– Не продам, – сказав Прокоп крізь зуби. Карсон знизав плечима.

– Як хочете. Винайдемо й самі. Або винайде Томеш. От і все.

З хвилину було тихо.

– Мені все одно, – озвався Карсон. – Коли для вас так буде краще, їдьмо з цим до Франції, Англії, куди хочете, навіть до Китаю. Ми обидва, розумієте? Тут нам ніхто не заплатить. Ви були б ослом, якби згодились продати його за двадцять мільйонів. Покладіться на Карсона. Добре?

Прокоп рішуче захитав головою.

– Характер! – скрикнув Карсон схвально. – Шаную! Це мені дуже подобається. Послухайте, що я вам скажу. Тільки це буде таємниця. Дайте руку.

– Мені не треба ваших таємниць, – буркнув Прокоп.

– Браво. Скромна людина. Мого типу, добродію.

Карсон сів і закурив дуже грубу сигару, а потім глибоко замислився.

– Гм... – сказав він трохи перегодя. – Отож він і у вас вибухнув? Коли це було? Дата?

– ...не пам’ятаю вже.

– А день який був?

– Не пам’ятаю. Здається, через два дні після неділі.

– Тобто у вівторок. А в який час?

– Десь... по десятій вечора.

– Правильно, – Карсон замислено випустив дим. – У нас воно вперше вибухнуло, як ви зволили висловитись “само по собі”... у вівторок, о десятій тридцять п’ять. Ви щось бачили при цьому?

– Ні. Я спав.

– Ага. Він вибухає ще й у п’ятницю, десь о пів на одинадцяту. У вівторок і в п’ятницю. Ми вже випробували, – пояснив він у відповідь на здивований Прокопів погляд. – Ми залишили міліграм кракатиту й пильнували його вдень і вночі. Вибухнув він у вівторок і п’ятницю о пів на одинадцяту. Сім разів. А раз також і в понеділок, о десятій двадцять дев’ять. Ось як.

Прокоп лише тихо жахався.

– Пробігає по кракатиту така блакитна іскра, – додав Карсон замислено, – і він раптом вибухає.

Було так тихо, що Прокоп чув цокання Карсонового годинника.

– Так-то, – зітхнув Карсон і почав розпачливо куйовдити щітку рудої чуприни.

– Що це значить? – запитав Прокоп. Пан Карсон лише здвигнув плечима.

– А що ви тоді подумали, коли у вас “само по собі” вибухнуло? Ну?

– Нічого, – ухильно відповів Прокоп. – Я ще не задумувався над цим... як слід.

Карсон щось незадоволено пробурмотів.

– Себто, – поправився Прокоп, – тоді мені спало на думку, що це... мабуть... від електромагнітних хвиль.

– Ага. Від електромагнітних хвиль. Ми теж так гадали. Чудова думка, але безглузда. На жаль, абсолютно безглузда. Ось що.

Прокоп зовсім розгубився.

– По-перше, – міркував Карсон, – радіохвилі поширюються не тільки у вівторки й п’ятниці о пів на одинадцяту, так? А по-друге, лебедику, ви думаєте, що ми не перевірили негайно їхнього впливу: коротких, довгих – усіх можливих. І ваш кракатит і на стілечки не реагував на них, – показав він на нігті щось дуже незначне. – Але у вівторок і п’ятницю о пів на одинадцяту... йому заманеться, і він вибухає “сам по собі”. І знаєте, що це?

Прокоп, звичайно, не знав.

– А ось що. З певного часу... мабуть, уже з півроку чи близько того... всі європейські станції радіотелеграфу мають жахливу халепу. Щось перешкоджає передачам. Цілком регулярно. І випадково... щоразу у вівторок і п’ятницю о пів на одинадцяту вечора. Що ви на це скажете?

Прокоп не сказав нічого, лише потер лоба.

– Еге ж, у вівторок і п’ятницю. Це зветься “забивати хвилі”. Почне телеграфістам тріщати у вуха, і готово; хлопці від цього мало не казяться. Прикро, еге ж? – Карсон зняв окуляри й почав їх ретельно протирати. – Спершу... спершу вони гадали, що то якісь магнітні бурі, чи що. Та коли помітили, що це трапляється регулярно... у вівторки та п’ятниці... Одне слово, “Марконі”, ТСФ[42] 42, “Трансрадіо”[43] і деякі міністерства – пошти, військовоморських сил, торгівлі, внутрішніх справ і, не знаю, які там ще, – пообіцяли двадцять тисяч фунтів тому, хто з’ясує причину. – Карсон надів знову окуляри і весело поглянув на Прокопа. – Гадають, існує якась нелегальна станція, яка бавиться тим, що у вівторки і п’ятниці забиває передачі. Дурниці, правда? Щоб приватна станція жартома кидала на вітер щонайменше сто кіловат! – Карсон аж сплюнув.

– У вівторки і п’ятниці, – озвався Прокоп, – отже, одночасно... хвилина в хвилину.

– Дивно, еге ж? – усміхнувся іронічно Карсон. – У мене це все записано: у вівторок дня такого й такого, о десятій тридцять п’ять і кілька секунд перервано передачі на всіх станціях, від Ревеля і далі. А в нас у цю саму мить “сама по собі”, як ви зволите казати, вибухає певна частка вашого кракатиту. Га? Що? Те ж саме і в наступну п’ятницю о десятій двадцять сім і кілька секунд – порушення передач і вибух. І знов у вівторок і п’ятницю те ж саме. І так далі. Винятком було, ніби понад програму, те, що таке порушення трапилось у понеділок, о десятій двадцять дев’ять і тридцять секунд. Вибух секунда в секунду. Вісім разів з восьми випадків. Жарти, га? Що ви про це гадаєте?

– Н... не знаю, – пробурмотів Прокоп.

– Ну, тоді ще одне, – промовив Карсон, подумавши трохи. – Томеш у нас працював. Він нічого не вміє, але щось знає. Так ось він сказав поставити до лабораторії генератор високої частоти і замкнув у нас перед носом двері. Босяцюга. Скільки живу, я ніколи ще не чув, щоб у галузі звичайної хімії можна було використовувати машини високої частоти. Що ви на це скажете?

– Ну... звичайно, – ухильно відповів Прокоп, неспокійно поглядаючи на свій власний новий агрегат, поставлений в кутку.

Карсон перехопив його погляд.

– Гм, – промовив, – ви також маєте цю забавку, так? Чудовий трансформатор. Скільки коштує?

Прокоп спохмурнів, а Карсон засяяв.

– Так-от, я гадаю, – провадив він з усе більшим задоволенням, – що це було б чудово, коли б удалося, ну, хоча б при допомозі високочастотного струму... в магнітному полі або якось інакше... розгойдати, розхитати внутрішню структуру якої-небудь речовини так, щоб досить було з відстані вплинути... якимись хвилями... розрядами... осциляцією чи біс його відає чим, щоб ця речовина розпалась, га? Бах! З відстані! Що ви на це скажете?

Прокоп не промовив ні слова, а Карсон, посмоктуючи з насолодою сигару, поїдав його очима.

– Я не електрик, розумієте? – знову почав він. – Мені пояснив це один учений, але хай я провалюсь крізь землю, коли що-небудь зрозумів. Цей тип засипав мене всілякими електронами, іонами, елементарними квантами і хтозна-чим; нарешті це науковое світило визнало, що то взагалі річ неможлива. Друже, а ви здійснили те, що, на думку світових авторитетів, неможливе! Я сам собі це витлумачив, – вів далі Карсон, – але так, по-дилетантському. Ну, припустімо, комусь спало на думку зробити нетривку сполуку... якоїсь солі свинцю. І ось ця сіль – дуже неслухняна, ніяк не хоче вступати в реакцію. Наш хімік пробує все можливе, як божевільний; і враз, припустімо, згадує: в січневому номері “The Chemist” ішла мова про те, що саме ця флегматична сіль є чудовий когерер... детектор для електромагнітних хвиль. Тоді в нього з’являється безглузда й геніальна ідея, що, мабуть, можна цю прокляту сіль електромагнітними хвилями активізувати, га? Збурити її, розворушити, струснути, як перину, так? Еге ж, найкращі думки приходять з глупоти. І от він дістає такого собі кумедного трансформатора й береться до діла; як він там чаклував, – це поки що його таємниця, але врешті... дістав шукану сполуку. Побий мене бог, дістав. Швидше всього – осциляцією. Чоловіче, я, здається, буду змушений під старість учити фізику. Мабуть, я верзу казна-що, еге ж?

Прокоп бурмотів щось зовсім незрозуміле.

– Дарма, – задоволено вів далі Карсон. – Проте сполука вийшла тривка; хоча й дурний я, але уявляю, що нова сполука набула якоїсь електромагнітної структури, чи що. І коли порушити ту структуру, то сіль розпадається, так? На щастя, майже десять тисяч офіційних радіостанцій і кілька сот підпільних підтримують у нашій атмосфері такий електромагнітний клімат, таку гм... гм... осциляційну ванну, що якраз підходить для цієї структури. Тому вона й тривка.