Зачаївся, влипнув у стіну, широко розчепіривши руки.

— Ви тримайте нас у курсі, пане полковнику, — почувся голос директора, Марка Андронакі, котрий пишався своїм корінням — походив від одеських греків. — Одне тішить, що ви особисто взяли справу під контроль.

— А мене, Марку Григоровичу, це не радує зовсім, — цей голос Юрко вже десь чув. — Коли підлітки, та ще й із закладу, який є візиткою київських гімназій, промишляють таким, тішитися нема з чого.

— Знати б, де бере, хто дав. Не сам же він додумався.

— Ми вже говорили про це з вами, і ось із ним, — голоси наближалися. — 3 одного боку, цей діяч навряд чи має доступ до, так би мовити, товару. Та є інший бік, пане директоре. Навряд його змусили приносити таблетки в гімназію під дулом пістолета. Отже, він сам погодився. Тому відповідатиме. Мовчиш?

Вочевидь той, кого назвали полковником, говорив до винуватця.

— Мовчить, — відповів за нього Андронакі. — Очі відводить. Куди відводиш, ти!

— Легше, — заспокоїв полковник. — Розмову ж не завершено. Витрясу я з нього інформацію, не журіться.

Тепер вони вже проминули ріг, за яким причаївся Юрко.

Рухалися до нього спинами.

Визирнув гімназист обережно.

Прикипів поглядом до опецькуватого чоловіка, який навіть у цивільному пальті нагадував грушу. Він міцно тримав за лікоть високого русявого гімназиста, якого Юрко справді впізнав, хоч і збоку, — Антон Линевич із десятого «Б», чемпіон гімназії з шахів. Ніколи б не подумав Юрко, що шахіст може вляпатися в погану історію, ще й з наркотиками. Навряд чи Линевич такий дурний. Та зараз не було часу на міркування.

Бо поруч із ним та директором ішов полковник поліції Медвідько.

Той самий близький товариш Стрельцова, котрий виконував його накази. Він заледве не домігся, аби ні в чому не винуватого добровольця Олеся Добрянського судили за вбивство, яке він не скоював.

Разом зі Стрельцовим полковник Медвідько полював на щоденник героя Крут, який мав бути ними знищений.

Вчора Стрельцов через фатальний збіг обставин викрив гімназиста.

І ось тепер соратник його ворога з’являється в гімназії, де вчиться він, Юрко Туряниця. Та ще й під приводом, який шокував учителів та учнів.

Ох, навряд чи це випадково...

Повернувшись у клас, Юрко до кінця уроку думками був де завгодно, але не в класі.

Так замислився, що навіть дзвоника не почув. Моховому довелося тицьнути його ліктем, аби розбуркати. Ще й спитав:

— Ти то, Турянице, в комі?

— Та таке, — непевно відповів той і поспішив у коридор, аби не заходити в дурні розмови.

Але й у звичному гармидері перерви не зміг, як хотів, побути на самоті, хоча саме в гаморі ніхто нікого не помічає. Навпаки, не встиг вийти — просто в дверях наштовхнувся на невисокого хлопця в окулярах у стильній тонкій оправі. На очі відразу спав трохи підфарбований у червоне чорнявий чубчик. Подібні витівки із зачісками в Першій зразковій дозволялися за умови, то гімназійна форма лишається строгою. А значок — символ належності до престижного закладу — приторочений на своє місце.

Лацкан піджака підфарбованого хлопця був без значка.

- Хто тут у вас Туряниця? - спитав відразу.

— Ну, я, — назвався Юрко.

- Не брешеш? — погляд крізь скельця був підозрілим.

— Нащо?

— Ну, не знаю... — підфарбований знизав плечима. — Може, хочеш забрати його винагороду.

— Яку ще винагороду? — тепер Юрко вже точно нічого не зрозумів.

— Відійдемо, — хлопець кивнув у бік вікна.

Вони відійшли, і чотириокий простягнув руку:

— Толя. Шептало. Десятий «А».

На десятикласника новий знайомий зовні не тягнув. Юрко згадав — бачив його кілька разів, та не звертав уваги. Можливо, навіть напевне через те, що чубчик свій Шептало донедавна не підфарбовував.

— Так яка там винагорода? — перепитав Юрко, потиснувши хоч м’якеньку, без мозолів, але на диво сильну руку.

— Ти оголошення давав, — палець Шептала тицьнув просто у Юрків значок.

Гімназист напружився і, сам від себе не чекаючи, зрадницькії похолов усередині.

— А... Є значок. Знайшов. Тільки ж про винагороду нічого не писав.

- Еге, бабусі розкажеш, - вишкірився Шептало, простягнув руку долонею догори. - Давай, клади.

- Що класти?

- Мій значок.

— Він точно твій?

- Хіба не бачиш? У мене нема, - він провів пальцем по своєму лацкану. — Для чого мені два?

— Де ти його загубив?

— Тю. Там, де ти знайшов.

Якийсь час хлопчаки їли один одного очима.

— Д-добре, — нарешті вичавив із себе Юрко. — Є значок. Тільки знаєш... Я спішив сьогодні. Заморочився. Забув удома. Хочеш — підемо сьогодні, я віддам. Справді, для чого мені два.

Шептало зателіпав головою, багатозначно похитав указівним пальцем.

— О! Не треба нас дурить, Юрко Туряниця! Аби не хотів за знахідку грошей, уже приніс би. Нічого б не забув. А так — торгуєшся. Кажи, скільки хочеш. Двадцять гривень, п’ятдесят? Може, сто? Бо мене через той значок нещасний вже засмикали. Ну?

Юрко переступив із ноги на ногу.

- Толь... Не треба нічого. Правда, забувся я. Принесу завтра. Скажи, де згубив. Може, я його в іншому місці знайшов і це не твій.

— А чий? — подив прозвучав щиро.

— Не знаю.

- Може, ти його не знайшов, а купив? - Шептало підозріло примружився.

- Як це - купив?

— А як купують? Поміняв товар па гроші. Тому й тягнеш тут гуму. Кажу ж — ціну складаєш.

— Хіба... Хіба наші значки продаються?

— Все продається, — промовив Шептало багатозначно. — Гаразд, завтра не забудь. До мене підійдеш, більше нікому не пропонуй.

Саме пролунав дзвінок, і новий знайомий швидко забрався геть. Юрко лишився стояти, навіть коли Толя зник за рогом. Невже все так просто? Невже той, кого він назвав Змієм, клюнув і проявився швидко? Не вірилося в удачу, та, схоже, гімназист здобув першу серйозну перемогу й виявив спільника Пожежі. Та й про гроші цей Шептало недарма завів. Він же і з Пожежі щось хоче, так само вимагає, інакше б той не викликав Стрельцова на ризиковану зустріч. Той, у кого гроші в голові, міряє всіх по собі. Правильно, хтось винен йому, комусь винен він.

Але головне — Шептало не сказав, де згубив значок.

Не Юрка боїться. Просто боїться. Адже якщо восьмикласник здобув значок на згарищі, десятикласник мимоволі змушений сказати - теж там був. І дурному стане ясно: не після пожежі, а до.

Якщо взагалі не під час неї.

Уже всі забігали в клас, а Юрко ще стовбичив біля вікна. Аби не Моховий, так би й лишився. Коля, помітивши товариша в дивному стані, знову сіпнув його, цього разу - за плече.

- Що з тобою сьогодні? Не доспав? Стоячи спиш, мов коник?

— Та таке, — звично вже відмахнувся Юрко й поквапився на урок, бо саме з’явилася вчителька.

На наступній перерві в кишені завібрував телефон — від гімназистів вимагали ставити мобільники на беззвучний режим.

Витяг, побачив незнайомий номер, відповів:

— Слухаю.

— Ти Туряниця Юра? — почув дівчачий голос.

— Я. А хто це?

Діана. Я з десятого «Б». Підійди зараз до буфету, я там чекаю. Тільки бігом, перерва маленька.

Хотів Юрко ще щось спитати, та дівчина вже вимкнулася.

Довелося швидко спускатися на перший поверх, на ходу ламаючи собі голову, хто така ця Діана і якого милого їй від нього треба. І головне: як він її вирахує, бо десятикласниць майже не знав.

Усе виявилося просто. Не встиг звернути в бік буфету, як телефон озвався знову. Той самий номер. Приклавши слухавку до вуха, почув водночас і в ній, і позад себе:

— Тут я, озирнися.

Крутнувся, глянув. До нього підступила дівчина, не дуже висока, зате дуже, як на смак Юрка, вродлива. Десь колись почув — строга форма псує зовнішній вигляд. Мабуть, але Діани це не стосувалося. Струнка, білява, коротко й стильно стрижена, великі очі, в яких можна потонути. У вухах — скромні маленькі сережки, довкола зап’ястка — червона нитка-оберіг.