- Це… це… — Рик гарячково намагався придумати хоч яке-небудь правдоподібне пояснення появи в його кімнаті ВП і Чипсета, за віком не дуже підходящих до компанії, яка зібралася. — Це Вів… Вал… Валентин Петрович, він із сусіднього під’їзду, класний програміст, між іншим. А це Костя, його… ну…

- Племінник! — підказав Кадим.

- А як вони сюди потрапили?

- Ну, як, як… Через двері, звичайно.

- Вони ж зачинені.

- А я відчинив.

- А, ну так… Звичайно… А ліжко? Так, ліжко… І справді, до чого тут ліжко? Синку, треба за хлібом сходити.

- Звичайно, мамо, тільки трохи пізніше, мамо.

- Добре, пізніше, то пізніше.

«Ні, це точно програміст. Тільки програмісти в такому віці можуть начепити футболку з написом «Ну, пацани…» і хизуватися в ній серед справжніх пацанів!»

Бідна мама Валя! На її щастя, вона побачила напис тільки на грудях. На спині ж Великого й повновідпадного Процесора було написано «Повний атас!».

Мама вийшла, і всі голови повернулися до ВП.

- Здрастуй, Орігу. Давно не бачилися.

- Здрастуйте, — ніяково привітався той.

- Радий тебе бачити в цій чудовій компанії. Ну що, хлопці, час нам братися до роботи. Значить, так. Я з Чипсетом і Шаною у цифровому форматі дротами рухаюся до Сотникових. Рику, ти йдеш туди ж, але нормальним шляхом, сходами, і дзвониш у двері, відволікаючи увагу юзера.

- Кого? Якого юзера? Мишка, чи що?

- Користувача. Юзер - це і є користувач. Якщо юзер - Мишко, значить Мишка.

- А не можна…

- Не можна! Крім тебе, нікому.

- А я? — скривджено запитав Кадим.

- А це… ну… я? — відразу додав Васла.

- Ви вже находилися, більше того, набігалися. Чекаєте тут і прикриваєте наш тил. Тим більше, що ви не можете переходити в цифровий формат.

- А… — почав Кадим.

- Питання закрите! — тоном, який не допускає заперечень, сказав ВП.

- Мамо, я до Сотникових на хвилинку, — крикнув Рик з коридора.

- Добре, синку, тільки недовго, треба ж за хлібом сходити, — відповіла мама з кухні, але Рик її вже не чув. Він, стрибаючи через сходинку, мчав на восьмий поверх до Сотникових.

- Наталочко, — сказала мама, знову заглядаючи в кімнату до сина. Але в кімнаті, замість шести чоловік, було тільки троє. А Наталі не було зовсім.

- Заждіть, — наморщила чоло мама Валя, — я нічого не зрозумію. А де всі інші? Дмитрику, що сьогодні тут відбувається? То звідкись усі з’являються, то кудись зникають… Нічого не розумію!

- Тітонько Валечко, нічого особливого не відбувається. Просто вони всі вийшли.

- Ой, Дмитрику, хоч ти мене не дури…

Тим часом Рик дзвонив до Сотникових. Двері відкрив Сотников- старший.

- Ну? — запитав він не дуже чемно.

- Здрастуйте, — сказав Рик, — а Мишко вдома?

- Вдома. Мишко! До тебе прийшли. Заходь уже, нічого квартиру вихолоджувати.

- А, Петько, привіт! Вчасно ти зайшов. У мене щось із компом, не запускається зовсім, допоможеш?

- Пішли, подивимося, — задоволений таким перебігом подій, сказав Рик.

- Ось, — розповідав Мишко, — починає завантажуватися, а потім зупиняється — і все. Включаю перезавантаження і знову те саме.

- Так, дай я сам спробую… Ось дивися, комп зупиняється весь час на тому самому місці. Бачиш? Та дивися ж сюди!

- Та дивлюся! Ну й що?

- А то! Ні, ти сюди дивися! У цьому місці! Значить…

- Що значить?

- Це значить…

- Петько, ти чого з мене дурня робиш? Я знаю, що це значить! Це значить, що комп не працює!

Краєм ока Рик бачив, як три маленькі хмарини, які вилилися з телефону, пропливли над підлогою і всмокталися в системний блок з тильного боку. Першу частину свого завдання він виконав.

- Це значить, що в тебе порушений якийсь із системних файлів, тому й комп не запускається. Може, вірус десь підхопив?

- Може, і вірус… Знаєш, я баті не говорив, алея забув виключити комп. Може, тому він не працює? Ой, перепаде мені від батька!

- Не бійся! Від цього операційна система не порушується. Мабуть, вірусня до тебе пристала. Ти ж до інету підключений?

- Звичайно.

- Отож!

Поки Рик забивав баки Мишкові, ВП зі своїми супутниками вже ширяв у віртуальному просторі компа Сотникових. Шана повела його зразу до будиночка, у якому розташовувалася секретна лабораторія Гіреї.

- Ага, — сказав ВП, — ось вона! Невелика зовсім. То це сюди спеціальний охоронець був приставлений?

- Здоровенний такий, а автомат розміром з мене.

ВП подивився на Шану.

- Здоровенний, говориш? А навіщо?

- Що навіщо? — не зрозуміла Шана.

- Що й від кого тут охороняти? Два компи й два стільці? Ні, Шаночко! Дай-но випромінювач.

Шана мовчки подала пістолет. ВП кілька разів недбало повів стволом в обидва боки. Будиночок зник. На його місці залишився невеликий засклений куб, який матово поблискував.

- Ось так, — задоволено сказав ВП, — смерть Кощія зберігалася на кінці голки, а та — в яйці, а те — в качці, у зайці, скрині, а та висіла на дереві. Так у вас говориться в казці?

ВП підняв випромінювач і, прицілившись, вистрелив у ящик. Не сталося нічого.

- Ах, Гіреє! Твої б таланти та зі світлою метою! Зуміла захистити від стирання! Молодець! Га, Чипсете? Учися! Де інструмент, який я тобі давав на зберігання?

Чипсет дістав з-під куртки невеликий згорток. З кількох інструментів ВП вибрав молоток і почав щосили гатити по кубу. На всі боки бризнули скалки. Стомившись, ВП передав молоток Чипсету.

- А ну, потрудися, молодь, не все старим працювати.

Нарешті куб розколовся. Перед очима учасників експедиції з’явився мініатюрний грибок, приєднаний дротами до флеш-карти. ВП нахилився і взяв у руки флешку, яка справді чимось нагадувала яйце.

- Здрастуй, Гіреє! Говорив я тобі, не зв’язуйся з людьми! Адже ти тільки глюк. І ніколи тобі не перемогти навіть цього дівчиська, бо її думки й почуття не можна описати ніякою, навіть найскладнішою програмою.

ВП поклав флешку на залишки куба й змахнув молотком. Чорні шматочки пластмаси полетіли в різні боки. Коротко, але важко зітхнувши, він простягнув молоток Чипсету й звернувся до Шани:

- Ну, що ти там стерла? Показуй.

- Зараз ще так давай спробуємо… — Рик набирав на клавішах будь-що. Однаково Мишко в цьому нічого не розумів. Рик чудово знав, якщо ВП не відновить стерті Шаною файли, то вихід є тільки один: перевстановити операційну систему. Але в його завдання входило відволікання уваги Сотникова-молодшого, що він сумлінно й робив. Набравши на клавіатурі в черговий раз казна-що, Рик натис на клавішу «Enter». І — диво! Комп’ютер почав завантажуватися! Власне, дива ніякого не було, просто ВП відновив стерті Шаною файли. Але для Мишка це було чудо.

- Ну, Петрухо, ти даєш! Ти геній! Спасибі! Слухай…

Поки Мишко заливався соловейком, дякуючи за роботу, якої Рик не робив, три синенькі хмарини непомітно вислизнули з тильної частини системного блоку, легко опустилися до рівня підлоги й попливли до телефону. І в цей найневідповідніший час Мишко оглянувся.

- Рику… Це що таке? Якого… — від несподіванки скрикнув він. Зовсім уражений, Мишко побачив, як три невеликі хмарини синюватого кольору всмокталися в трубку.

- Ти бачив? Ні, ти бачив?

- Що бачив? — із безневинним виглядом запитав Рик. — Де бачив?

Мишко рвонувся до телефону й схопив трубку, потім потрусив її, щоправда, без будь-якого ефекту. Потім відкрутив кришку й витрусив на розкриту долоню блискучий нікельований мікрофон.

- Але ж я чітко бачив… — проговорив він. — Ось сюди три хмарини сині… А ти чого, власне, приходив? — з підозрою запитав він у Рика. — І звідки ти знав, що я вже приїхав, га?

- Я з вікна побачив. А приходив… Слухай, у тебе підручник з математики є? Треба домашку зробити, а в мене підручника немає, у школі забув.

Мишко потягнувся до полиці…

Тільки коли за Риком закрилися двері, він подумав:

«Як же Петько міг нас побачити, якщо в нього вікна виходять на інший бік? І яка домашка, якщо попереду ще цілий тиждень канікул?»