– Чи ти... – звернулась до нього тихо.
Він добре розумів, що питає “любиш мене?”, але прикинувся, ніби не чує, і втупив очі в білу скатерку. Мабуть, ця дівчина ошаліла або ж хоче навмисне...
– Любиш? – долетіло через стіл голосніше і впертіше.
Він швидко кивнув і подивився на неї очима, п’яними з радощів. На щастя, в загальній розмові цього ніхто не почув. Лише д’Емон мав вираз обличчя аж надто скромний і неприсутній.
Розмова точилася про всяку всячину, аж раптом д’Емон, як видно, знавець усього на світі, почав викладати фон Граунові його родовід до тринадцятого сторіччя. Княжна з величезною цікавістю почала розпитувати подробиці. Тоді новий гість став перелічувати і її предків, ні на мить не задумавшись.
– Досить, – мовила княжна, як д’Емон дійшов до року 1007, коли перший Гаген заклав Печорський баронат в Естонії, убивши там когось, бо далі тієї події генеалоги не добрались.
Але д’Емон вів далі.
– Той Гаген, або Агн Однорукий, був, як можна довести, татарський князь, узятий у полон при наїзді на Камську землю. Перська історія знає хана Агана, що був сином Гів-хана, короля туркменів, узбеків, сартів та киргизів, а той був сином Вейвуша, сина Літай-хана Завойовника. Про того “імператора Лі-Тая” згадується в китайських джерелах, як про владаря Туркменії, Джунгарії, Алтаю і Західного Тібету аж до Кашгарії, що її він спалив, убивши там до п’ятдесяти тисяч люду, поміж ними й китайського володаря, якому обмотали голову мокрою мотузкою і стягували доти, аж поки череп луснув, як горіх. Про дальших предків Лі-Тая нічого не відомо, поки науці неприступний архів у Лхассі. Його сина Лі-Тая Вейвуша, занадто дикого навіть для “стародавніх монголів, у Кара-Бутаку забито на смерть кілками від юрт, а син Вейвуша Гів-хан спустошив Хіву і володів землями аж по Ітіль, чи сучасну Астрахань, де прославився тим, що звелів повиймати очі двом тисячам людей, прив’язати всіх до мотузки і пустити в Кубанські степи. Аган-хан пішов слідами батька, водив походи аж до Булгара, нинішнього Симбірська, де одного разу його взяли в полон, відтяли йому праву руку й держали як заручника, аж поки йому вдалось утекти в Прибалтику, до лівонської чуді. Там він прийняв хрест від німецького єпископа Готілли чи Гутілли, і, мабуть, з великої побожності заколов на кладовищі шістнадцятирічного спадкоємця Печори і взяв його сестру за дружину. Через двоєженство він заокруглив свою державу аж по Чудське озеро. Про це говорить Никифорівський літопис, де його вже названо “князь Аген”, а Езельський літопис титулує його “rex Aagen”[66] 66. Його нащадків, – закінчив тихо д’Емон, – було вигнано, але ні в якім разі не скинено з трону. – Він устав, уклонився і так і лишився стояти.
Цей історичний екскурс справив величезне враження. Княжна просто впивала кожне слово д’Емона, ніби цей рід татарських горлорізів був найвидатнішим явищем у світі. Прокоп дивився на неї з жахом, бо вона й не моргнула, коли мова йшла про дві тисячі пар вийнятих очей. Він мимохіть шукав у її обличчі татарських рис. Вона була прекрасна, випростана і якось велично замкнена в собі; раптом утворилась така відстань поміж нею і всіма іншими, що всі випростались, ніби на парадному обіді, і вже не спускали з неї очей.
Прокопові страшенно хотілось ударити кулаком по столі, сказати щось брутальне, порушити цю застиглу, якусь розгублену сцену. А княжна сиділа, опустивши очі, ніби чогось чекала, і на її гладенькому чолі майнуло щось схоже на нетерплячку: ну, скоро вже? Гості поглянули запитливо одне на одного і почали вставати. Прокоп і собі підвівся, не розуміючи, про що йдеться. Хай йому біс, що це може означати? Всі стоять, ніби свічки, руки по швах, і дивляться на княжну. Лиш тепер вона підводить очі й киває головою, немов дякує за привітання або дає дозвіл сісти. І справді, всі сідають; і лише сівши, Прокоп з жахом зрозумів, що то було віддавання шани монаршій особі. І раптом він аж спітнів від нестямного шалу. “Боже, оце таку комедію я з собою встругнув? Чому вони не сміються, чи то ж можна припустити, щоб хтось усерйоз сприйняв таке блазенство?”
Він уже наготувався вибухнути гомеричним сміхом разом з іншими (господи, таж усе це тільки для забавки!), коли княжна встала. За нею підвелися всі, і Прокоп також, певний тепер, що вибухне регіт. Вона озирнулась і зупинила погляд на гладкому кузені; той ступив два-три кроки до неї, звісивши руки і нахилившись уперед, неймовірно кумедний. Поговоривши з ним якусь хвилину, вона кивнула головою, і гладкий кузен позадкував собі. Княжна подивилася на Сувальського. Князь наблизився до неї, відповів, сказав кілька чемних дотепів; княжна сміється й киває головою. Що, невже це справді серйозно? Тепер княжна глянула на Прокопа, але він і не ворухнувся. Всі стали навшпиньки й напружено дивилися на Прокопа. Княжна дала йому знак очима. Він стояв непорушно: княжна попрямувала до старого однорукого майора артилерії, в якого груди були вкриті орденами, мов у Кібели сосками. Майор випростався, аж ордени забряжчали, але княжна повернула від нього й підійшла до Прокопа.
– Милий, милий, – сказала вона тихо, але виразно. – Знову хмуришся? Я б тебе поцілувала.
– Княжно, – букнув Прокоп, – що мають означати ці жарти?
– Не кричи так. Це важливіше, ніж ти гадаєш. Ти знаєш, що мене зараз хочуть просватати? – і вона здригнулась від жаху. – Коханий, зараз іди звідсіль. Іди по коридору до третьої кімнати і там зачекай мене. Я мушу з тобою поговорити.
– Стривайте, – Прокоп хотів щось сказати, але вона вже кивнула головою і знов плавно попрямувала до старого майора.
Прокоп не вірив своїм очам. І бувають же ще такі речі, невже ж це робилось не для сміху? Невже ці люди грали свої ролі всерйоз? Гладкий кузен взяв його під руку й потягнув з таємничим виглядом убік.
– Знаєте, що це означає? – шепотів він схвильовано. – Старого Гагена розіб’є параліч, коли він про це довідається. Монарший рід. Ви бачили тут нещодавно того спадкоємця? Мало бути весілля, але воно зірвалося. Цей чоловік, певне, сюди підісланий... Боже, такий родовід!
Прокоп вирвався від нього.
– Пробачте, – буркнув він, непомітно вийшов у коридор і зайшов до третьої кімнати.
Це було щось на зразок чайної віталеньки; напівморок, блискучі меблі, червона порцеляна і подібні дрібнички. Прокоп метався по невеличкій кімнатці, заклавши руки за спину, і гув собі під ніс, як гнойова муха, що б’ється головою в шибки. Сто чортів, щось змінилося – через кілька якихось паршивих татарських живорізів, що їх би порядна людина й посоромилась... Чудове походження! А через кілька отих проклятих гуннів ці ідіоти ладні на череві повзати, а вона, вона сама...
Гнойова муха втомлено зупинилася. Зараз прийде татарська княжна і скаже: “Милий, коханий, все скінчено між нами; бо ж правнучка Літай-хана не може кохатися з сином шевця”. “Стук... стук...” – почув він у голові удари батьківського молотка, і йому здалося, що він вдихає важкий запах вичиненої шкіри і сморід шевської смоли, а бідна мати стоїть у блакитному фартушку’над плитою, вся червона під жару.
Гнойова муха дико задзижчала. Ну, певне, це ж княжна! “Що ти наробив? Куди встромив голову? Тепер станеш навколішки, як вона прийде, вклонишся до землі і скажеш: “Змилуйся, татарська княжно, я вже більше не покажусь”.
У чайній кімнаті легенько пахне айвою; світло м’яке і тьмяне; муха з розпачем б’ється головою в шибку, репетує майже людським голосом: “Куди ти встромив голову, дурню?”
Княжна швидко й тихо ввійшла до кімнати. Біля дверей сягкула до вимикача і погасила світло. В темряві Прокоп відчув руку, що легенько доторкнулась до його обличчя і м’яко обвилася навколо шиї. Він стиснув княжну в обіймах, але обережно, ніби торкаючись до чогось крихкого, павутинного, така вона була ніжна, тендітна. Вона голубить його обличчя легкими поцілунками і шепоче щось невиразне; від легенького погладжування у Прокопа підіймається волосся. Раптом її гнучке тіло здригається, рука на його шиї обвивається тісніше, вогкі губи гаряче ворушаться на його губах, наче промовляють щось безгучно й наполегливо. Нескінченною хвилею, цілим припливом тремтіння захоплює вона Прокопа все сильніше й сильніше; притягує до себе його голову, притискається до нього грудьми, коліньми, обвиває обома руками, впивається вустами в уста; завмирає в страшнім, боліснім стиску, в сласних зойках, непритомніючи і здригаючись, мов у корчах. Зостатись так навіки! Задихнутись! Піти в небуття! Злитись в одно чи вмерти!
