— Ось. Один син... У нас.

'Гак чому говориш до нього «ви»? Кого ще маєш на увазі?

Ці підлітки! Покоління їхнє! Яка ганьба, Іване, яка ганьба! Отак давай їм повну свободу! Ми ж з тобою домовились — нема контролю! Дорослий він у нас, самостійний! Бач, догралися в самостійне життя! Маєш демократію, маєш! їж її тепер з маслом!

Тато переплів пальці, поворушив, хруснув ними.

- Мені здавалося, ми віримо нашому синові.

— Мені теж, Іване!

Батько знову помовчав.

- А знаєш, Раїсо... Лук’янівно... Знаєш, я й далі довірятиму Юркові. Хоча б тому, що довіряю собі. Він мій син. І якщо я не вірю йому, то й до себе втрачу віру. Замість звинувачувати й робити всякі дурні узагальнення, скажу інше: мій син... Наш із тобою син потрапив у халепу. Юрко опинився в біді. Я не залишу цього так.

— Ти вже не залишаєш так підпалені будинки!

— Прошу без зайвих кпинів. Будинки почекають, коли вже мій син у такому лайні. Він ані сном, ані духом не знає, що трапилося і чому саме з ним. Не забувай, там ще один гімназист вступив у подібне. Чомусь я вірю — той хлопець так само ні до чого лихого не причетний.

— Юрко сидітиме вдома, — відрізала мама. Від гріха.

— А гріхи — не його, Раїсо Лук’янівно. Наш син не подарунок. Не ідеал, як буває з усіма в його віці. Проте він точно не злочинець. Не стоятиме поруч із такою гидотою, як наркотики. Тому він не сидітиме після всього під домашнім арештом.

- Хіба я про якийсь арешт говорила?

- Це пускати з хати нікуди - це і є арешт. Обмеження волі. Яке не має жодних підстав. Бо, повторюся, я вірю своєму синові.

— Я не казала, що не вірю, — вимовила мама.

- Чудово, — тато вперше за день посміхнувся. - Пощастило нам, дорога родино. Канікули. Додай ще два дні, оці суботу-неділю, що будуть. Дев’ять діб, аби розібратися й владнати все.

— Хто це робитиме? Поліція?

— У пас угода з поліцією й гімназією, — нагадав Іван Туряниця. — Сину, ти мене почув.

— Нас, — вставила мама.

Даруйте — нас, — виправився батько. - Родина вірить тобі. Ти ніколи не давав підстав думати про себе інакше. Тому тримайся, ніби нічого не сталося.

— Але ж це не так, тату, — нагадав Юрко.

Знаю. І добре, що ти це розумієш. Просто будь обережний. А я...

Озвався Юрків телефон.

Глянув на монітор — Ліза. Відповів відразу:

— Слухаю.

Як ти міг! — почулося в слухавці розпачливе. — Юрко, я не думала, не могла подумати! Наркотики!

А це вже новий сильний удар. Знову в голові замакітрилося. Веселкові цяточки застрибали перед очима.

- Лізо, послухай...

- Нічого не хочу слухати! Мені заборонили спілкуватися з тобою! Розумієш, узагалі! Гелер через тебе я більше не зможу бачити Дженку! Ніколи, ніколи, ніколи! Ти зрадник, Юра Туряниця!

Не встиг більше нічого сказати - короткі гудки.

— Каюся, Івановичу. Дурниць наробив.

Вони зустрілися по третій біля Золотих воріт. До того гімназист якийсь час сидів у своїй кімнаті. намагаючись звести думки докупи. А заодно — перетравити коротку й болючу розмову з Лізою.

Навіть відмовився від звички радитися з бульдогом, тож пес просто крутився біля ніг. Відчуваючи стан хазяїна, тицяв носом у Юркові ноги, намагаючись у такий спосіб заспокоїти. Побувши трохи па самоті й зробивши нарешті висновки, Юрко вирішив поділитися ними не з Джентльменом, а з Назаром Шпигом. Бо ніде правди діти - тут уже кримінал неприхований.

І гімназиста вдарили так міцно, що без поради Досвідченого в подібних справах чоловіка обійтися не зможе. Тож подзвонив сищику, хоча вони домовлялися раніше робити так лише в крайніх випадках. А цей інакше, ніж критичним, не назвеш.

Шпиг слухав, не перебиваючи, тільки мугикав у слухавку, даючи зрозуміти - все чує. Юрко намагався говорити коротко, по суті, наче не урок вивчив, а зрозумів науку. Але все одно кілька разів збився, стрибав з теми на тему, плутався, змішуючи грішне з праведним. Схоже, відставному міліціонеру це не заважало. Нічого не відповів, жодних коментарів. Запитав, чи зможе Юрко вибратися в район Золотих воріт години за дві. Була вже майже перша, гімназист прикинув можливості, пообіцяв. Хоч не був певен, що батьки після всього відпустять без проблем. Обійшлося.

Тато спершу сидів на телефоні, то підносячи голос, то знижуючи його. Мама зайняла себе хатніми справами — завжди робила так, коли треба було заспокоїтись.

Трошки довелося зіграти: сказав, що треба побути наодинці, переживає сильно. До того ж із собакою давно не гуляли. Батько не заперечував, махнув рукою. Мовляв, гуляй, скільки треба. Мама, звісно, спробувала обмежити час, але тато гримнув:

— Раїсо, ми синові довіряємо, забула хіба? Він вільний сьогодні чинити так, як відчуває себе тут, - рука лягла на груди зліва, де серце. — Він дзвонитиме, даватиме про себе знати. А я тим часом шукатиму рішення. Навіть краще, якщо Юрка якийсь час не буде вдома.

Ось так гімназист разом із Джентльменом отримали дозвіл і опинилися точно в призначений час у вказаному місці. Назар Шпиг був стурбований, серйозний, як ніколи, а на круглому лиці навіть з’явилася нова зморшка.

- Яких дурниць?

- Дурних, — буркнув він, невдоволено смикнувши себе за вус. — Ти мені про наркотики в вашій гімназії намагався говорити. Я відмахнувся, бо чомусь вирішив — другорядне, не наше. Тепер бач, по тобі стукнуло. Аби раніше тим перейнявся... А! — він роздратовано відмахнувся.

— І що б ви зробили?

У цей час бульдог підняв голову, рикнув, ворухнув вухом, мовби теж готувався слухати. Зиркнувши на Джентльмена, сищик гмикнув, і заговорив до нього:

— Твого хазяїна й друга сьогодні вивели з гри. Бо вчора вночі ми з ним дивом не згоріли. Спосіб знайомий: підкинули гидоту в кишеню. І зробив це той, хто уже прокрутив такий фінт один раз.

Вова Нещерет, - підхопив Юрко. - Це я з ним напередодні говорив про будинок на Гоголівській. А він напевне передав нашу розмову Павуку. Той порадив Вові зробити так, як я прошу. От і готова пастка. Це я вже там, коли все горіло, здогадався. Тільки, - Туряниця теж зиркнув на бульдога, - запитань від того ще більше.

Джентльмен переступив куценькими лапками й зацікавлено покрутив головою.

— Питань?

— Ага. Хоч би про значок, — Юрко загнув перший палець. — Ми шукали Павукового спільника. Прикмета — без значка. Мали три обломи, ще й я задурно віддав речовий доказ такому собі Баранову, кучерявому типчику з десятого «В». Виручив випадкового бевзя. Вова значок мав, сам бачив.

— От причепився ти зі значком!

— Не скажіть! З нього все почалося, пане Шпиг! Ви мені самі його принесли! Цей слід вів у нашу гімназію!

— Привів не туди, як бачиш.

Бульдог знову рикнув. Юрко перевів подих, загнув другий палець, показав сищику:

— Якщо не Вова загубив значок, але Вова той самий Змій, спільник Павука, то що їх пов’язує? Нещерет — футбольна зірка. Від хімії далекий. Звідки ж тоді взялася ота вогняна суміш, яку ще й загасити неможливо? Отже, є ще хтось.

— На Бога, Івановичу! — замахав руками Шпиг. — Ми ще з цими не розібралися. А ти третього малюєш!

- Він сам намалювався, - гімназист загнув ще один палець, тепер демонструючи цю фігуру бульдогові. - Хто нас урятував? Звідки взявся? Звідки знав, що Павук прийде в той будинок і ви будете там? Зрештою, записку мені хто підкинув? Не Вова, свого б кумира наші пацани з класу не забули. Дехто за ним хвостом бігає!

Джентльмен висолопив язика, облизнув писок, гойднув хвостом. Сищик смикнув себе за вус сильніше, ніж зазвичай, бо скривився, завдавши собі різкого болю. Потім потер потилицю, зсунув капелюха на лоба.

Чорт його знає, — мовив нарешті. — Ото питання — всім питанням питання. Знайдемо відповідь па нього — розмотаємо клубок, я більш ніж певен. А розмотати його я мушу, — Шпигова правиця стиснулася в кулак, аж кісточки побіліли. - Тепер, Івановичу, це особисте. Пожежа, чи як його там, ще хотів мене вбити. І, що найважливіше, збирався разом зі мною вбити й тебе. Не можна, аби вбивця, якого нічого не зупиняє, далі вільно ходив по землі. Гайда, засиділися ми. Нас чекають.