— Саме так, треба шукати щось спільне. Якщо скажімо, підпали мають не лише систему, а й конкретну мету, слід дізнатися, чим спалені будівлі так роздратували негідника. А хто нам у цьому допоможе?

Бульдог розвернувся задом, подріботів до виходу.

Юрко підвівся й рушив за ним, сприйнявши це за відповідь — в тата запитати, більше нема в кого. Інженер Туряниця займався великими сучасними будівельними проектами, тож мав би знати про старі будівлі й усе, що з ними пов’язано.

Та нерпі ніж сіпати батька, Юрко зачинився в своїй кімнаті. Вона була в помешканні найменшою, тут навіть не влаштуєш нормальний безлад. Але на старій квартирі, на Оболоні, звідки родина не так давно вибралася, у хлопця окремої кімнати взагалі не було. Тож йому вистачало простору, що лишався між ліжком, письмовим столом та етажеркою з книгами. Юрко щільно причинив важкі старовинні двері й навіщось шикнув на бульдога, приклавши пальця до вуст. Потім увімкнув ноутбук і годину мандрував мережею, шукаючи та знаходячи інформацію про всі три підпали.

Справа виявилася нескладною.

Варто було лиш відшукати найсвіжішу новину про пожежу на Златоустівській, виринули посилання на аналогічні випадки. Рідний Київ гімназист знав досить непогано. Не треба знаходити карту, аби прикинути, що воно і як. Тижнем раніше горів старий флігель на Малій Житомирській, теж у глибині вулиці.

А ще за десять днів до того спалахнув будинок на Подолі, який уже збиралися відновлювати — навіть обнесли металевим парканом. Тепер жоден із домів відновленню не підлягав. Тільки зносити, не інакше.

Старанно переписавши всі три адреси на аркуш, Юрко підморгнув бульдогу, жестом звелів лишатися на місці. Сам подався до тата в кабінет. Думав, батько працює. Але інженер Іван Туряниця сидів у своєму улюбленому кріслі з високою спинкою, на яку поклав голову, й легенько крутився туди-сюди, допомагаючи собі ногами в гумових капцях та примруживши очі. Інженер почув, як зайшов Юрко, і не міняючи пози, сказав:

— Щось забагато навалилося за цей тиждень

— Заморився? Роботи багато?

— Коли робота є, то добре. Від неї не втомлюєшся, якщо вона йде. А тут так, нерви мотають.

Поштовхом розвернувшись разом із кріслом до сина, Іван Туряниця розплющив очі. У них справді читалася втома, і Юрко вже пошкодував, що потурбував батька. Та відступати не було куди, тож сказав:

— Ти чув про ті пожежі?

— Які — ті? У Києві ледь не щодня щось десь горить.

— Якийсь флігель на Златоустівській вулиці.

А, будинок Яковенка... Було таке. Не вберегли, а шкода.

— Дуже цінним був?

Сам по собі — не аж так. Звичайна будівля сторічної давнини. Звісно, архітектура цікава, донедавна там навіть жили люди. Потім проблеми з комунальниками, таке інше... — тато далі погойдувався в кріслі. — Там, Юрку, не так будинок цінний, як той, хто в ньому жив.

— Хто?

Був такий інженер Арсен Яковенко. В гімназії вам це не розкажуть, бо про нього взагалі мало хто щось знає. Між тим, пан Яковенко був одним із перших, хто запропонував проект субмарини.

— Кого?

- Не кого, — терпляче пояснив тато. — Чого. Підводний човен, креслення. Міг отримати патент, авторське свідоцтво. Продати й заробити чимало, але й це не головне, хоч важливе. Яковенко, бач, вимагав, наполягав на тому, аби конструкцію вважали не російською, а українською. Хай у ті часи й була Російська імперія, проте слави російського конструктора він не бажав. Звісно, креслення затребували в Петербург на якесь там затвердження. Там вони і зникли. За якийсь час росіяни почали сурмити кругом про успіхи саме їхньої, російської інженерної думки.

— Вкрали ідею?

— Та вони завжди все крадуть. Потім, уже коли Україна проголосила свою першу державу, Яковенко хотів бути корисним війську. Але спершу товариші комісари наш флот у Чорному морі веліли затопити. Кому треба підводний човен без моря? Дніпром ним плавати чи Десною? Потім не встиг вийти з Києва, коли його більшовики захопили. Арештували, обіцяли золоті гори, аби погодився на них працювати. Є легенда, що Яковенко заявив: ваші гори, мовляв, із награбованого золота. Тоді його розстріляли. Слухай, — тато враз подався вперед. — Чого це раптом тебе зацікавив той будинок?

Так нам сьогодні історичка розповідала про ці всі пожежі, — швидко викрутився гімназист. — Обмовилася, що багато втрачаємо.

Говорять, балакають, толку нема, — Іван Туряниця побарабанив пальцями по бильцях. — А я тобі ще раз скажу: не так сам будинок цікавий, як пам’ять, пов’язана з ним. Кожен свою історію має, про людину якусь. Згорів дім Яковенка — і не згадає тепер ніхто, що українець креслив підводний човен раніше за всіх росіян разом узятих. Ось про що вам у гімназії розповідати треба. Й не лише вам, по всіх школах, не тільки київських.

—   На весь світ гриміти?

—   Чом би й ні.

Тут мама гукнула вечеряти, батько згадав, що зголоднів, подався на кухню першим.

А Юрко, швидко поївши сирників зі сметаною, подякував і принишк у своїй кімнаті, знову пірнувши в Інтернет.

Його цікавило, що за люди жили в будинках, які пожер вогонь раніше.

Суботній день видався не по-осінньому теплим.

Джентльмен, хоч і був англійським бульдогом, не любив типового, описаного в багатьох книжках, британського клімату. Лондонська погода з дощами й туманами псові не подобалася. Він навіть гуляти не любив, коли на вулиці вогко. Розумів — він собака, прогулянок вимагає його собача природа. Але радше дозволяв Юркові виводити себе на свіже повітря, ніж сам того хотів. Не любив далеко й довго вештатися, за півгодини вже сам тягнув хазяїна додому.

Зате сьогодні, побачивши сонечко й відчувши крізь прочинену кватирку приємне тепло, став у бойову стійку, збудився, застрибав, заскавчав. Під одним дахом із Туряницями бульдог мешкав не так давно, та старші уже вивчили Джентльменові манери.

— Зараз у вікно вистрибне, як не вивести, - зауважила мама.

- Діло кажеш, Раїсо Лук’янівно, - погодився тато. — Боюсь я, сьогодні довго гулятиме.

— Так нема чого боятися. Хто б ще твого сина так надовго з-за комп’ютера висмикнув.

— Хіба я довго за ним сиджу? — образився Юрко. — Ми ж домовилися...

- ...і ти все одно порушуєш, — зараз Іван Туряниця говорив серйозно. — Розумію, коли у справах. Тим паче, у наш час без комп’ютера скоро вже їсти не звариш. Але останнім часом, Юрію Івановичу, ви забагато сидите в мережі.

— На зборах у Першій зразковій батьків дуже просили контролювати, що саме вишукують діти в Інтернеті, — нагадала мама. — Тільки ж ми тобі довіряємо.

— Коли так, для чого завели?

— Я випадково помітив: минулої ночі ти не спав допізна.

— Може, я читав.

Напевне читав, — погодився тато. — Але не книжку. Бо світло горіло не над ліжком, а над письмовим столом.

Підглядав? — протягнув Юрко. — Хіба в нас дома так робиться?

— Я точно визначаю, звідки падає світло, що пробивається в щілину між дверима, — інженер Туряниця говорив спокійно. — Ми домовилися, що ночами ти за комп’ютером не сидиш. Давай так, пане гімназисте: ми з мамою сказали — ти почув. Сьогодні бажано від Інтернету утриматися.

— Тим більше, погода гарна. Гуляйте, — мама мала на увазі сина й бульдога.

Джентльмен чи то справді зрозумів, чи собача чуйка не підвела — застрибав радісно, передчуваючи довгу прогулянку. А Юрко лише старанно удав, що його це напружило. Бо насправді від самого ранку придумував причину, яка б дозволила піти з дому на довше, ніж завжди.

Він зібрався сам прогулятися до Златоустівської, аби на власні очі побачити згарище. Оглянути й обмацати там усе. Раптом ще якусь підказку знайде, окрім значка. А на таку серйозну експедицію час потрібен. Ну, а коли батьки самі відправляють — чудесно, навіть пояснювати нічого не треба.