Прокоп підійшов до відчинених дверцят машини.

– Княжно, – сказав він, – я... вирішив віддати все... і залишитись.

Вона не слухала його. Нахилившись уперед, вона вперто дивилась на те місце, де тінь злилася з темрявою.

– Швидше! – шепнула раптом, схопивши Прокопа за руку, і втягла його в машину до себе.

Автомобіль рушив. У цю мить в одному з вікон замку блиснуло світло, і тінь вискочила з темряви.

– Стій! – крикнула тінь і кинулась назустріч авто.

Це був Гольц.

– Геть з дороги! – крикнула княжна і заплющивши очі, дала повний газ.

Прокоп здійняв руки від жаху. Розітнувся нелюдський крик, і колесо переїхало через щось м’яке. Прокоп хотів вискочити, але в цю мить машина смикнулась убік, минаючи ворота, як дверцята самі зачинились, і шалено помчала в темряву. Прокоп з жахом обернувся до княжни і ледве впізнав її в шкірянім шоломі, похилену над кермом.

– Що ви наробили? – промовив він.

– Тихо! – урвала його княжна, все нахиляючись вперед.

Він розрізнив удалині три постаті на шляху; вона притишила хід і під’їхала до них. Це був військовий патруль.

– Чому не засвічені фари? – запитав один із них. – Хто їде?

– Княжна.

Солдати піднесли руки до козирків.

– Пароль?

– Кракатит.

– Будьте ласкаві, засвітіть. Хто з вами їде? Просимо показати перепустку.

– Зараз, – сказала спокійно княжна і пустила авто на всю швидкість.

Автомобіль рвонувсь уперед так, що солдати ледве з-перед нього вихопились.

– Не стріляти! – крикнув один із них, і автомобіль полетів далі в темряву.

На повороті швидко звернув, поїхав майже в протилежний бік і плавно зупинився перед шлагбаумом, що перегороджував дорогу. Два солдати підійшли до машини.

– Хто на варті? – спитала сухо княжна.

– Лейтенант Ролауф, – відповів солдат.

– Покличте його!

Лейтенант Ролауф вибіг з вартівні, надягаючи плащ.

– Добрий вечір, Ролауф, – сказала привітно вона. – Як ся маєте? Прошу вас, скажіть, хай відчинять.

Він тримався чемно, але недовірливо дивився на Прокопа.

– Дуже радий, але... чи має пан дозвіл?

Княжна засміялась.

– Я побилась об заклад, Ролауф, чи за тридцять п’ять хвилин доїду до Боргеля і вернуся назад. Не вірите? Не зіпсуйте ж мені закладу? – І подала йому руку, швидко скинувши рукавичку. – До побачення, так? Приходьте коли-небудь.

Він пристукнув каблуками, глибоко вклоняючись. Солдати підняли шлагбаум, і авто проїхало.

– До побачення! – крикнула княжна.

Вони мчали по нескінченному шосе. Інколи миготіли освітлені вікна будинків, плакала дитина в селі, люто гавкав за парканом услід машині собака.

– Що ви вчинили? – кричав Прокоп. – Ви знаєте, що в Гольца п’ятеро дітей і сестра каліка? Його життя в десять разів дорожче за моє і ваше. Що ви вчинили?

Княжна не відповідала. Наморщивши лоба і стиснувши губи, вона лише стежила за шляхом, підводячись іноді, щоб краще бачити.

– Куди ти хочеш? – раптом запитала вона, коли вони були вже на роздоріжжі, високо над сонним краєм.

– У пекло, – промовив він.

Вона зупинила машину й серйозні глянула на нього.

– Не говори так. Що ж ти гадаєш, мені сто разів не спадало на думку розбитися разом з тобою об якусь стіну? Не сумнівайся, ми обоє потрапили б до пекла. Я тепер знаю, що пекло є... Куди ти хочеш їхати?

– Хочу... бути з тобою! Вона похитала головою.

– Це неможливо. Хіба ти забув, що казав? Ти заручений і... хочеш урятувати світ від чогось грізного. Тож зроби це. Треба, щоб у тобі самому було чисто; інакше... інакше в тобі буде зло. А я вже не можу. – Вона погладила кермо. – Куди ти хочеш їхати? Де твій дім?

Він з усієї сили стиснув їй зап’ясток.

– Ти... вбила Гольца! Хіба не знаєш?..

– Знаю, – тихо відповіла вона. – Ти думаєш, я не відчувала цього? Це в мені так хруснули кістки; я все бачу його перед собою і все наїжджаю на нього машиною, а він знову й знову перегороджує шлях... – Вона гойднулася. – Ну, то куди? Вправо чи вліво?

– То це вже кінець? – запитав він тихо. Вона кивнула головою.

– Кінець.

Він відчинив дверцята, вискочив і став перед машиною.

– Їдь, – сказав хрипко. – Їдь на мене.

Вона від’їхала кроків два назад.

– Сідай, рушимо далі. Довезу тебе принаймні ближче до кордону. Куди ти хочеш?

– Назад, – процідив він крізь зуби, – назад, з тобою!

– Зі мною нічого не вийде – ані вперед, ані назад. Невже ти мене не розумієш? Я мушу це зробити, щоб ти бачив, що я кохала тебе. Думаєш, я могла б іще раз почути те, що ти мені казав? Назад тобі не можна: ти б мусив тоді віддати те, чого не хочеш і не можеш віддати, або тебе повезли б, а я... – Вона поклала руки на коліна. – Бачиш, я думала покинути все й піти з тобою, і я б це зробила, але ти там десь заручений; тож іди до неї. Бач, ніколи мені й на думку не спало запитати тебе про це. Княжна завжди уявляє, що крім неї, нема нікого на світі... Ти кохаєш її?

Він глянув на неї засмученими очима, але не міг заперечити.

– Ось бач, – зітхнула вона. – Коханий, ти навіть не вмієш брехати. Але зрозумій, коли я потім уже те обдумала... Ким я була для тебе? Що я робила? Ти про неї думав, коли кохав мене? О, як ти мусив мене жахатись! Ні, не кажи нічого, дай мені сили сказати тобі це останнє.

Вона заломила руки.

– Я тебе кохала! Як я тебе кохала! Скільки було снаги... навіть більше... Але ти, ти в цьому так страшенно сумнівався, що похитнув під кінець і мою віру... Чи я кохаю тебе? Не знаю. Коли бачу тебе, я ладна ножа засадити собі в груди й померти. Але чи кохаю тебе? Я вже не знаю... Коли ти мене... наостанку обійняв... я відчувала щось недобре і в собі... і в тобі. Зітри мої поцілунки... вони були нечисті, – шепнула вона беззвучно. – Ми мусимо розлучитись.

Вона не дивилась на нього, не чула, що він відповідає; ось її повіки затремтіли, на очі набігли сльози і полились, доганяючи одна одну... Княжна плакала нечутно, тримаючи руки на кермі. А коли він хотів наблизитись, вона від’їхала трохи назад.

– Ти вже більше не Прокопокопак, – прошепотіла вона, – ти нещасний, нещасний чоловік. Бач, шарпаєшся на своєму цепу... як і я. Нас недобрі пута зв’язали. А проте, коли розриваєш їх, то здається, ніби вириваєш із ними всі нутрощі, і серце, і душу... Чи буде чиста душа в людини, спустошеної й порожньої?

Рясні сльози покотились у неї з очей.

– Я кохала тебе і тепер уже більше не побачу. Зійди, зійди з дороги, я розвернуся.

Він не рухався, ніби скам’янів. Тоді вона під’їхала впритул до нього.

– Прощай, Прокопе, – сказала тихо і повернула назад по шляху.

Він побіг за нею. Та авто все швидше й швидше віддалялось і зникло з очей.

Прокоп стояв, застиглий від жаху, і прислухався, чи не почує часом гуркоту машини, що розбивається десь на закруті дороги. Чи то не гудіння мотора долинає здаля? Чи це – страшна смертельна тиша кінця? Не тямлячи себе, кинувся Прокоп по шосе за княжною. Збіг звивистою дорогою в долину, до підніжжя пагорба. Від автомобіля й сліду не було. Тоді вибіг знову нагору, роздивлявся по узбіччю, ліз, обдираючи руки, туди, де бачив темну або світлу пляму; але це були кущі глоду або каміння. І він знову видряпувався на шлях і вдивлявся в темінь, чи... чи не вгледить де купу уламків, а під ними...

Він вернувся до роздоріжжя на вершині пагорба. Саме тут вона стала зникати з очей. Сів на придорожній камінь. Тиша, незмірна тиша. “Холодні зорі досвітні, скажіть, де пролітає тепер темний метеор машини? Невже ж це ніхто не озветься? Не крикне птах, не гавкне пес на селі і ніщо не подасть ознаки життя?.. Все застигло в урочистому мовчанні смерті. І це вже – кінець, тихий, холодний і темний кінець усьому; порожнеча, оточена темрявою і тишею. Порожнеча крижана,. недвижна. Куди мені сховатися, щоб наповнити її своїми болями? О, хоч би вже настав кінець світу! Розступиться земля, і в гуркоті стихій промовить бог: “Беру тебе назад, хворобливе і слабке створіння, нечисто було в тобі, і недобрі сили звільнив ти із пут. Милий, милий, постелю тобі постелю з небуття...”