Вони стали на вершку пагорка. Під їхніми ногами простяглась безмежна темна і сонна земля,
– Дивіться туди, – сказав Демон і показав рукою на обрій. – Ви нічого не бачите?
– Нічого. Ні, бачу якесь світло. Бліде сяйво.
– А знаєте, що це?
Почувся тихий шум, ніби вітер зірвався в нічній тиші.
– Готово! – урочисто промовив Демон і зняв капелюха. – Good night[73], друзі!
Прокоп запитливо обернувся до нього.
– Не розумієте? – сказав Демон. – Лише тепер долетів до нас звук вибуху. П’ятдесят кілометрів по прямій лінії. Рівно дві з половиною хвилини.
– Який вибух?
– Кракатит. Ці ідіоти понасипали його в сірникові коробочки. Гадаю, тепер матимемо спокій. Скличемо новий з’їзд, проведемо перевибори комітету...
– Невже ви їх...
Демон кивнув головою.
– З ними не можна було працювати. Вони до останньої хвилини сварились, і причиною сварки були питання тактики. Оце там, напевне, й горить.
На обрії ледь помітно ясніла червона заграва.
– Там залишився й винахідник нашої станції. Залишились там усі. Тепер ви візьмете все в руки. Послухайте, як тихо. А однак звідси, з цих проводів, посилається в простір німа й могутня канонада. Тепер ми зупинили роботу всіх радіостанцій, і радисти чують лише тріск в навушниках – трісь, трісь! Хай казяться. Тим часом десь у Гроттупі пан Томеш намагається добути кракатит. Але не добуде його ніколи. А коли б... коли б... у нього під руками щось вийшло, то в ту ж мить буде кінець усьому... Отож, працюй, станціє, посилай потихеньку свої іскри і бомбардуй всесвіт. Ніхто, ніхто, крім вас, не буде хазяїном кракатиту. Тепер лише ви, ви самі, – він поклав йому руку на плече і показав навкруги: цілий світ!
Була порожня, беззоряна темрява. Тільки на обрії ясніла вогняна заграва.
– Ох, я втомився, – позіхнув Демон. – Гарний видався день. Ходімо вниз.
LI
Демон поспішав додому.
– Де, власне, Гроттуп? – запитав несподівано Прокоп, коли вони зійшли з пагорба.
– Ходім, – сказав Демон, – я покажу вам.
Він завів його в контору рудника, де на стіні висіла карта.
– Ось тут, – показав він довгим нігтем, окреслюючи невеличке коло. – Не хочете випити? Це вас зігріє, – сказав він, наливаючи собі й Прокопові в келишки щось чорне, як смола.
– За ваше здоров’я!
Прокоп прожогом перехилив келишок і закашлявся. Напій був як розтоплений чавун і гіркий, як хіна. Голова в нього пішла обертом.
– Більше не хочете? – вищирив Демон жовті зуби. – Шкода. Не хочете, щоб довго чекала ваша красуня, еге ж?
Сам же він пив келих за келихом; очі в нього блискали зеленим вогнем, він хотів побалакати, але язик заплутувався.
– Послухайте, ви славний хлопець! – сказав він. – Завтра ж беріться до діла. Старий Демон зробить для вас усе, що захочете. – Він підвівся, ледве тримаючись на ногах, і вклонився Прокопові в пояс. – Отже, все гаразд. А тепер стри... стривайте...
Він почав плутати всі мови в світі; Прокоп зрозумів, що то були якнайбрутальніші непристойності. Нарешті заспівав якусь безглузду пісню, тіпався, як в епілепсії, і знепритомнів; на губах виступила жовта піна.
– Гей, що з вами? – крикнув Прокоп і заторсав його.
Демон важко, безтямно розплющив очі.
– Що... що таке? – пробелькотів він, підвівся і здригнувся. – Ага, я... я... Це нічого. – Він потер собі лоба й судомно позіхнув. – Я проведу вас до вашої кімнати, гаразд? – Він був страшенно блідий, аж синій, і все його татарське обличчя раптом обвисло капшуком. Він аж точився, ніби у нього задубіли ноги. – Ну, ходім.
Він пішов прямо до кімнати, де вони залишили дівчину.
– А-а, красуня прокинулась! – крикнув він на порозі. – Будьте ласкаві, заходьте!
Дівчина стояла навколішки біля грубки – видно, тільки що затопила й тепер дивилась на тріскотливе полум’я.
– Бач, як прибрала, – промовив Демон схвально.
І справді, кімната була провітрена, і якимось дивом у ній зникло безладдя. Тепер тут стало затишно й мило, як біля мирного домашнього вогнища.
– Гляньте, що вона вміє! – дивувався Демон. – Дівчино, тобі б уже пора й об’якоритися.
Вона встала, страшенно почервонівши і збентежившись.
– Ну, не лякайся, – усміхнувся Демон. – Цей камарад тобі подобається, еге ж?
– Подобається, – сказала вона просто і кинулась зачинити вікно та спустити жалюзі.
Від грубки йшло тепло і розливалось по світлій кімнаті.
– Дітки, гарно тут у вас, – промовив Демон, гріючи руки. – Я б тут залюбки залишився.
– Ні, вже йди собі, йди, – мовила дівчина.
– Сейчас, – сказав по-російському Демон, усміхнувшись. – Голубко, мені... Мені тоскно без людей. Диви, а твій приятель ніби в рот води набрав. Стривай, я йому вичитаю.
Вона раптом розсердилась:
– Нічого ти йому не вичитуй. Хай буде такий, як йому хочеться!
Демон підвів кошлаті брови, перебільшено вдаючи подив.
– Що, що? Сподіваюсь, ти в нього не... не зако...
– А тобі що до цього? – перебила вона, блискаючи очима. – Кому ти тут потрібен?
Він приглушено зареготав, притулившись до грубки.
– Знала б ти, як тобі це личить! Дівчино, дівчино, отже, й на тебе по-справжньому найшло? Покажись-но!
Він хотів узяти її за підборіддя, але вона відступила, бліднучи од гніву і вишкіривши зуби.
– Що? Кусатись хочеш? З ким це ти була вчора, що така стала... Ага, пам’ятаю: з Россо, так?
– Це неправда! – крикнула вона з слізьми в голосі.
– Дайте їй спокій, – різко промовив Прокоп.
– Ну, ну, таж я жартома, – буркнув Демон. – Тепер вам не заважати, га?.. На добраніч, діти!
І він почовгав попід стіною геть. Прокоп не зчувся, як Демон зник.
Прокоп приставив стільця до грубки, де гуготів вогонь, і задивився на полум’я. Він навіть не оглянувся на дівчину, але чув, як вона повільно, навшпиньках ходить по кімнаті; ось вона щось замикає, поправляє; а далі стала і стоїть мовчки.
Дивну силу має вогонь і текуча вода; станеш, задивишся, зачаруєшся. Не думаєш ні про що, нічого не знаєш, не згадуєш, але в тобі спливає все пережите життя, тільки без форм і часу.
Стукнув один черевичок, потім другий; мабуть роззувається. “Йди спати, дівчино. Заснеш, і я подивлюсь, на кого ти схожа”. Вона тихенько пройшла і стала; знову щось прибирає, хтозна-чому вона хоче, щоб тут було чисто й гарно. І раптом опускається перед ним на коліна і простягає свої прекрасні руки до його ніг.
– Я роззую тебе, хочеш? – сказала вона тихо.
Він узяв її голову в долоні і повернув до себе. Вродлива, піддатлива і на диво поважна.
– Ти знаєш Томеша? – хрипко запитав він.
Вона подумала і покрутила головою.
– Не бреши. Ти... ти... є в тебе заміжня сестра?
– Нема. – Вона вивільнила голову з його рук. – Чого б я тобі брехала? Я все тобі скажу навмисне, щоб ти знав... навмисне... Я пропаща дівка... – Вона уткнулась обличчям йому в коліна. – Всі мене... всі до одного... щоб ти знав...
– І Демон?
Вона не відповіла, лише здригнулась.
– Мо... можеш відштовхнути мене ногою, бо я... О-о! Н-н-не торкайся до мене... Я... Коли б ти знав... – І ніби застигла.
– Облиш про це, – втомлено крикнув він і силоміць підвів їй голову.
Її очі зяяли тугою і розпачем. Він пустив її, застогнавши: схожість була така разюча, що він мало не захлинувся від жаху...
– Мовчи, мовчи... – мурмотів він здушеним голосом.
Вона знов уткнула обличчя йому в коліна...
– Дозволь мені... я мушу... все... Я почала ще в тринадцять.
Він затулив їй вуста долонею; а вона кусала його долоню і вела далі свою жахливу сповідь крізь його пальці.
– Мовчи, – наполягав він, але з неї видирався крик, вона цокотіла зубами, тремтіла і говорила затинаючись.
Він так-сяк її заспокоїв.