– Княжну, – насилу промовив він.

Вона підійшла до нього й поважно поцілувала його в обличчя.

– Ти мій, так? Коханий, ось бачиш, ти маєш княжну. То все ж таки ти пишаєшся з того, що маєш княжну? Бачиш, яку жахливу річ мусить зробити вона, щоб хтось кілька днів пишався. Кілька днів, кілька тижнів, бо княжна не може бажати, щоб це було назавжди. Я знаю, я це знаю. Від першої хвилини, як ти мене побачив, ти прагнув княжну; від люті, від чоловічої владності, чи що, так? Через це ти мене так і ненавидів, що хотів мене, і ось я прибігла. Гадаєш, що мені від цього гидко? Навпаки, я з цього пишаюсь. Це великий вчинок, правда ж? Отак стрімголов кинутись. Бути княжною, бути дівчиною і прийти... прийти самій.

Прокоп жахнувся її слів.

– Мовчи, – попросив він і обійняв її тремтячими руками. – Якщо я вам не рівня... родом...

– Що ти сказав? Не рівня? Що ж ти гадаєш, я б прийшла до тебе, коли б ти був князем? Коли б ти хотів, щоб я з тобою поводилась, як з рівнею, я б не могла... бути в тебе... ось так, – крикнула вона, розкинувши голі руки. – Ось у чому ця жахлива різниця, розумієш?

У Прокопа опустились руки.

– Цього ви не повинні були казати, – прохрипів він, відступаючи.

Вона кинулась йому на шию.

– Милий, коханий, не дозволяй мені говорити. Хіба ж я тобі дорікаю? Я прийшла... сама, бо ти хотів утекти, чи дати себе вбити, чи я не знаю що; адже кожна дівчина... Ти гадаєш, я не повинна була цього робити? Скажи, я погано зробила?.. Бач, – затремтівши, прошепотіла вона, – бач, ти й сам цього не знаєш.

– Стривай! – крикнув Прокоп, вирвавшись із її обіймів, і почав ходити великими кроками по кімнаті. Раптом його знов осяяла надія. – Ти віриш мені? Віриш, що я до чогось здатен? Я вмію багато працювати. Ніколи не думав я про славу, та коли б ти забажала... я б працював скільки сили! Ти знаєш, що... Дарвіна до могили несли герцоги! Коли б ти хотіла, я б зробив... я б зробив щось неймовірне. Я вмію працювати. Я можу змінити поверхню землі. Дай мені десять років – і побачиш... побачиш...

Вона, здавалось, і не слухала.

– Коли б ти був князем, для тебе вистачило б одного погляду, одного потиску руки, щоб ти вірив, знав і не вагався. Тоді не треба було б тобі доводити так жахливо, як я!.. Десять років!.. А чи ти здатен вірити мені хоч десять днів? Де пак десять днів! За десять хвилин тобі всього цього буде мало; за десять хвилин ти вже будеш хмуритись, коханий, і лютувати, що княжна тебе вже не хоче, бо вона, бач, княжна, а ти не князь. І доведи тоді, шалена й нещасна, переконай, коли можеш. Жоден твій доказ не буде досить великим, жодне приниження не буде досить низьким. Бігай за ним, вішайся на нього, роби більше, ніж кожне просте дівчисько. Я вже й не знаю, як мені бути... Що мені з тобою діяти? – Вона підступила до нього й підставила губи. – То як, будеш мені вірити десять років?

Він стис її в обіймах, ридаючи.

– Хай буде так, – прошепотіла вона й пригладила йому волосся. – Ти також ніби рвешся з ланцюга, правда? А проте я б не помінялася з тою... якою була раніш. Милий, милий, я знаю, ти мене покинеш.

Вона зломилася в його обіймах. Він підвів її і розкрив насильними поцілунками зімкнуті вуста.

Вона відпочивала з заплющеними очима, ледве дихаючи, а Прокоп, похилившись над нею, із стиснутим серцем споглядав незбагненний спокій цього гарячого, напруженого обличчя. Вона схопилася, як зі сну.

– Що це в тебе в цих пляшках? Отрута? – Вона обдивилась його полиці й прилади. – Дай мені якоїсь отрути.

– Нащо?

– На той випадок, коли б мене захотіли звідсіль вивезти...

Він занепокоївся, побачивши серйозний вираз її обличчя, і, щоб обдурити її, відміряв невеличку дозу чистої крейди, але вона сама натрапила на кристалічний миш’як.

– Не бери цього, – крикнув, але вона вже сховала миш’як у сумочку.

– То ти можеш бути знаменитим? – сказала вона. – Я про це й не думала. Ти кажеш, що Дарвіна несли герцоги? Які саме?

– Хіба не все одно?

Вона поцілувала його.

– От тобі маєш! Як це так – усе одно?

– Ну... герцог Арджільський і герцог Девоншірський, – пробурмотів він.

– Справді? – Вона глибоко замислилась, аж чоло наморщилось. – Я ніколи не думала, що вчені такі... А ти мені так байдуже сказав це! – Вона доторкнулась до його грудей і пліч, наче він став зовсім іншим. – А ти, ти б також міг?.. Справді?

– Почекай до мого похорону.

– Ах, коли б швидше! – сказала вона мрійно, з наївною жорстокістю. – Ти був би жахливо гарний, якби був знаменитий. Знаєш, що мені найбільше в тобі подобається?

– Ні.

– І я також не знаю, – промовила вона замислено і знову поцілувала його. – Тепер уже не знаю. Тепер уже хай би хто ти був... – Вона кволо здвигнула плечима. – І це назавжди. Розумієш?

Прокоп жахнувся такого суворого однолюбства. Вона стояла перед ним, аж по очі закутана в хутро блакитного песця, і дивилась на нього блискучими ніжними очима в сутінках вечора.

– Ох, – зітхнула раптом і зсунулась на край стільця, – в мене трясуться ноги. – Вона гладила їх і терла з наївною безсоромністю. – Як же я тепер буду їздити верхи? Прийди, милий, прийди сьогодні до мене. Mon oncle Шарля немає дома, а хоч би й був... це вже для мене байдуже. – Вона встала й поцілувала його.

– До побачення.

На дверях вона зупинилась і, вагаючись, вернулась до нього.

– Убий мене, будь ласка, – промовила, опустивши руки, – вбий мене.

Він притяг її до себе.

– Навіщо?

– Щоб мені не йти звідсіль... і щоб сюди ніколи, ніколи не вертатись.

Він шепнув їй тихо:

– Завтра?

Княжна глянула на нього і схилила голову. Це була згода.

Минуло чимало часу, поки й він вийшов у темну ніч. Хтось за сто кроків від нього підвівся з землі і став чистити рукавом одяг. Це був мовчазний Гольц.

А коли він прийшов до неї після вечері, увесь насторожений і непевний, то ледве впізнав її, така була гарна. Княжна відчувала його жагучий погляд, що обпікав її з голови до ніг. Вона променіла і віддавалась йому очима, ні на кого не зважаючи, так що він аж жахався. Там був якийсь новий гість, д’Емон на ймення, дипломат, чи що, чоловік монгольського типу, з фіолетовими губами й короткими чорними вусиками та борідкою. Цей добродій, як видно, був знавець фізичної хімії. Беккерель, Планк, Нільс Бор, Міллікен та інші ймення так і злітали в нього з язика. Він знав Прокопа з літератури і дуже цікавився його дослідами. Прокоп піддався на це, багато розповідав, забув на мить дивитись на княжну. І за це дістав під столом такий стусан у ногу, що аж засичав і мало не дав здачі; до того ж уловив ревнивий погляд. У цю мить він мусив відповідати на дурне запитання князя Сувальського, що це, власне, за енергія, про яку тут стільки мови. І, схопивши цукорницю, так сердито поглянув на княжну, ніби хотів пожбурити їй у голову, й почав пояснювати, що коли б удалось нараз звільнити всю енергію, замкнену тут, то вона б висадила в повітря Монблан і Шамоні; але цього не вдасться зробити.

– Ви це зробите, – промовив д’Емон упевнено й серйозно.

Княжна всім тілом перехилилась через стіл.

– Що ви сказали?

– Що він це зробить, – повторив пан д’Емон з цілковитою певністю.

– Ось бач, – сказала княжна голосно і сіла з переможним виразом.

Прокоп почервонів і не наважився глянути на неї.

– А коли він це зробить, – жадібно спитала княжна, – то буде дуже знаменитим? Як Дарвін?

– Коли він це зробить, – відповів д’Емон без вагання, – королі вважатимуть за честь нести кінчик покривала на його домовині. Якщо тоді ще будуть королі.

– Дурниця, – буркнув Прокоп, але княжна запалала невимовним щастям.

Він нізащо в світі не глянув би на неї; увесь почервонів і в розпачі крутив у пальцях грудку цукру. Нарешті зважився підвести очі. Вона дивилась на нього з безмежною любов’ю.