— Думали — я телефон украв. Розібралися, але ж молодці. Бач, працюють, — і без переходу, відразу: — Ну, додзвонився до Олеся. Він уже на Донбасі, там поганий зв’язок. Та нічого, поговорили. Правий ти, Івановичу.

— Тобто?

- Лежав значок у попелі. Причому — в такому місці, де його дуже легко знайти. І вогонь його не торкався. Ти як знав.

Чесно кажучи, зважив на це тільки сьогодні, коли роздивився на місці, — Юрко розвів руками. — Тому й кажу: навіть якби не підслухав розмову, відкриття зробив важливе.

— Так не тягни кота за хвіст!

Почувши про кота, бульдог тихенько загарчав. закрутив короткою шиєю, шукаючи потенційного ворога всіх собак.

- Значок поклали туди вже після пожежі, - заявив Юрко Туряниця.

Назар Шпиг заговорив не відразу.

Схоже, не дуже й повірив у таке припущення. Та все-таки, пожувавши губами й для порядку смикнувши край вуса, повів:

- Чекай-чекай. Ти хочеш сказати, що спільник палія, той самий невідомий нам поки учень вашої гімназії...

— Він же — творець Вогняного Змія, — підхопив гімназист. — Саме так, він підкинув значок. Навів на слід таким чином.

— На свій? Так він же ризикує бути викритим.

— Не думаю, — далі Юрко говорив упевнено. — Ми знаємо: вони з Павуком посварилися. Стосунки в них напружені. Та наш незнайомець якраз і не ризикує, бо простіше підкинути записку, наприклад. Вказати детально, кого слід шукати. Ні, пане Шпиг. Той, хто зміг створити таку вогняну суміш, навряд чи такий необачний. І точно не хоче, аби його спіймали.

— То для чого він підкинув значок на згарище?

— Наводить не на себе. Показує — слід веде в Першу зразкову. Отже, він знає: почнемо нишпорити там — знайдемо ще якусь важливу підказку. Але при ньому сам спільник Пожежі може проскочити й лишитися не викритим.

Шпиг знову потер потилицю, покректав трохи.

— Бач, як воно повернуло. Спільник Павука раптом вирішив кинути підказку — й сам при цьому хоче лишитися в тіні. Ну, ми ж з тобою, Івановичу, книші терті. Знаємо: тільки він може на палія вказати. Висновок: його тобі шукати треба. Впораєшся?

— Так ніби вже взявся. Навіть план маю.

Сищик трохи нахилився, зсунув брови.

— А з планами, хлопче, давай тепер обережніше. Щоб не було так, як сьогодні. Не завжди я буду поруч. Тому кажи.

Подумав Юрко, глянув на Джентльмена. Бульдог тихенько загарчав, улігся на пузо.

— Хай так, — зітхнув хлопець.

І розповів Назарові Шпигу про свій задум дати оголошення на їхньому гімназійному форумі.

Може спрацювати, — легко погодився сищик. — Тільки знай: ти цим самим вогонь на себе накликаєш.

— Вогонь? — це справді прозвучало двозначно.

- Та отож, — Шпиг підморгнув. — Думаєш, той, кого ми шукаємо, не здогадається, де ти міг значок знайти?

- Але без значка в нас ходити не можна - правила не дозволяють, — пояснив Юрко. Про втрату треба заявити, як і про знахідку. У того, кого ми шукаємо... Давайте його так і зашифруємо, Змієм.

- Годиться, — кивнув сищик, а бульдог під- гавкнув на знак згоди.

— Отже, — потер руки Юрко, — наш Змій так чи інакше змушений буде проявитися. Це вже я... — він прокашлявся, — тобто, ми потім змушені будемо доводити, що знайшли його значок саме в спаленому будинку на Златоустівській.

- Нічого, впораємося, — Шпиг знову підморгнув, уже іншим оком, потому зітхнув: — Ех, знати б ще, для чого вони це роблять.

- Три будинки спалили.

— І не зупиняться, чортові діти.

— У флігелі на Златоустівській колись жив інженер Яковенко. Він підводні човпи креслив, ще під час Великої війни. Потім росіяни собі його здобутки привласнили.

— Та вони все привласнюють... — протягнув Шпиг, і враз стрепенувся: — Чекай, як ти сказав?

Юрко уже хотів повторити. Та сищик різким порухом спинив його. Потому сів на лавку, витягнув телефон, швидко підключився до мобільного Інтернету. Грубі пальці на диво спритно забігали клавіатурою, натискаючи потрібні літери. Спробував гімназист зазирнути через плече. Шпиг зиркнув несхвально, і Юрко відступив, зрозумівши — заважає.

Цього разу спілкування з мобільником зайняло трохи менше часу.

— От же ж чорт! — вигукнув сищик, пробіг- шись по дисплею, після чого перервав зв’язок, покрутив телефон у руці, повторив: — Чорт. Я міг би здогадатися сам. Мусив.

— Ви про що зараз?

— Та про Стрельцова, хай би його розірвало, — Шпиг заховав телефон, розвернувся до гімназиста всім корпусом. — Згадай, для чого йому був щоденник юного героя битви під Крутами. Щоб стерти пам’ять про наших героїв. Ясно, на кого він працює. Бо ось тепер, наказавши спалити будинок, у якому жив винахідник субмарин, він теж нищить українську історію. Так дім нагадує про справу інженера — а так уже ні, скоріше забудеться. Дві попередні пожежі — теж не просто підпал старих будинків. На Малій Житомирській жила українська балерина За- рецька, якій аплодувала Європа. А на Подолі - спортсмен Петро Гармаш, борець, який свого часу поклав на обидві лопатки російського богатиря Івана Заїкіна. Йому тоді не зарахували перемогу, а за півроку Гармаша знайшли мертвим у дворі власного будинку. Пишуть, жертва пограбування. Ага, зараз, він міг сімох в оберемок взяти й стукнути лобами! Я чув колись про нього, хоч там більше чуток, усе-таки нищили на користь русскіх богатирєй...

Шпиг рішуче підвівся. Таким серйозним відставного міліціонера Юрко давно не бачив.

— Тепер знаємо мотив, Івановичу. Я, дурний, думав, що все простіше. Вони палять будинки, аби звільнити багатіям місце для їхніх так званих елітних забудов, — цю фразу він промовив з презирством. — Ні смаку, ні фантазії. Бач, як воно... Стрельцов не хоче, аби старі будинки нагадували про їхніх мешканців, котрі сто років тому прославляли українську науку, мистецтво, спорт. Ясно, звідки там ноги ростуть і гроші течуть. Стрельцов не зупиниться, і ми це добре знаємо. Як підемо офіційну заяву робить, ніхто нам ні чорта не повірить.

—   А на гарячому зловити?

—  Тільки так і доведеться, — розвів сищик руками.

Бульдог гавкнув - погодився.

Аж до глупої ночі просидів у себе в кімнаті Юрко, пірнувши в Інтернет із головою.

Дотепер він ніколи не дозволяв собі сидіти в «павутинні» так довго. Волів краще почитати книжку. Коли ж з’явився Джентльмен, па читання часу стало менше. Але зараз бульдог, напевне перейнявшись важливістю моменту, сидів дуже тихо, мовби невидимий. Навіть пригрівся біля батареї й придрімав, кумедно похропуючи. Перервався Юрко лише на годину, аби ввечері вигуляти собаку. І то не вешталися, Джентльмен зробив свої собачі справи досить швидко.

Спершу, як і замислив, дав Юрко оголошення на гімназійному форумі. Розумів — трохи раніше, ніж планував, та дуже вже свербіло — так кортіло швидше зрушити справу. Хай навіть результат буде не раніше понеділка. Завершивши з цим, узявся до серйознішого та ґрунтовнішого. Зі Шпигом про це не домовлялися, та Юрко не бачив потреби. Адже нічим не ризикував, вишукуючи історичні київські забудови, складаючи їх у список і за можливості збираючи крихти про мешканців.

Гімназист хотів спробувати у такий спосіб передбачити наступний можливий хід Стрельцова, а значить — і Павука з Вогняним Змієм.

Починаючи пошук, Юрко ще не мав у голові системи. Та в процесі, десь на третій годині, нарешті зрозумів напрямок руху. Його не цікавили заселені будівлі, що перебувають у нормальному стані, хай навіть у них давня славна історія. За останні роки він чудово зрозумів, що таке війна і жорстокість, яка її супроводжує. Восьмикласник не збирався з цим миритися й приймати такий стан справ. Але пояснити жорстокість міг, не даючи їй при цьому жодних виправдань. Та все одно не припускав, що Стрельцов дасть команду, а Пожежа — пустить Вогняного Змія в будинок, повний живих людей. Де, напевно, є й маленькі діти. Такий злочин уже не спустять на гальмах. Підпал будинку не спишуть на нещасний випадок. Доведеться далеко й надовго ховатися.