– Дідусю, – поскаржився Прокоп, примруживши очі від душевного болю. – Хіба я чинив погано?

– Погано чи не погано, – сказав дідок розважливо, – а людям завдавав шкоди. Коли б мав розум, то не робив би цього, – треба розум мати. Людина повинна подумати, до чого кожна річ. Приміром... сотенним папірцем можна запалити люльку або заплатити ним борг. Коли запалиш, на погляд воно ніби й пишніше, але... Так само в тебе і з жінками, – додав несподівано.

– То я чинив погано?

– А що саме?

– Я був злий?

– Нечисто в тебе у душі було. Людина... повинна більше розумом жити, ніж почуттям. А ти хапався за все як навіжений.

– Дідусю, це все через кракатит.

– Що?

– Я... зробив один винахід... і тому...

– Якби цього не було в тобі, не було б і в винаході. Людина все робить із самої себе. Стривай, ось ти розміркуй. Розміркуй і пригадай, з чого твій винахід і як він робиться. Добре розваж і тоді скажи, що знаєш. Нно-но!

Візок деренькотів по поганому шляху. Білий коник старанно перебирав ногами. Світло від ліхтаря танцювало по землі, по деревах, по камінні; дідок підскакував на козлах і тихенько щось мугикав. Прокоп міцно потер лоба.

– Дідусю, – зашепотів він.

– Ну?

– Я... вже не знаю!

– Чого?

– Я... я вже не знаю... як... робиться кракатит!

– От бачиш, – сказав задоволено старий. – Ти вже дечого досяг.

Прокопові здавалось, ніби вони проїжджають тихим краєм його дитинства; але був занадто густий туман, і тремтливе світло ліхтаря ледве сягало узбіччя дороги. І обіч неї лежав світ, мовчазний і невідомий.

– Га-га-гаття! – озвався дід, і коник звернув з дороги якраз у той туманний, мовчазний світ.

Колеса тонули в м’якій траві. Прокоп розпізнав неглибоку долину, по обидва боки її темніли гаї, а між ними – чудовий луг.

– Тпррру! – крикнув старий, повільно злазячи з козел. – Злазь і ти, – сказав він. – Ми вже приїхали. – І став повагом знімати посторонки. – Розумієш, тут нас ніхто не турбуватиме.

– А хто нас може турбувати?

– Жандарми. Порядок то мусить бути... але вони завжди вимагають хтозна-які папери... і дозвіл... звідкіля і куди. Я на цьому знаюсь. – Він випряг коня і тихенько сказав йому: – Мовчи, хлібця дам.

В Прокопа тіло затерпло від їзди, і він насилу зліз із козел.

– Де ми?

– Та біля буди, – сказав старий якось ухильно. – Переспиш – і все буде гаразд. – Він зняв з дишля ліхтар і освітив якусь дощану повітку, для сіна, ветху й похилену.

– Я розкладу багаття, – сказав співуче дідок, – і запарю тобі чаю. Ти спітнієш, і буде тобі добре. – Він накинув на Прокопа мішок, поставив біля нього ліхтар. – Почекай, я принесу дров. Сядь ось тут.

Старий уже пішов був, але йому щось спало на думку, і він засунув руку в кишеню й запитливо глянув на Прокопа.

– Що ви, дідусю?

– Я... я не знаю... Коли б ти хотів... я б тобі міг поворожити. – Він вийняв руку з кишені і показав: з-поміж пальців у нього виглянула біла мишка з рубіновими очицями. – Я знаю, – промовив він поквапливо, – ти не віриш у це... але мишка дуже гарна... Хочеш?

– Хочу.

– От і добре! – зрадів старий. – Ш-ш-ш, мала, гоп!

Він розтулив долоню, і біла мишка швидко вибігла йому по рукаві на плече, делікатно понюхала волохате вухо і сховалась за коміром.

– Яка гарна! – шепнув Прокоп.

Старий засяяв.

– Стривай, побачиш, що вона вміє!

Він побіг до візка, пошпортався там, дістав коробку, в якій рівненько були складені білетики. Дідусь струснув коробку, дивлячись світлими очима в далечінь.

– Ану, мишко, покажи, покажи йому його кохання. – І він свиснув крізь зуби по-кажанячому.

Мишка вилізла, спустилась по рукаву і скочила в коробку. Прокоп, затамувавши подих, стежив, як її рожеві лапки перебирають білетики. Вона вхопила одного зубами і хотіла витягти, та аркушик чомусь не витягався; тоді потрусила головою і схопила сусіднього, витягла його, сіла на задні лапки й стала кусати свої малесенькі кігтики.

– Ось твоя любов, – захоплено шепнув старий. – Візьми її собі.

Прокоп узяв висмикнутий білетик і швидко схилився до світла. Це була фотографія дівчини... тої, з розпатланим волоссям! Її прекрасні груди були оголені, і ось вони – жагучі, бездонні очі.

Прокоп упізнав її.

– Дідусю, це не вона! – простогнав він.

– Покажи, – здивувався старий і взяв картку в руки. – А-а, це шкода, – з жалем пробурчав він. – Така панна! Ля-ля, маленька, це не вона, на-на-на, кс-кс, мала!

Він поклав фото на місце і тихенько свиснув. Мишка блиснула рубіновими очками і знову вхопила в зуби перший білетик, смикнула, але ні, не йде; витягла сусіднього і почала чухатися.

Прокоп схопив білетик. Це була Анчі на провінційній фотографії: вона не знає, де діти руки, сама – в святковій сукні, така гарна й наївна!

– І це не вона, – шепнув знову Прокоп.

Дідок узяв фотокартку, погладив і ніби щось сказав до неї, потім неспокійно, смутно поглянув на Прокопа і знову тоненько свиснув.

– Ви сердитесь? – несміливо запитав Прокоп.

Старий не відповів нічого і знову подививсь на мишку. І вона ще раз спробувала витягти той перший білетик. Він не витягався, і мишка замість нього вийняла сусідній. Це було фото княжни. Прокоп зойкнув і впустив його на землю.

Старий мовчки нахилився і підняв фотографію.

– Я сам, я сам! – прохрипів Прокоп і простяг руку до ящика.

Дідок спинив його руку.

– Не можна!

– Але ж... там, там вона! – крізь стиснуті зуби промовив Прокоп. – Там та, справжня!

– Е-е, там – усі люди, – сказав старий, погладивши коробку. – А тепер подивімося твою долю.

Він тихенько свиснув, мишка вискочила з рукава, витягла зелений аркушик і знову сховалась. Мабуть, Прокоп сполохав її.

– Ось прочитай, – мовив старий, старанно закриваючи коробку. – Я тим часом принесу хмизу. Та тільки не журись. – Він погладив коника, поклав коробку на дно воза і пішов до гаю.

Його світла полотняна блуза виднілась у темряві. Коник поглянув на нього, мотнув головою і пустився вслід за ним.

– І-га-га! – почувся співучий голос дідка, – і ти хочеш зі мною? А-а! Ну що ж, ходімо, малий.

Вони зникли в імлі, а Прокоп згадав про зелений білетик.

“Ваша доля, – прочитав він при миготливому світлі ліхтаря. – Ви людина шляхетна, доброго серця і в своєму фаху обізнані над усіх. Ви зазнаєте багато знегод, та коли будете остерігатись запальних вчинків і зарозумілості, то заслужите пошану серед свого кола і досягнете видатного становища. Багато що втратите, але будете згодом винагороджені. Ваші нещасливі дні – вівторок і п’ятниця.

Saturn conj. b. b. Martis. Deo gratias”[78] 78 .

Дідок виринув з пітьми з оберемком хмизу, а за ним з’явилась і біла голова коня.

– Ну що? – шепнув він напружено, з якоюсь авторською сором’язливістю. – Прочитав? Справді добра доля?

– Так, дідусю.

– От бачиш, – заспокоєно зітхнув старий. – Все буде гаразд. Ну й слава богу, коли так.

Він склав хмиз і, радісно щось бурмочучи, розпалив вогонь. Потім знову щось пошукав у возі, приніс казанок і пішов по воду.

– Зараз, зараз буде, – гомонів він. – Варись, варись, тут у нас гість.

Він метушився, як дбайлива господиня. За хвилину вернувся з хлібом і салом, з насолодою понюхав.

– А сіль, сіль! – ляснув себе по лобі й побіг знову до воза.

Нарешті вмостився біля вогнища і, відділивши Прокопові більшу частку, повільно став пережовувати кожен шматочок. Прокопові дим, чи що, зайшов у вічі: він їв, а сльози так і текли. Дідусь кожний другий шматок віддавав коневі, що схиляв перед ним освітлену багаттям голову.

І раптом Прокоп упізнав його: це ж те старе, зморшкувате обличчя, яке він завжди бачив на дощаній стелі своєї лабораторії! Скільки разів він дивився на нього, засинаючи! А ранком, коли прокидавсь, його вже не можна було впізнати, то були самі сучки, вогкість і порох.