Вони стали на вершку пагорка. Під їхніми ногами простяглась безмежна темна і сонна земля,

– Дивіться туди, – сказав Демон і показав рукою на обрій. – Ви нічого не бачите?

– Нічого. Ні, бачу якесь світло. Бліде сяйво.

– А знаєте, що це?

Почувся тихий шум, ніби вітер зірвався в нічній тиші.

– Готово! – урочисто промовив Демон і зняв капелюха. – Good night[73], друзі!

Прокоп запитливо обернувся до нього.

– Не розумієте? – сказав Демон. – Лише тепер долетів до нас звук вибуху. П’ятдесят кілометрів по прямій лінії. Рівно дві з половиною хвилини.

– Який вибух?

– Кракатит. Ці ідіоти понасипали його в сірникові коробочки. Гадаю, тепер матимемо спокій. Скличемо новий з’їзд, проведемо перевибори комітету...

– Невже ви їх...

Демон кивнув головою.

– З ними не можна було працювати. Вони до останньої хвилини сварились, і причиною сварки були питання тактики. Оце там, напевне, й горить.

На обрії ледь помітно ясніла червона заграва.

– Там залишився й винахідник нашої станції. Залишились там усі. Тепер ви візьмете все в руки. Послухайте, як тихо. А однак звідси, з цих проводів, посилається в простір німа й могутня канонада. Тепер ми зупинили роботу всіх радіостанцій, і радисти чують лише тріск в навушниках – трісь, трісь! Хай казяться. Тим часом десь у Гроттупі пан Томеш намагається добути кракатит. Але не добуде його ніколи. А коли б... коли б... у нього під руками щось вийшло, то в ту ж мить буде кінець усьому... Отож, працюй, станціє, посилай потихеньку свої іскри і бомбардуй всесвіт. Ніхто, ніхто, крім вас, не буде хазяїном кракатиту. Тепер лише ви, ви самі, – він поклав йому руку на плече і показав навкруги: цілий світ!

Була порожня, беззоряна темрява. Тільки на обрії ясніла вогняна заграва.

– Ох, я втомився, – позіхнув Демон. – Гарний видався день. Ходімо вниз.

Демон поспішав додому.

– Де, власне, Гроттуп? – запитав несподівано Прокоп, коли вони зійшли з пагорба.

– Ходім, – сказав Демон, – я покажу вам.

Він завів його в контору рудника, де на стіні висіла карта.

– Ось тут, – показав він довгим нігтем, окреслюючи невеличке коло. – Не хочете випити? Це вас зігріє, – сказав він, наливаючи собі й Прокопові в келишки щось чорне, як смола.

– За ваше здоров’я!

Прокоп прожогом перехилив келишок і закашлявся. Напій був як розтоплений чавун і гіркий, як хіна. Голова в нього пішла обертом.

– Більше не хочете? – вищирив Демон жовті зуби. – Шкода. Не хочете, щоб довго чекала ваша красуня, еге ж?

Сам же він пив келих за келихом; очі в нього блискали зеленим вогнем, він хотів побалакати, але язик заплутувався.

– Послухайте, ви славний хлопець! – сказав він. – Завтра ж беріться до діла. Старий Демон зробить для вас усе, що захочете. – Він підвівся, ледве тримаючись на ногах, і вклонився Прокопові в пояс. – Отже, все гаразд. А тепер стри... стривайте...

Він почав плутати всі мови в світі; Прокоп зрозумів, що то були якнайбрутальніші непристойності. Нарешті заспівав якусь безглузду пісню, тіпався, як в епілепсії, і знепритомнів; на губах виступила жовта піна.

– Гей, що з вами? – крикнув Прокоп і заторсав його.

Демон важко, безтямно розплющив очі.

– Що... що таке? – пробелькотів він, підвівся і здригнувся. – Ага, я... я... Це нічого. – Він потер собі лоба й судомно позіхнув. – Я проведу вас до вашої кімнати, гаразд? – Він був страшенно блідий, аж синій, і все його татарське обличчя раптом обвисло капшуком. Він аж точився, ніби у нього задубіли ноги. – Ну, ходім.

Він пішов прямо до кімнати, де вони залишили дівчину.

– А-а, красуня прокинулась! – крикнув він на порозі. – Будьте ласкаві, заходьте!

Дівчина стояла навколішки біля грубки – видно, тільки що затопила й тепер дивилась на тріскотливе полум’я.

– Бач, як прибрала, – промовив Демон схвально.

І справді, кімната була провітрена, і якимось дивом у ній зникло безладдя. Тепер тут стало затишно й мило, як біля мирного домашнього вогнища.

– Гляньте, що вона вміє! – дивувався Демон. – Дівчино, тобі б уже пора й об’якоритися.

Вона встала, страшенно почервонівши і збентежившись.

– Ну, не лякайся, – усміхнувся Демон. – Цей камарад тобі подобається, еге ж?

– Подобається, – сказала вона просто і кинулась зачинити вікно та спустити жалюзі.

Від грубки йшло тепло і розливалось по світлій кімнаті.

– Дітки, гарно тут у вас, – промовив Демон, гріючи руки. – Я б тут залюбки залишився.

– Ні, вже йди собі, йди, – мовила дівчина.

– Сейчас, – сказав по-російському Демон, усміхнувшись. – Голубко, мені... Мені тоскно без людей. Диви, а твій приятель ніби в рот води набрав. Стривай, я йому вичитаю.

Вона раптом розсердилась:

– Нічого ти йому не вичитуй. Хай буде такий, як йому хочеться!

Демон підвів кошлаті брови, перебільшено вдаючи подив.

– Що, що? Сподіваюсь, ти в нього не... не зако...

– А тобі що до цього? – перебила вона, блискаючи очима. – Кому ти тут потрібен?

Він приглушено зареготав, притулившись до грубки.

– Знала б ти, як тобі це личить! Дівчино, дівчино, отже, й на тебе по-справжньому найшло? Покажись-но!

Він хотів узяти її за підборіддя, але вона відступила, бліднучи од гніву і вишкіривши зуби.

– Що? Кусатись хочеш? З ким це ти була вчора, що така стала... Ага, пам’ятаю: з Россо, так?

– Це неправда! – крикнула вона з слізьми в голосі.

– Дайте їй спокій, – різко промовив Прокоп.

– Ну, ну, таж я жартома, – буркнув Демон. – Тепер вам не заважати, га?.. На добраніч, діти!

І він почовгав попід стіною геть. Прокоп не зчувся, як Демон зник.

Прокоп приставив стільця до грубки, де гуготів вогонь, і задивився на полум’я. Він навіть не оглянувся на дівчину, але чув, як вона повільно, навшпиньках ходить по кімнаті; ось вона щось замикає, поправляє; а далі стала і стоїть мовчки.

Дивну силу має вогонь і текуча вода; станеш, задивишся, зачаруєшся. Не думаєш ні про що, нічого не знаєш, не згадуєш, але в тобі спливає все пережите життя, тільки без форм і часу.

Стукнув один черевичок, потім другий; мабуть роззувається. “Йди спати, дівчино. Заснеш, і я подивлюсь, на кого ти схожа”. Вона тихенько пройшла і стала; знову щось прибирає, хтозна-чому вона хоче, щоб тут було чисто й гарно. І раптом опускається перед ним на коліна і простягає свої прекрасні руки до його ніг.

– Я роззую тебе, хочеш? – сказала вона тихо.

Він узяв її голову в долоні і повернув до себе. Вродлива, піддатлива і на диво поважна.

– Ти знаєш Томеша? – хрипко запитав він.

Вона подумала і покрутила головою.

– Не бреши. Ти... ти... є в тебе заміжня сестра?

– Нема. – Вона вивільнила голову з його рук. – Чого б я тобі брехала? Я все тобі скажу навмисне, щоб ти знав... навмисне... Я пропаща дівка... – Вона уткнулась обличчям йому в коліна. – Всі мене... всі до одного... щоб ти знав...

– І Демон?

Вона не відповіла, лише здригнулась.

– Мо... можеш відштовхнути мене ногою, бо я... О-о! Н-н-не торкайся до мене... Я... Коли б ти знав... – І ніби застигла.

– Облиш про це, – втомлено крикнув він і силоміць підвів їй голову.

Її очі зяяли тугою і розпачем. Він пустив її, застогнавши: схожість була така разюча, що він мало не захлинувся від жаху...

– Мовчи, мовчи... – мурмотів він здушеним голосом.

Вона знов уткнула обличчя йому в коліна...

– Дозволь мені... я мушу... все... Я почала ще в тринадцять.

Він затулив їй вуста долонею; а вона кусала його долоню і вела далі свою жахливу сповідь крізь його пальці.

– Мовчи, – наполягав він, але з неї видирався крик, вона цокотіла зубами, тремтіла і говорила затинаючись.

Він так-сяк її заспокоїв.