Вона заридала і в неї підігнулись ноги. Несамовиті обійми його рук трохи послабшали, і вона вирвалась, хитаючись, мов п’яна; потім вийняла хустину, обтерла з губів слину чи кров, не сказавши й слова, і вийшла до сусідньої кімнати.

Прокоп лишився в темряві. Голова в нього розвалювалась. Ці останні обійми здались йому прощальними.

Гладкий кузен мав рацію: старого Гагена від радості розбив параліч, але не до решти. Він лежав безвладно, оточений лікарями, і намагався розплющити ліве око. Негайно покликали oncle Рона та інших родичів; старий князь раз у раз намагався розплющити ліве оког щоб глянути на дочку і сказати їй щось своїм єдиним живим оком.

Вона вибігла з кімнати простоволоса, як була коло батькового ліжка, і подалась до Прокопа, що шукав її з самого ранку в парку. Зовсім не зважаючи на Гольца, вона поцілувала його й узяла під руку. Вона лише мимохідь згадала про батька та oncle Шарля, ніжна й заклопотана своїми думками. Стискала йому руки, пригорталась до нього і знову ставала далека від нього й замислена. Він почав жартувати з татарської династії... трохи навіть ущипливо. Вона глянула на нього і заговорила про вчорашній вечір.

– До останньої хвилини я гадала, що не прийду до тебе. Ти знаєш, що мені майже тридцять років? Коли мені було п’ятнадцять, я шалено закохалась у нашого капелана. Пішла до нього сповідатися, щоб його побачити зблизька, і соромилась говорити, ніби я вкрала що-небудь чи збрехала, а сказала, що я вже нецнотлива. Я не розуміла цього слова, і він мав багато клопоту, поки переконав мене, що я сказала неправду. Тепер би я вже не змогла йому сповідатись, – докінчила вона тихо і гірко посміхнулась.

Прокопа непокоїв її постійний самоаналіз, він відчував у ньому жорстоке самокатування. Він хотів знайти якусь іншу тему для розмови, але з жахом помітив, що коли вони не говорять про кохання, то не мають про що говорити. Зійшли на вежу. Княжні якось ставало легше на серці, коли вона верталась думками в минуле, згадувала, розповідала про себе дрібниці.

– Незабаром після тієї сповіді прибув до нас учитель танців: він кохався з моєю гувернанткою, такою огрядною жінкою. Я підгледіла їх, знаєш?., і бачила все. Мені стало огидно, ох, та я стежила за ними, хоч... і не могла зрозуміти.. Але раз у танці я раптом збагнула, коли він мене притиснув до себе. Та після цього я не дозволяла йому й торкатись до мене. І навіть стріляла в нього... з пістолета, і їх мусили прогнати обох.

В той час... мене жахливо мучили математикою, яка мені взагалі не лізла до голови. Учив мене один сердитий професор, знаменитий вчений; ви, вчені, всі дивні люди. Він давав завдання і дивився на годинник; через годину треба було закінчити. А коли мені залишалось п’ять хвилин, чотири, три, а в мене ще нічого не було, мене огортало таке страшне почуття, серце починало калатати... – Княжна стисла Прокопову руку, вдихнула повітря крізь зуби. – А потім навіть раділа урокам із ним...

У дев’ятнадцять років мене заручили. Ти про це не знав? А оскільки я вже знала все, мій жених мусив мені присягнути, що ніколи до мене не торкнеться. Через два роки він загинув у Африці. Я наче збожеволіла. З романтики, мабуть. Після цього мене вже ніколи не примушували виходити заміж. Я гадала, що з цим уже все покінчено.

Бо тоді я примушувала себе вірити, що винна перед ним і по його смерті мушу зостатись вірною йому; мені нарешті здалося, ніби я його й кохала. Тепер бачу, що все це я лише грала сама перед собою і що не почувала нічого, нічого, крім дурного розчарування!

Правда, дивно, що я повинна тобі розповідати про себе такі речі? Знаєш, так приємно, не соромлячись, говорити про себе все. Аж морозить, ніби роздягаєшся.

Коли ти вперше прийшов сюди, я подумала, що ти такий, як той професор математики. Я тебе, милий, так боялась, ніби ось-ось ти даси мені завдання, і серце моє забилось.

Коні, коні, ось що мене п’янило. Коли в мене є коні, гадала я, мені не потрібне кохання. І їздила я наче шалена.

Завжди мені здавалось, що кохання це щось вульгарне, невимовно огидне. Бачиш, тепер мені так не здається, і це мене страшенно лякає й принижує. Але знов же мене й тішить те, що я така, як і всі. Коли я була малою, то боялась води і мене вчили плавати на сухому, бо до ставка я не йшла; придумала собі, що там є павуки. А якось на мене найшла-таки відвага чи розпач; я заплющила очі, перехрестилась і плигнула. Не питай, як я відтоді пишалася цим: ніби витримала іспит, ніби вся змінилась... Коханий, коханий, я забула перехреститись.

Ввечері княжна прийшла до лабораторії неспокійна, збентежена. Коли Прокоп обійняв її, з жахом промовила:

– Розплющив око, розплющив око... Ох! – Вона мала на увазі старого Гагена.

Пополудні (Прокоп цілий день стежив за нею, як шалений) вона мала довгу розмову з oncle Роном, та не хотіла про це говорити. Взагалі, здавалось, що вона хоче чогось уникнути: кинулась в обійми Прокопові так пристрасно й віддано, немов би хотіла за всяку ціну забутись. Нарешті вона заспокоїлась, заплющила очі, квола, як стеблина. Він гадав, що вона спить, але вона зашепотіла:

– Коханий, найкоханіший, я щось зроблю, я зроблю щось жахливе; але тоді вже ти мене не посмієш покинути. Заприсягнись мені, заприсягнись, – дико повторювала вона і зірвалася з крісла, але знову перемогла себе. – Ах, ні. Навіщо присяги? Карти мені показали, що покинеш. Коли хочеш це зробити, роби, роби зараз, поки не пізно.

Прокоп, звичайно, відразу спалахнув: мовляв, вона хоче його позбутись, їй ударила в голову татарська пиха й таке інше. Княжна розлютилась і почала кричати на нього, що він ниций, жорстокий, що вона йому цього не дозволить, що... що... Та лиш випалила це, як уже повисла в нього на шиї, каючись:

– Я тигриця, правда? Я не хотіла образити тебе... Бач, княжна ніколи не повинна кричати; вона може насупитись, відвернутися, от і все; а я на тебе кричу, наче... наче я твоя жінка. Побий мене, будь ласка! Стривай, я покажу тобі, що я можу робити...

І, покинувши його, почала прибирати лабораторію; навіть, намочивши під краном ганчірку, стала навколішки й почала мити підлогу. Це, очевидно, мало бути покутою, але це їй сподобалось; вона весело терла ганчіркою по підлозі, наспівуючи пісеньку, підслухану, мабуть, від служниць, “Як підеш спати” чи щось таке. Він хотів її підвести.

– Ні, стривай, – боронилась вона, – ще он там, – і полізла з ганчіркою під стіл.

– Будь ласка, підійди-но сюди, – покликала вона здивовано з-під столу.

Зніяковіло поліз він до неї під стіл.

– Ти глянь, як виглядає стіл зісподу. Я цього ще ніколи не бачила. Чого це так? – Вона поклала йому на обличчя руку, холодну від мокрої ганчірки. – Холодна, правда ж? Ти збитий так грубо, як цей стіл зісподу. І це в тобі найпрекрасніше. А інших людей я бачила лише з гладенького, полірованого боку. Але ти, ти, на перший погляд, ніби нестругана дошка, з щілинами, із усім тим, чим держиться людська істота. Коли по тобі проведеш пальцем, то заженеш скабку. Зате в тобі все так гарно й сумлінно зроблено. Звідусіль бачиш людину з іншого, важливішого боку. Такий і ти.

Вона притулилась до нього, як маленький товариш.

– Уяви собі, ніби ми в камері чи в якійсь колибі, – шепотіла вона екзальтовано. – Мені ніколи не дозволяли гратися з хлопцями, та.колись я нишком пішла за садівниковими синами, лазила з ними по деревах, через тини... Потім дома дивувались, чого в мене розірвані трусики. І коли я тоді втікала з дому й бігла за ними, то в мене так солодко серце билось від страху! І тепер, приходячи до тебе, я відчуваю такий солодкий страх, як і тоді.

Тепер я добре сховалась, – задоволено бурмотіла вона, поклавши йому голову на коліна. – Сюди за мною ніхто не прийде. Тепер ти мене бачиш зсередини, як цього стола; я тепер звичайна жінка, що не думає ні про що й дає себе заколисати. Чого людині так добре^в затишку?.. Ось бачиш, тепер я знаю, що таке щастя: треба заплющити очі і зробитись малою, зовсім маленькою, щоб тебе не знайшли.