В цю мить відчиняються двері і до салону з брязкотом вдирається Прокоп. Він шукає очима княжну; її тут нема; усі терпнуть від жаху і встають, чекаючи найгіршого, а він звертається хрипко до Рона:

– Я прийшов сказати вам, що наступникові нічого боятися, йому нічого не станеться, будьте спокійні. – Він кивнув головою і швидко вийшов, величний, мов статуя Командора.

У коридорі нікого не було. Прокоп якнайтихіше підкрався до покоїв княжни і став чекати перед дверима, нерухомий, як той залізний лицар внизу, у вестибюлі. Вибігла покоївка, злякайо скрикнула, ніби побачила страховисько, і зникла в дверях. Трохи перегодя відчинила їх знову, до краю настрахана, і, відступаючи, дала знак зайти до кімнати, а сама якнайшвидше втекла.

Княжна вийшла йому назустріч; вона куталась у довгий халат, видно, тільки-но встала з постелі; волосся над чолом у неї було скуйовджене і мокре, наче вона допіру скинула холодний компрес, сама була землисто-бліда й негарна. Вона повисла в нього на шиї і підставила губи, потріскані від гарячки.

– Який ти хороший, – шепнула, – в мене голова аж тріскається від мігрені, ох, боже! Кажуть, у тебе бомби в кишенях? Я не боюсь тебе. А тепер іди собі, я зараз негарна. Я прийду до тебе ополудні. Обідати не піду, скажу, що мені погано. Йди.

Вона торкнулась його вуст наболілими гарячковими губами й затулила обличчя, щоб він не бачив її.

В супроводі Гольца Прокоп повернувся до лабораторії. Кожен, побачивши його, зупинявся, сходив з дороги і чим скоріше ховався за насип. Він знов узявся до роботи як одержимий; змішував речовини, що їх би ніхто й не подумав змішувати, сліпо впевнений, що вийде вибухівка; наповнював нею пляшечки, коробки від сірників, бляшанки з-під консервів, все, що траплялося під руку, понаставляв їх на столі, на підвіконнях, на підлозі, переступав через них – не було більше куди ставити. Пополудні прийшла до нього княжна, під вуаллю, закутана плащем аж до носа. Він вибіг назустріч і хотів обійняти її, але вона його відштовхнула.

– Ні, ні, я сьогодні негарна. Будь ласка, працюй; я буду на тебе дивитись.

Вона сіла на краєчку стільця, якраз посеред страшного арсеналу оксозонідних вибухівок. Прокоп швидко, із стиснутими губами, щось зважував, мішав. У колбах сичало; чути було кислий запах. Потім він з надзвичайною обережністю фільтрував добуту речовину. Княжна, склавши руки, дивилась на нього нерухомими вогненними очима. Обоє думали про те, що сьогодні приїде наступник.

Прокоп шукав щось очима на полиці з хімікаліями. Княжна встала, відкинула вуаль, обняла його за шию і міцно притиснулась до його вуст стуленими сухими губами. І так, похитуючись, стояли вони серед пляшок з нетривким оксазобензолом і жахливими фульмінатами – німа, заціпеніла пара. Та вона знову його відштовхнула і сіла, закриваючи обличчя. Ще завзятіше взявся Прокоп до роботи під її поглядом, ніби пекар, що місить хліб. А оце ось буде найжахливіша з речовин, яку людина будь-коли виробляла, нетривка, скажена, дуже чутлива олія – справжня тобі запальність і пристрасть. А оця, прозора, як вода, текуча, як ефір, теж наймогутніша і найдикіша вибухівка. Він озирнувся, куди б поставити пляшку, наповнену цією ще не названою речовиною. Княжна всміхнулася, взяла її у нього з рук і поставила собі на коліна.

Надворі Гольц крикнув до когось:

– Стій!

Прокоп вибіг з лабораторії. Це був oncle Рон, що стояв біля самої вибухової пастки. Прокоп підійшов до нього.

– Що ви тут шукаєте?

– Вільгельміну, – коротко відповів oncle Рон, – вона нездужає, а тому...

Прокоп скривився.

– Ходімо, – і запросив його в лабораторію.

– Ах, oncle Шарль, – заговорила княжна. – А йди подивишся, страшенно цікаво.

Oncle Рон уважно поглянув на неї, окинув очима кімнату і, очевидно, заспокоївся.

– Тобі б не слід тут бути, Міно, – сказав докірливо.

– Чому це? – невинно запитала вона. Він безпорадно глянув на Прокопа.

– Тому... тому, що в тебе гарячка.

– Тут мені краще, – відповіла вона спокійно.

– Взагалі, тобі не слід... – зітхнув le bon prince невдоволено.

– Mon oncle, ти знаєш, я завжди роблю те, що хочу, – вона рішуче поклала край утручанню родича, тим часом як Прокоп прибирав зі стільця якісь гримучі діазосполуки.

– Сідайте, будь ласка, – чемно запросив він Рона.

Oncle Шарль, здавалось, не дуже був захоплений ситуацією.

– Чи ми не затримуємо вас, не заважаємо працювати? – безцільно запитав він Прокопа.

– Зовсім ні, – відповів Прокоп, мнучи в пальцях інфузорну землю.

– Що це буде?

– Вибухівка. Будь ласка, он ту пляшку, – звернувся він до княжни.

– На, візьми, – сказала вона навмисне голосно.

Oncle Рон аж шарпнувся, ніби його хто шпигонув; але, щоб не дати взнаки, став дивитись, як Прокоп швидко, проте надзвичайно обережно капає чистою рідиною на грудочку землі. Він прокашлявся й запитав:

– А від чого вона може вибухнути?

– Від струсу, – відповів Прокоп, відраховуючи далі краплі.

Oncle Шарль обернувся до княжни.

– Коли ти боїшся, oncle, – сказала вона сухо, – то не чекай на мене.

Він у розпачі сів і постукав ціпком по бляшаній коробці з-під каліфорнійських персиків.

– А тут що?

– Це ручна граната, – пояснив Прокоп. – Гексанітрофенілметилнітрамін та гайки. Ось спробуйте на руці.

Oncle Рон розгубився.

– А чи не краще б було поводитися з цим... трохи обережніше? – спитав він, крутячи в руках сірникову коробочку, взяту зі столу.

– Безперечно, – згодився Прокоп і забрав у нього з рук коробочку. – Це – хлораргонат. З ним не можна гратися!

Oncle Шарль спохмурнів.

– Від усього цього... у мене складається неприємне враження, наче ви мене страхаєте, – промовив він гостро.

Прокоп кинув коробочку на стіл.

– Хіба? А мене ви не залякували, коли погрожували фортецею?

– Можу лише сказати... – вів далі Рон, проковтнувши ці слова, – що на мене все це... не справляє ніякого впливу.

– А на мене справляє величезний вплив, – мовила княжна.

– Боїшся, щоб він чого не накоїв? – звернувся до неї le bon prince.

– Я сподіваюсь, що він чогось накоїть, – сказала княжна. – Гадаєш, не зуміє?

– І не сумніваюсь, – відповів Рон. – Ну, то підемо вже?

– Ні, я хочу йому допомогти.

Тим часом Прокоп гнув у руках металеву ложечку.

– Навіщо це? – запитала вона з цікавістю.

– Кінчились цвяхи, – буркнув він. – Нема чим начиняти бомби. – Він озирнувся, шукаючи чого-небудь металевого.

Княжна встала, зашарілась, стягла швидко рукавичку і зняла з пальця золотий перстень.

– Візьми, – сказала тихо, залившись рум’янцем і опустивши очі.

Він схвильовано взяв його. Це було майже схоже... на заручини. Хвилинку він вагався, пробуючи вагу персня на руці, але княжна глянула на нього так настійно й палко, що він кивнув поважно і поклав перстень на дно бляшаної коробочки.

Oncle Рон струбовано і смутно закліпав пташиними очима.

– Тепер можемо йти, – прошепотіла княжна.

Надвечір приїхав згаданий наступник колишнього трону. Біля входу стояла почесна варта, рапорт, витяглися шпалерами слуги; виголошувались промови і таке інше. Парк і палац були лищно ілюміновані. Прокоп сидів на горбочку перед лабораторією і дивився похмурими очима на палац. Ніхто тут не ходив, було тихо й темно, лише палац світився сліпучими снопами проміння.

Прокоп глибоко зітхнув і встав.

– До замку? – запитав Гольц і переклав револьвер з кишені штанів у кишеню свого незмінного гумового плаща.

Вони йдуть парком, де вже погасли вогні. Двічі або тричі якісь постаті ховалися перед ними в гущавину, а кроків за п’ятдесят позаду них чути чиїсь кроки по опалому листі; кругом безлюдно, пусто. Лише князівське крило замку палає великими золотими вікнами.