— Ну, щодо помади, тут справа така… — завагався я. — Он моя сестра квецяється в будь-якому настрої. Звич­ка. Ритуал.

— То ж твоя сестра.

— Всі жінки однакові.

— Ти ба, який знавець! А от моя половина вдається до косметики лише після сварки зі мною.

— Це чому?

— Щоб подратувати. Ну, й показати, яку жінку я втрачаю, — засміявся Тейтер.

— Ну, от і Рита могла нафарбуватися з тих самих мір­кувань.

— Ця суперечка пуста, — Кирил поглянув на годин­ник. — Не Коренєв це.

— А хто? — запитав я точнісінько так само, як п’ять хвилин тому Кирил.

Тейтер стенув плечима і щиглем далеко відкинув не­допалок.

Уже четверта година, а заснути не можу. З голови не йде Рита. Хто ж її вбив? І якщо не Коренєв, то де він сам? Одна справа — поїхати до Рити. Це зрозуміло. Але тепер її немає. І Коренєва немає. Зник.

Повернувся на другий бік, заплющив очі. Дарма. Ко­ренєв… Рита… Чи є якийсь зв’язок між зникненням пер­шого і смертю другої? Ну, припустимо, вбивця — Коренєв. До Талліна він прилетів чотирнадцятого ввечері. А чому не одинадцятого? Або принаймні не дванадцятого? Давай по порядку. Одинадцятого була робоча субота: цього дня Коренєв зник. Наступного дня, у неділю, яка була робочою для нас, прийшла зі своєю заявою Коренєва. Чотирнадця­того Рита до обіду була на роботі. Так, так… Питається: де Коренєв пропадав три дні? В готелях не зупинявся, це встановлено. У Рити — теж. На квартирі в якогось знайо­мого? Можливо, але малоймовірно. Адже він рвався до коханої, і якщо незручно було зупинитися в неї, то, без­умовно, зупинився в готелі — номер у твоєму розпоря­дженні, сам собі господар. І потім, саме чотирнадцятого Рита пішла з роботи, не спитавши дозволу в начальника. Куди? Невідомо. Де провела час від третьої години до тієї фатальної зустрічі? Напрошується висновок: Рита дізна­лася про раптовий приїзд Коренєва (або когось іншого) і змушена була піти з роботи. Отже, Коренєв (або хтось інший) приїхав чотирнадцятого не ввечері, а вдень або навіть уранці, інакше як би він повідомив Риту про свій приїзд? Знову не тримається купи: адже Риту до теле­фону ніхто не кликав, а телефон єдиний — у кабінеті начальника. А якщо цей “хтось” приїхав увечері, як він зв’язався з дівчиною? Робочий день скінчився. Вдома у Рити телефону немає. Можливі два варіанти: напередодні надіслав телеграму або ввечері чотирнадцятого пішов до Рити додому. Але ж непривітна Ритина тітка запевняє, що ніхто не приходив. Голова йде обертом… Залишається телеграма. Отже, слід завтра побувати в поштовому від­діленні. А зараз — спати…

На першому поверсі нового будинку пошти навпроти готелю “Віру” розташувалися кабіни міжміського теле­фонного зв’язку. Незважаючи на вранішній час, половина з них були зайняті. Набрав номер телефону. Трубку зняв Кожухар. Він уважно вислухав мій стислий звіт, хвилину помовчав. Я з деяким занепокоєнням позирав на електрон­ний лічильник монетоприймача: одиниця здригнулася, перетворилася на нуль. Ці кляті автомати жахливо зажер­ливі — так і ковтають п’ятисотенні.

— Ось що, — нарешті озвався Кожухар. — Іваненко ви­літає сьогодні ж. І активніше там, активніше! — додав своє звичне напучення майор. — Працювати треба, іншого виходу в нас немає. — Цю класичну формулу бадьорого працелюбства немов своєрідний епіграф до героїчних буд­нів давно взяв на озброєння увесь райвідділ.

Іваненко прилетів о другій годині. Фізіономія в нього аж сяяла від задоволення: нарешті в Прибалтиці!

В загальних рисах йому було все відомо. Залишалося трохи розширити його кругозір при допомозі деяких дета­лей і власних міркувань.

Після невеликої наради в кабінеті Аво Августовича роз’їхалися по місту.

Вийшов на вулицю і… мало не зіткнувся з одним знайомим. Ні, помилитися неможливо: тон самий сірий костюм на тій самій огрядній постаті, важкі окуляри на м’ясистому носі. От не сподівався на таку зустріч! Що він тут робить? Назирці пішов слідом. Біля Віруських воріт чоловік звернув праворуч, на вулицю Уюла. Тут людей було менше, і я навмисне збільшив дистанцію, щоб не виявляти своєї присутності завчасно.

Я вже не мав сумніву, куди саме прямує мій знайомий. Так і є: підійшов до Ритиних дверей, подзвонив. На по­розі з’явилася Ритина тітка. Я зупинився надто далеко, щоб чути їхню розмову, але про її зміст не важко було здогадатися по виразу їхніх облич: чоловік, мабуть, за­питував, де Рита, а тітка, якій давно остогидло відпові­дати на одне й те саме запитання різним пройдисвітам, сердито буркнула, що не має жодного уявлення. Чоловік намагався запитати ще щось, але вона хряснула дверима перед самим його носом.

Постоявши з хвилину, чоловік повернув у мій бік. Я мав можливість розгледіти його анфас. Точно, він.

— Юрію Прокоповичу, невже це ви?

Від несподіванки Іллєнко здригнувся. На його обличчі застигло здивування разом з розгубленістю.

— А-а… товаришу Дмитрієв… Добрий вечір.

— Здрастуйте. Що ви тут робите?

— Та ось… гуляю.

— А як же симпозіум?

— Завершився.

— А що ж привело вас сюди?

Іллєнко оговтався від розгубленості, напустив на себе поважний вигляд:

— Це що, допит? Я зобов’язаний відповідати?

— Не зобов’язані. Можете навіть послати мене до бі­са, від чого ви, я бачу, ледве втримуєтесь. Але зважте, що така нечемність після нашої дружньої бесіди у Вільнюсі може видатися мені дивною. Погодьтеся, наша зустріч на цій таллінській вулиці, далеко від місця вашого науко­вого відрядження, не може не породити у мене безліч за­питань.

— А чим ця вулиця така примітна?

Розмова велася в стилі найкращих традицій диплома­тичної майстерності. Не вистачало лише фраків та циліндрів. І це замість того, щоб прямо запитати: “Якого біса…” Нічого не вдієш, етикет!

— Абсолютно нічим. Хіба що будинком, у якому мешкала наша з вами знайомо.

— Про кого це ви?

— Про Риту. Ту саму, яка розкрила вам очі на ха­барника Коренєва.

— Хіба вона мешкає тут?

Він усе ще думає, що наша зустріч сталася випадково. Втім, так воно й було. На площі Віру. Але не на ву­лиці Уюла. Якби він знав про це, то поводив би себе інакше.

— Уявіть собі. І саме в тому будинку, від якого ви оце повертаєтесь. Ритина тітка вас засмутила, чи не так?

Очі Іллєнка забігали. Завжди неприємно спостерігати з;1 реакцією людини, яку впіймали на брехні.

— Навіщо вам знадобилася Рита?

— Я хотів… я думав… — пробелькотів Іллєнко, уни­каючи мого погляду. Мабуть, у цю хвилину він пригадав свої анонімки й занепокоєно подумав, чи не здогадаюсь я, хто їх автор.

— Отже, ви думали… — Оскільки Іллєнко продовжував мовчати, я дозволив собі відтворити хід його думок: — Ви думали, що не завадило б скористатися тим інтере­сом, який виник у міліції до Коренєва, і зафіксувати по­казання Рити на папері. Вирішили виправити своє упу­щення?

Іллєнко набундючився:

— Так, ви маєте рацію! Саме за цим я й приїхав! — гордо промовив він з навмисне підкресленим викликом. — Розмова з вами перекопала мене, що я не можу, не маю права залишити цей кричущий факт без уваги. Подібна поведінка протирічить етиці радянського лікаря.

Який пафос! Яка благородна мета! Щоб не розчули­тись, я сказав:

— Але Рити більше немає.

— Тобто? Переїхала?

— В повному розумінні. Померла.

— Померла? Від чого? Рецидив хвороби?

— Ні, нещасний випадок. — Не варто посвячувати його в деталі.

— Випадок? Зрозуміло, зрозуміло… — Іллєнко попра­вив окуляри, гостро глянув на мене: — А вам не здаєть­ся дивним цей випадок?

— Чому?

— Бо він співпадає з отим не менш дивним зникненням Коренєва. Може, він дізнався про те, що мені розпо­віла Рита?

Далеко ж можуть завести службові незлагоди. Про­довжувати розмову не хотілося. Повернувся і, не про­щаючись, пішов геть.

Вперше майже за тиждень мого перебування в Талліні ранок радував чудовою погодою. Ось і сюди нарешті прийшла весна.

Після п’ятихвилинки у майора Тімпманна Кирил ви­рушив до похмурої Ритиної тітки, а я зайнявся перевір­кою кількох хлопців, з якими була знайома Рита, відпра­цьовуючи версію про тутешнього ревнивця. її автором був Кирил. Виглядала вона так: Рита спокусилася гроши­ма, змінила рішення, сказала, що їде з київським зали­цяльником, і обдурений коханець помстився і їй, і супер­никові. Ця версія була гарна, бо давала відповідь на за­питання, що мучило мене: де Коренєв? Залишалося знайти цього ревнивця. Знайти, передати всі матеріали Кири­лу — і додому, в Київ. Дуже хотілося додому. Так би все покинув і… Я гнав від себе ці думки, бо вони були марні. Час не стирав, а навпаки, ще виразніше окреслював у моїй уяві її очі, волосся. Але весь парадокс був у тому, що мені не хотілося, щоб він стирав…