Ляснувши Юрка по плечу, Шпиг кивнув головою на ірландський бар — минулого разу сищик сказав гімназистові зв’язуватися з ним через тамтешнього бармена.

Вухатого Савку.

Той був на місці, за прилавком.

Точніше, з-за барної стійки стирчали його знамениті, замалим чи не єдині на весь Київ вуха. Не просто широкі — їх мовби хтось виліпив із глини й жартома присобачив до довгастої голови. Вушні раковини нагадували квіткові бутони, що згорталися перед заходом сонця. Ще й піднімалися трохи догори, наче Савку колись приторочили за краї вух до мотузки защіпками.

Побачивши гостей, вухань роззирнувся порожнім о цій порі залом, вийшов їм назустріч, мовив хрипато:

— Захаровичу, якого дідька з собакою сюди! З дитиною — хай би вже. Але з тваринами...

— Я не дитина, — надувся Юрко.

— Виведи пса, припни десь біля входу, вертайся, — сухо звелів Шпиг, не обертаючись.

Зрозумівши, що це не обговорюється, гімназист винувато глянув на собаку, підкорився. Впоравшись із завданням, швиденько забіг назад. Застав сищика і вухатого бармена вже біля шин- квасу. Наблизився, коли вони вже почали розмову.

- Бач, - Шпиг кивнув Юркові на Савку, можуть, коли захочуть. — Потягнулася ниточка, Івановичу.

— Ви про що?

- Не буває людей без прикмет. Той, хто називає себе Павуком, таку прикмету має, хай і не очевидну. Кілька разів сказав - не жени порожняк. Чув?

- Ага. Минулого разу, коли вони зі Стрельцовим балакали — теж. Але хіба це щось дає? Фразочка поширена.

- У пас — менше, ніж на Донбасі. Типовий донецький вираз. Ще й тон різкий, говорить уривчасто, ніби хоче вдарити словом. Ось тобі й підказка, — сищик тицьнув пальцем на Савку. - Паш друг на моє прохання зранку вже поцікавився, чи не чув хто з наших спільних знайомих, київських поганців, про Павука з Донбасу.

Такий Павук справді на весь Київ один, — озвався вухань. — Рік тому втік із рідного Донбасу. А до того радісно вітав російську армію. Потім, як багато хто з місцевих бандитів, подався в найманці. А тоді зрозумів — убити можуть, бо війна. Тихцем перебрався в тил. І так жирувати почав, що розлютив навіть тамтешніх бандюків. Змушений був тікати спершу в Харків, потім — сюди.

— Справжній павук, виявляється, — пояснив Шпиг. — Таку павутину розкинув, стількох у свої сіті зловив.

- Наркотики, — вставив вухатий бармен.

-Що?

— Вони теж, — кивнув сищик, переможно випнувши при цьому груди. — Бач, як усе склалося й прояснилося. Маємо тепер зв’язок Вовн з Павуком, якого шукали й не могли знайти. Через нього гидота розходиться по школах та гімназіях. Такі, як ваша футбольна зірка, є посередниками. За це гроші платяться, самі вони не бавляться. Знову питання, чому на такс йдуть хлопчаки, в яких удома все є, батьки відомі й успішні... А, вічне воно! — Шпиг відмахнувся. — Давай до наших справ.

— Ага, давайте, давайте, — втрутився Савка, почухавши за вухом. — П’ятниця сьогодні. За годину тут почнуть збиратися постійні клієнти. Кінець робочого тижня, сам розумієш.

Відставний міліціонер потер руки.

— Ну, поїхали. Хоч Павуком себе нарече, хоч Папою Римським, прізвище й ім’я має від народження одне. Доби не мине, як я його вирахую. А далі — справа техніки. Більше він гидити не зможе, бо я йому руки повириваю, — сищик підморгнув. — Тепер почнуться відповіді. Як-як, ти кажеш, нова охоронна фірма у вашій гімназії називається?

— «Ваша Варта», — згадав Юрко.

— Дивись сюди.

Видобув Назар Шпиг телефон з кишені пальта. Налаштував інтернет. Швидко ввів у пошукову систему назву. Почекав, поки завантажиться офіційний сайт. Юрко впізнав емблему, яку бачив зранку на формі охоронця. А сищик уже ковзнув сторінкою донизу, знаходячи контактну інформацію. Показав гімназистові й бармену.

— Бачили? Співвласник — відомий нам пан Віталій Стрельцов. Хоча я підозрюю, власник він повноцінний. Послуги фірми коштують дорого. Кажеш, Стрельцов добре знайомий із паном Раєвським, вітчимом твоєї подруги?

— Коли я його застав у Раєвських вдома, ті двоє були схожі на гарних друзів, — процідив Юрко, вкотре згадавши про Лізу, і враз осяяло: - Гак це ж Раєвський сказав! Ну, Лізі, про мене! Ніхто не знав, що зі мною сталося сьогодні!

Майже ніхто, — зауважив Шпиг.

- Але Раєвського в кабінеті директора не було! Андронакі йому сказав? Навряд! Значить, Медвідько!

Ще один друг і партнер Стрельцова, — вдоволено кивнув сищик. — Бач, яке хитре павутиння.

Пожежа через свого спільника Вову підкидає наркотики комусь випадковому. Далі долучається Медвідько, який нібито має оперативну інформацію. Ваш директор погоджується зам’яти скандал. Першій зразковій він не потрібен. Потім Раєвський, якого ти, Івановичу, так само бачив у гімназії недавно, переконує папа Андронакі поміняти охорону. І — вуаля! — Шпиг зробив рукою театральний жест. — Фірма «Ваша Варта» отримує чергового клієнта, який буде багато платити, адже гімназія має заможних благодійників. Отак вони роблять бізнес.

Юрко наморщив лоба, закусив губу.

— Не зовсім випадковий.

-Хто?

— Антон Линевич. Той, кому Вова Нещерет підкинув такі самі пігулки. Це суперник його.

— Ух ти! Дівчину не поділили?

— Діана Загорій, — пояснив Юрко. — Вона не повелася на футбольну зірку. їй Антон більше подобається. Не тому, що шахіст. Просто... — він зам’явся, — ну, не знаю. Не поясню...

— Нічого, — сищик поплескав гімназиста по плечу. — Колись зможеш. А сказав ти мудру річ, напарнику. Вова ваш двох зайців убив. І доручення Павука виконав, який на Стрельцова працює. І конкурента з гімназії прибрав, Так само тебе сьогодні вивів з гри. Лишається тепер вичислити...

Савка вже помітно нервував, аж краєчки вух почервоніли.

Слухайте, може, десь-інде будете вичисляти?

Час уже, ось-ось народ повалить.

Що збирався відповісти Шпиг — невідомо.

Бо враз у Юрковій кишені писнув телефон повідомлення прийшло.

Гімназист звик відразу читати й відповідати.

Витяг мобільника.

Відкрив послання.

Пробіг очима раз. Потім — другий.

Шкіра взялася сиротами.

Мовчки показав Шпигові.

«ЗРОБИТЬ ЦЕ ЗА ГОДИНУ. ЗНОВУ. ПОДІЛ. ВСТИГНИ»

Нижче значилася точна адреса.

— Пастка. Ще одна.

Гімназист і сищик стояли на вулиці біля бару, з тильної сторони, де Юрко припнув бульдога. Джентльмен досі стрибав на прив’язі й помітно нервував. Хвилювання хазяїна передалося йому, а заразом і неспокій Назара Шпига відчував. Знайома поведінка — так завжди бувало, коли бульдог нюхом відчував бій і починав готуватися.

— Капкан, — повторив сищик.

— Навряд, — хитнув Юрко головою.

— Чому так вирішив? Я тобі, Івановичу, як собі вірю. Давно казав — не по роках мудрий. Та, однак поясни.

— Третє питання, пане Шпиг. Тс, без відповіді. Ми ж шукаємо третю особу. Тобто, я припустив — вона існує. Ви кажете — нема, досить уже тих, що є. Але час іде. Тут попереджають: маємо годину.

Шпиг смикнув себе за вус, потім легенько тупнув ногою. Бульдогові не сподобалося, він обурено тявкнув. Юрко похитав головою, Джентльмен пирхнув, сів, намагаючись зберігати спокій та старанно це демонструючи.

— Поясни, Івановичу.

- Є хтось, хто добре обізнаний у справах Пожежі. Давайте так його називати, щоб не плутатися.

— Не тягни вже!

- Ця особа, - зітхнув Юрко, - повідомила про нову акцію, яку треба зупинити. Минулого разу, в записці було просто попередження. Наш невідомий інформатор знав, що я шукаю Змія. Але це — не Вова Нещерет. Той міг би придумати, як підкинути першу записку. Проте зараз тягнути мене в пастку безглуздо. Мене виведено з гри, пане Шпиг. Його стараннями, його зусиллями. Для чого тепер мене добивати?

— Свідок.

Що я бачив, що знаю? — гімназист уже заводився, лице пашіло. — Те саме, що й ви! А якби могли комусь сказати раніше — хіба б не сказали? Ви ж самі говорили: не послухають, не повірять, забалакають! Невже Павук, тим більше - Стрельцов не розуміють цього? Та спалити нас ніхто не наказував!