– Я... я довго хворів... – промовив Прокоп, смертельно бліднучи. – Мені... і досі... погано... І... два дні я вже нічого не їв.

– Кволість, – сказав Карсон, підсівши до нього і обійнявши. – Це швидко минеться. Ви поїдете до Балттіна. Там дуже здоровий клімат. А потім зможете поїхати до Томеша. У вас буде грошей, як того сміття. Ви будете великою персоною. Ну?

– Хай так, – прошепотів Прокоп, як мале дитя, даючи себе заколисати.

– Так, так. Надмірне напруження. Це нічого. Головне... головне – прийдешнє. Голубе, ви, мабуть, набралися в житті лиха, правда ж? Ви молодець. Здається, вам уже краще.

Карсон замислено курив.

– Вас чекає величне майбутнє. Матимете силу грошей. Мені дасте десять відсотків, згода? Це міжнародна такса. Карсонові також потрібні гроші.

Перед бараком засурмило авто.

– Ну, добре, – зітхнув Карсон. – Ось і машина, їдьмо.

– Куди?

– Поки що поснідати.

На другий день Прокоп прокинувся зі страшенно важкою головою і не міг спочатку зрозуміти, де він; чекав, що почує сокотання курей або голосне гавкання Гонзика. Але помалу усвідомив, що він не в Тиниці; що лежить у готелі, куди його Карсон привіз п’яного як чіп, налитого, як барило, і, як звір, ревучого; і аж тоді, коли пустив собі на голову струмінь холодної води, згадав усе вчорашнє і мало не провалився від сорому.

Вони за обідом пили, але небагато, проте обидва дуже розчервонілись і їздили потім машиною десь по Сазавських чи ще якихось лісах, щоб трохи протверезитись; Прокоп без устанку теревенив, а Карсон смоктав сигару й кивав головою.

– Ви будет великою персоною!

“Велика персона, велика персона!..” – віддавалось Прокопові як дзвін у голові. “Коли б мене отакого побачила та... з вуаллю”. Він надимався перед Карсоном, мало не луснув, але той лише кивав головою, ніби китайський мандарин, і ще дужче роздмухував його ошаліле марнославство. Прокоп мало не вилетів з машини, так він гарячився; викладав, як собі уявляє всесвітній інститут деструктивної хімії, соціалізм, шлюб, виховання дітей, одне слово, молов без упину. А ввечері почалося по-справжньому. Хтозна-де тільки не пили; це було страхіття. Карсон, червоний, лиснючий, у насунутому на очі капелюсі, платив за всіх незнайомих, тим часом як якісь дівчата танцювали, хтось розбивав склянки, а Прокоп, схлипуючи, сповідався перед Карсоном у своєму безумному коханні до тієї, що її не знає. При цій згадці Прокоп аж хапався за голову від сорому.

Потім його посадили в машину, а він усе кричав: “Кракатит!” Біс його зна, куди його везли: мчали по нескінченних шляхах, біля Прокопа підскакував червоний вогник, це, мабуть, Карсон курив сигару, покрикуючи: “Швидше, Боб!” Раптом на якомусь повороті попереду виринули дві сліпучі фари, кілька голосів закричало, машина смикнулась убік. Прокоп, вилетівши, ковзнув обличчям по траві і настільки отямився, що почав чути. Кілька людей люто лаялись, докоряючи одні одним за пияцтво.

Пан Карсон страшенно галасував і повторював: “Тепер треба назад”, – після чого Прокопа, що найбільше постраждав, з тисячами осторог, поклали до зустрічної машини, куди сів і Карсон, і поїхали назад, тим часом як Боб зостався біля пошкодженої машини. Напівдорозі потерпілий заходився співати й репетувати, а перед самим в’їздом у Прагу захотів пити. Мусили з ним заїжджати в кілька нічних барів, перше ніж його втихомирили.

З похмурою нехіттю розглядав Прокоп у дзеркалі своє подряпане обличчя. Від цього неприємного видовища відірвав його готельний швейцар, що, вибачаючись, приніс йому для заповнення бланк формуляру. Прокоп записав усе потрібне і гадав, що справу скінчено; та ледве швейцар прочитав його прізвище й фах, як раптом увесь засяяв і попросив Прокопа нікуди не йти, бо якийсь пан із-за кордону жадав, щоб йому зателефонували, як тільки пан інженер Прокоп зволить тут зупинитись. Отже, коли пан інженер не заперечує... Пан інженер був такий сердитий сам на себе, що не заперечував би, якби навіть відтяли йому голову. Він сів і почав чекати, терпеливо зносячи головний біль. Через чверть години швейцар повернувся і подав йому картку. Там стояло:

Сер Реджіналд Карсон

Кол. Б.Н., Ч.К.А., Ч. П., Д.Н., і т. д.

Президент акц. т-ва “Марконі”

Лондон

– Нехай увійде, – сказав Прокоп, незмірно дивуючись, чому Карсон не назвав ще вчора своїх довжелезних титулів і чому сьогодні приходить з такими церемоніями. Крім того, йому трохи цікаво було знати, який вигляд у Карсона після тієї огидної ночі. Але зразу вражено витріщив очі. У двері входив зовсім не знайомий йому чоловік, на добрий лікоть вищий за вчорашнього Карсона.

– Very glad to see you[45] 45, – повагом сказав незнайомий джентльмен і вклонився так, наче був телеграфним стовпом. – Сер Реджіналд Карсон, – відрекомендувався він і оглянувся, шукаючи стільця.

Прокоп щось буркнув і запросив його сісти. Джентльмен сів, зігнувшись під прямим кутом, і почав стягувати чудові замшеві рукавички. Був то дуже високий і незмірно бундючний пан з конячим обличчям і різкими рисами; на галстуку величезний індійський опал, на золотім ланцюжку антична камея, величезні ноги, як у гравців у гольф, одне слово, справжній тобі лорд. Прокоп онімів.

– Так, прошу вас, – озвався він нарешті, коли мовчанка затяглась надто довго.

Джентльмен, як видно, не поспішав.

– Ви, напевне, – почав він по-англійському, – напевне, здивувались, коли прочитали в газетах мої оголошення. Гадаю, ви – інженер Прокоп, автор вельми цікавих статей про вибухові речовини.

Прокоп мовчки кивнув головою.

– Дуже радий, – сказав сер Карсон, не поспішаючи. – Я вас шукав у певній науковій справі, дуже цікавій і практично важливій для нашого акційного товариства “Марконі”, головою якого я маю честь бути; так само, як і для Міжнародної спілки бездротового телеграфу, що виявила мені незаслужену честь, обравши мене генеральним секретарем. Напевне, ви дивуєтесь, – провадив він, зовсім не втомившись від такої довгої фрази, – що ці поважні товариства послали мене до вас, хоча ваші видатні праці належать до зовсім іншої галузі. Дозвольте? – І по цих словах Карсон відкрив свій портфель з крокодилової шкіри, вийняв звідти якісь папери, блокнот і золотого олівця.

– Ось уже мало не дев’ять місяців, – почав він поволі, надівши золоте пенсне, щоб подивитись у свої папери, – європейські радіостанції констатують...

– Пробачте, – перебив його Прокоп, – то ці оголошення давали ви?

– Авжеж. Так-от, констатують регулярні порушення...

– ...щовівторка і щоп’ятниці, знаю. Хто вам сказав про кракатит?

– Я б до цього й сам дійшов, – промовив шановний лорд трохи докірливо. – Гаразд, пропустимо деякі деталі; гадаю, ви певною мірою поінформовані про наші труднощі і... про... е...

– ...про світову конспірацію, так?

Сер Реджіналд Карсон вирячив блідо-блакитні очі.

– Перепрошую. Про яку конспірацію?

– Ну, про ті загадкові нічні передачі, про таємну організацію, що їх...

Сер Реджіналд Карсон зупинив його.

– Фантазія, – сказав він із жалем, – чиста фантазія. Я знаю, на це натякнули навіть у “Дейлі Ньюс”, коли наше товариство призначило досить значну винагороду...

– ...знаю, – швидко промовив Прокоп, боячись, як би неквапливий лорд не почав розповідати про винагороди.

– Так. Чиста нісенітниця. Справа має лише ділове підґрунтя. Хтось зацікавлений у тому, щоб довести ненадійність наших станцій, розумієте? Хтось хоче підірвати довіру громадськості. На жаль, наші приймачі і є... когерери не можуть розкрити природи цих особливих хвиль, які є причиною порушень. А оскільки ми дістали відомості, що ви володієте якимись субстанціями чи хімікаліями, що дуже чутливо реагують на ці порушення...