут! – І знов вислизав Прокопові з-під рук і кукав до нього з-за дерева.

Прокоп мовчки ганявся за ним із стиснутими кулаками, грізний, наче Аякс. Він уже геть задихався, коли раптом угледів, що з палацових сходів стежить за ними смуглява амазонка. Він до смерті засоромився і якось злякано зупинився.

Карсон одразу споважнів, підійшов до нього, засунувши руки в кишені, і мовив по-приятельському:

– Мало вправляєтесь. Вам треба більше рухатись. Привчайте серце. Так. А! – вигукнув він радісно. – Наша повелителька, хо-хо! Дочка старого, – додав він тихше. – Княжна Віллє, себто Вільгельміна-Аделаїда-Мод і так далі. Цікава дівчина, двадцять вісім років, чудова вершниця. Треба вас познайомити, – промовив він голосніше і потяг його до дівчини, незважаючи на його опір. – Найясніша княжно, – гукнув ще віддалік, – ось вам, певною мірою проти його волі, рекомендую нашого гостя. Інженер Прокоп. Страшенно лютий чоловік. Хоче мене вбити.