– Не знаю.

– Закордонне підприємство. Останнє слово техніки. Дослідна лабораторія для розробки нових вибухівок. Ми продукуємо кераніт[36] 36, метилнітрат[37] 37, жовтий порох[38] 38 і подібні речі. Переважно для армії, розумієте? Ну, то продасте нам кракатит, га?

– Ні. А Томеш і досі у вас?

– А, пан Томеш; стривайте, от була комедія. Приходить він до нас і каже: “Ось заповітна річ мого друга, геніального хіміка Прокопа. Він помер у мене на руках і при останнім зітханні довірив мені...” Хе-хе! Непогано, правда ж?

Прокоп лише криво посміхнувся.

– А Томеш і досі в Балтті?

– Стривайте. Ну, розуміється, ми його спершу затримали... як шпигуна. До нас їх пролазить сила. А той порошок, кракатит, ми дали на спробу.

– А наслідки?

Карсон звів руки до неба.

– Казкові! Божественні!

– Яка детонаційна швидкість? Яке вийшло Q? Яке t? Які показники?

Карсон опустив руки так, що аж хряснуло, і жахливо витріщив очі.

– Голубе, які там показники? Перша спроба... п’ятдесят відсотків крохмалю... Крушер[39] 39 розлетівся вщент; одного інженера і двох лаборантів – також на шматки. Не вірите? Спроба друга: блок Траузеля, дев’яносто відсотків вазеліну – і бабах! Покрівля – в друзки, одного робітника забито; з блоку залишився самий вугіль. Тоді за діло взялись військові. Вони сміялись... ніби ми тямимо в цьому... як сільський коваль. Ми дали їм трохи. Вони набили гарматний ствол – у суміші з розмолотим деревним вугіллям. Чудовий результат. Сім артилеристів разом з капітаном... Чиюсь ногу знайшли за три кілометри. За два дні – дванадцять убитих, ось вам показники! Ха-ха! Казково!

Прокоп хотів щось сказати, але стримався. Дванадцять убитих за два дні, оце так!

Карсон гладив себе по колінах і весь сяяв.

– На третій день ми зробили перерву. Бачте, складається погане враження, коли... багато таких випадків. Тоді ми вирішили нейтралізувати кракатит... тридцять грамів кракатиту... в гліцерині і таке інше. Свиня лаборант забув трішки порошку на столі, і вночі, коли лабораторія була замкнена...

– Він вибухнув? – скрикнув Прокоп.

– Так. О десятій тридцять п’ять. Лабораторія вщент та, крім неї, поблизу ще два об’єкти... До того ж вибухнуло три тонни метилнітрату Пробста... Одне слово, близько шістдесяти вбитих. Ну, звичайно, пильне розслідування і таке інше. Виявилося, в лабораторії нікого не було, так що, як видно, вибухнуло...

– ...само собою? – мовив Прокоп, ледве дихаючи.

– Еге ж. У вас також? Прокоп похмуро кивнув.

– От бачте, – сказав поквапливо Карсон. – Це ні до чого. Дуже небезпечна річ. Продайте його нам, і збудетесь клопоту. Що б ви з ним робили?

– А що б з ним робили ви? – процідив Прокоп.

– Ми... ми б дали вже раду. Там кілька вбитих – дурниця. А от вас було б шкода.

– А кракатит у порцеляновій баночці не вибухнув? – тягнув своє Прокоп, про щось міркуючи.

– Дякувати богу, ні. Де там!

– І було це вночі, – міркував далі Прокоп.

– О десятій тридцять п’ять вечора. Точно.

– І та щіпка каркатиту лежала на цинковій блясі, – твердив Прокоп далі.

– Вона впливу не має, – промимрив Карсон трохи збентежено, кусаючи губи, і почав ходити по лабораторії. – Це було, мабуть, тільки окислення, – спробував він зам’яти сказане. – Якийсь хімічний процес... Суміш із гліцерином також не вибухнула.

– Бо гліцерин не провідник, – пробурмотів Прокоп. – Або не може іонізувати, я не знаю.

Карсон зупинився перед ним, заклавши руки за спину.

– Ви дуже догадливі, – похвалив він. – Ви отримаєте за це багато грошей. А тут... пропадете.

– А Томеш і досі в Балттіні? – запитав Прокоп, з усієї сили намагаючись говорити байдужим тоном.

У Карсона щось блиснуло за окулярами.

– Ми його маємо на оці, – сказав він ухильно. – Але сюди він уже, напевне, не вернеться. Приїдьте до нас, коли він вам так... дуже... потрібен, – виразно промовив він.

– А де він? – уперто повторив Прокоп, показуючи цим, що інакше не говоритиме.

Карсон замахав руками, наче птах.

– Утік, – додав він, щоб Прокоп зрозумів.

– Утік?

– Випарувався. Як камфора. Погано стерегли, а він дуже хитрий. Зобов’язався одержати кракатит. Робив спроби аж шість тижнів. Дорогенько обійшовся нам. Потім зник. Пройдисвіт. Мабуть, не вийшло. Не вміє нічого.

– А де він тепер?

Пан Карсон нахилився до Прокопа:

– Падлюка. Тепер пропонує кракатит іншій державі. Та ще й до того ж украв у нас метилнітрат, шахрай. А ті попались йому на гачок. Тепер працює в них.

– Де?

– Не маю права сказати. Слово честі, не можу. Коли він утік, я поїхав – ха-ха! – відвідати вашу могилу. Пієтет, правда? Геніальний хімік, і ніхто його тут не знає. Мав я що робити? Мусив, як дурень, оголошення надрукувати. І, розуміється, на це звернули увагу, ті, інші. Ясно? Ви зрозуміли мене?

– Ні.

– Ну, тоді підійдіть погляньте, – сказав Карсон і жваво попрямував до протилежної стіни. – Ось, – мовив він і постукав по дошці.

– Що це?

– Куля. Хтось тут був.

– А хто в нього стріляв?

– Хто ж, як не я? Коли б ви лізли у вікно тижнів зо два тому, вас би хтось несхибно взяв на мушку.

– Хто?

– Байдуже хто. Та чи інша держава. Сюди, лебедику, добивались представники дуже великих держав. А ви тим часом десь – хе-хе – рибу вудили, так? Чудовий хлопець! Але послухайте, дорогий мій, – сказав він раптом стурбовано, – краще не ходіть самі. Ніколи і ніде, розумієте?

– Дурниця.

– Стривайте! Це не якісь там гренадери. Вельми непомітні люди.Тепер це робиться... надзвичайно делікатно. – Карсон зупинився біля вікна і затарабанив по шибці. – Ви й уявити собі не можете, скільки я одержав листів на своє оголошення. Зголосилось аж шість Прокопів... А йдіть-но швидше – погляньте!

Прокоп підійшов до вікна.

– Що це?

Пан Карсон показав куцим пальцем на шлях. Там на велосипеді петляв якийсь молодий хлопець; він з усієї сили намагавсь утримати рівновагу, але колеса виявляли впертий нахил їхати в іншому напрямі. Карсон запитливо глянув на Прокопа.

– Мабуть, учиться їздити, – непевно сказав Прокоп.

– Страшенне вайло, правда ж? – зауважив пан Карсон і відчинив вікно. – Бобе!

Юнак зупинився мов укопаний:

– Yessr[40] 40.

– Go to the tomm for our car[41] 41!

– Yessr!

І, сівши на веломашину, молодий велосипедист помчав до міста.

Карсон одвернувся від вікна.

– Ірландець. Дуже спритний хлопець. Що я хотів сказати? Ага, так ось, зголосилось до мене аж шість Прокопів... зустрічі в різних місцях і саме вночі. Не жарти, га? Прочитайте, оцей лист.

– “Прийдіть завтра о десятій вечора до моєї лабораторії. Інж. Прокоп”, – прочитав Прокоп, як уві сні. – Але ж це... мало... не мій почерк!

– От бачите, – посміхнувся Карсон. – Тут, лебедику, гарячий грунт. Продайте все, щоб мати спокій!

Прокоп заперечливо крутив головою. Карсон поглянув на нього важким, невідчепним поглядом.

– Можете просити... скажімо... двадцять мільйонів. Продайте нам кракатит.

– Ні.

– Ми все повернемо вам. І заплатимо двадцять мільйонів. Слухайте, продайте ж бо.

– Ні, – похмуро сказав Прокоп. – Не хочу мати нічого спільного з вашими війнами. Не хочу!

– А що ж ви тут маєте? Геніальний хімік, а живе в... дощаній будці. Співвітчизники! У великих людей нема співвітчизників. Я це знаю. Не дивіться ні на що. Продайте, і...

– Не хочу.

Карсон заклав руки в кишені й позіхнув.

– Війни! Гадаєте, забороните їх? Пхе! Продайте і не турбуйтесь ні про що. Ви вчений... що вам до всього іншого? Війни! Не будьте смішним. Покіль у людей є нігті й зуби...