У Прокопа від жалю виступили на очах сльози.

– А далеко туди пішки? Поштар, співчуваючи йому, подумав.

– З годину буде, – сказав.

– Але я... не дійду пішки. Мені треба до лікаря Томеша, – запротестував він, приголомшений.

Поштар знову подумав.

– Ви... хворий?

– Я почуваю себе погано, – промурмотів Прокоп; він і справді ледве стояв від кволості й холоду.

Поштар знову задумався й потрусив головою.

– Коли ж не можна, – озвався нарешті.

– Я де-небудь поміщусь... Коли б хоч трошки місця, я...

Відповіді не було. Поштар тільки шкрябав вуса, аж шелестіло. Потому, не сказавши ні слова, зліз, поморочився збоку, біля упряжі, і пішов на станцію.

Пасажир на козлах навіть не ворухнувся.

Прокоп був такий знеможений, що мусив сісти на камінь.

“Не дійду, – розпачливо подумав він, – сидітиму тут, поки... поки...”

Поштар вернувся з вокзалу з порожнім ящиком. Потім якось прилаштував його на козлах і, уважно оглянувши, сказав:

– Тепер сідайте.

– Куди? – запитав Прокоп.

– Ну... на козли.

Прокоп опинився на козлах якимось надприродним чином, ніби його підняли туди небесні сили.

Поштар знову почав поратись біля упряжі, а потім сів на ящик, звісив ноги і, беручи віжки, гукнув:

– Но!

Кінь навіть не ворухнувся.

Поштар випустив з уст якесь тонке, горлове “ррр”. Кінь махнув хвостом і гучно пшикнув.

– Ррр!

Візок рушив. Прокоп гарячково вхопився за низеньке бильце; він почував, що втриматись на козлах понад його сили.

– Рррр!

Здавалось, цей високий деренчливий звук гальванізує старого коня. Він біг, накульгуючи, вимахував хвостом і за кожним кроком гучно пускав гази.

– Ррррррррр!

Вони їхали алеєю між голих дерев. Було темно, хоч в око стрель, лише миготливе кружальце світла від ліхтаря танцювало по грязюці. Прокоп задубілими пальцями тримався за бильце. Він почував, що вже взагалі не володіє своїм тілом, що йому не можна падати, що він незмірно слабне. Якесь освітлене вікно, алея, чорні поля.

– Рррр!

Кінь раз у раз пшикав і чвалав, якось неприродно переставляючи ноги, ніби вже давно був мертвий.

Прокоп скоса поглянув на свого супутника. То був дідок із шарфом, пов’язаним навколо шиї. Він усе щось жував, кусав, жвакав і випльовував. І Прокоп згадав, що він це обличчя вже десь бачив. Це було те огидне обличчя з його сну, що скреготало гнилими зубами, аж вони кришились, а потім випльовувало їх уламки.

Це було дивне й страшне видовище.

– РРРР!

Дорога повертає, біжить угору і знову спускається в долину. Якийсь хутір; гавкає собака, дорогою іде чоловік і каже: “Добрий вечір”. Будинків усе більшає й більшає, дорога веде нагору.

Візок звертає вбік, високе “рррр” раптом уривається, і кінь стає.

– Ось тут живе доктор Томеш, – каже поштар.

Прокоп хотів щось відповісти, та не міг, хотів відпустити сидіння, але не здатен був розігнути задубілі пальці.

– Ну, приїхали, – каже знову поштар.

Помалу корчі минають. Прокоп зліз із козел, тремтячи всім тілом. Потім відчинив хвіртку, наче вона йому знайома, і подзвонив біля дверей.

Всередині почувся сердитий гавкіт, і молодий голос крикнув:

– Гонзику, тихо!

Двері відчинилися, і Прокоп, насилу ворушачи язиком, спитав:

– Пан доктор дома?

Хвилина тиші; потім молодий голос сказав:

– Проходьте.

Прокоп стоїть у теплій кімнаті. На столі лампа і вечеря, пахне буковими дровами. Літній чоловік в окулярах, зсунутих на лоб, встає від своєї тарілки, йде до Прокопа й питає:

– Ну, що у вас болить?

Прокоп ледве згадав, чого він, власне, хоче.

– Я... бачте... – почав він, – ваш син дома?

Чоловік уважно подивився на Прокопа.

– Нема. А що з вами?

– Їрка... Їржі, – бурмоче Прокоп, – я... його приятель і приніс йому... маю передати йому... – він намацував у кишені запечатаний пакунок. – Це... важлива річ... а... а...

– Їрка в Празі, – перебив його чоловік. – Але ви, будь ласка, хоч сядьте.

Прокоп страшенно здивувався.

– Адже ж він казав... казав, що їде сюди. Я мушу йому віддати...

Підлога захиталась під ним і почала перехилятись.

– Анічко, стільця! – крикнув чоловік якимсь чудним голосом.

Прокоп іще почув здушений скрик і повалився додолу. Його залила непроглядна темрява, а потім не стало нічого.

Не було нічого; тільки іноді ніби проривалась імла, з’являвся візерунок помальованої стіни, різьблений карниз шафи, кінчик фіранки чи ліпний орнамент по краю стелі; або нахилялось якесь обличчя, ніби над отвором криниці, але рис його не було видно. Щось відбувалося, хтось йому часом змочував гарячі губи або підводив безвладне тіло, але все зникало в плинних уривках сну.

То були краєвиди, візерунки на килимах, диференціальне числення, вогняні кулі, хімічні формули; лише інколи дещо випливало наверх і ставало на мить яснішим сном, щоб знову розпливтись у широкому потоці непритомності.

Нарешті настала мить, коли до нього вернулася свідомість. Він побачив над собою теплу затишну стелю з майстерним ліпленням; знайшов очима свої власні худі, мертво-бліді руки на квітчастій ковдрі; за ними побачив край постелі, шафу й білі двері; все якесь миле, затишне і знайоме. Але він не мав уявлення, де він; хотів над цим подумати, та голова була занадто безсила; знову все почало крутитись. Він заплющив очі й спочивав, кволий після натуги.

Тихенько рипнули двері. Прокоп розплющив очі і сів на постелі, ніби його щось звело. Аж зирк – на дверях стоїть дівчина, струнка, світла, з ясними і дуже здивованими очима, з напіврозтуленими від несподіванки устами, і притискає до грудей білу полотнинку. Від збентеження вона застигла, кліпає довгими віями, а її рожеві уста непевно і боязко всміхаються.

Прокоп спохмурнів. Він намагався щось сказати, та голова була зовсім порожня, він лише мовчки ворушив губами і дивився на дівчину якимсь суворим поглядом, ніби щось пригадуючи.

– “Гунумай се, анасса, – несподівано, мимовільно злетіло у нього з вуст, – теос ню тіс є бротос ессі? Ей мен тіс теос ессі, той уранон геурин ехусін, Артеміді, се его ге, Діос куре мегалойо, ейдос те мегетос те фюен т’анхіста еісхо”.

І далі рядок за рядком, полились божественні слова, що ними Одіссей привітав Навсікаю:

Хто ти – богиня чи смертна, – тебе на колінах благаю!

В разі одна ти з богинь, що живуть у широкому небі,

То з Артемідою тільки, великого Зевса дочкою,

Виглядом, постаттю, величчю можу тебе порівняти!

В разі ж одна ти із смертних, що нашу заселюють землю,

Тричі щасливі тоді твій батько і мати поважна,

Тричі щасливі й брати твої, – щирою радістю завжди

Їм зогрівається серце тоді, як тебе вони бачать.

Парость квітучу свою, в танку, хороводному колі.

Дівчина непорушно, мов скам’яніла, слухала це привітання невідомою мовою; а на її вродливому личку було стільки бентежності, її очі так по-дитячому злякано кліпали, що Прокоп подвоїв ревність Одіссея, викинутого на берег, і, сам неясно розуміючи зміст слів, швидко вів далі.

– “Кейнос д’ау пері Кері макартатос”, – квапливо скандував він.

Але за всіх буде той щасливіший у серці своєму,

Хто, перевищивши інших дарами, введе тебе в дім свій.

Досі ніде-бо між смертних мої ще не бачили очі

Мужа чи жінки такої; я з подивом дивлюсь на тебе.

“Себас м’ехей ейсороонта”.

Дівчина вся зашарілась, ніби зрозуміла привітання грецького героя; солодка бентежність скувала їй усе тіло, а Прокоп, стиснувши руки на ковдрі, говорив, ніби молився.

– “Дело де поте”, – квапливо провадив він. –