— Якщо був готовий попастися — так, — кивнув гімназист. — Але ніхто не готовий до такого. І про що говорити, коли жодних відбитків ніхто в Антона не брав! Доказів його непричетності не шукали.

— Слухай, мені зараз тільки цього бракувало, — скривився Шпиг. — Тут не знаєш, куди й коли Пожежа запустить свого Вогняного Змія. Старі будинки горять, мов свічки. А ти мені про історію, з якої десятикласник вийшов, відбувшись легким переляком.

— Не таким уже й легким.

— Могло бути й гірше.

— Тому й зам’яли все — бо ніхто гірше не хотів!

— От ти впертий, Івановичу! — сищик тупнув ногою. — Чого від мене хочеш? Не знаю я, хто може наркотики в вашу зразкову гімназію проносити. Раптом там ціла зграя? Хочеш, пообіцяю — щойно розкручу це, спробую твоєму новому знайомому допомогти?

Юрко роздратовано повів плечима.

— Хай хоч так... Аби час не йшов, слід не холонув...

— Наш слід так само холоне, — зауважив Шпиг. — Забудь поки про інше. Маємо зараз один достеменний факт: сліди спільника палія Павука ведуть у ваш зразковий навчальний заклад. Та ще й з цією історією з наркотиками гімназія справді виглядає не аж такою зразковою, але то інша тема. Значка на руках у тебе нема. Кандидатів у підозрювані — теж. Мій висновок, він же порада, — видихни, зроби паузу. Сподіватися слід на те, що свій руйнівний процес палій не зупинить. Тож незабаром так чи інакше проявиться.

— Чекаємо з моря погоди?

Не зовсім, — Шпиг потер потилицю. Я тут активно займаюся міським криміналом. Через свої зв’язки, як розумієш, приватні. Піду довшим, але, гадаю, вірнішим шляхом — таки знайдеться хтось, кому відомий наш Павук. Не роби різких рухів, іноді чекати корисно.

Замість відповіді Юрко свиснув.

Джентльмен нагодився відразу, потерся об хазяйську ногу. Зрозумівши все, бо не вперше, подріботів уперед, додому. Гімназист і сищик рушили за ним, поки йшли — мовчали, не мали один для одного слів.

Біля двору попрощалися — так само мовчки.

Тільки Юрко Туряниця чекати не збирався.

Виклав, як завжди перед сном, свій новий план бульдогові. Джентльмен звично пострибав, схвально рикнув — цього схвалення гімназистові вистачило. Аби закріпити ідею остаточно, ще пару годин полазив Інтернетом, і вклався спати вперше за останній час упевнено.

План вийшов простий.

А Юрко вірив у здійсненність саме нескладних задумів. Тому на великій перерві сам знайшов Нещерета. Привітався і, поки головний футболіст гімназії в своїй манері не послав його подалі, запитав:

— Є хвилинка? Треба порадитись.

— Я тебе знаю? — поцікавився Вона, тут же клацнув пальцями. — Стоп, знаю! Ти вчора товкся біля того довгого, Шпали. Дружок твій?

— Ми з одного класу. Тільки Шпала ні до чого.

— Ну, кажи.

Цю розмову Юрко продумав ще перед сном, і протягом дня подумки шліфував її. Тож говорив упевнено, мов цвях забивав:

Це ж твій батько Павло Нещерет? Веде шоу по телевізору про різні там проблеми.

- Країна знає героїв, - підморгнув Вова. - Мене звати Володимир Павлович, угадав.

— Я не дивлюсь, але мої люблять, — зараз Юрко відчайдушно брехав, його батьки останнім часом узагалі перестали дивитися телевізор. А оце недавно мій тато питає, чи не син популярного ведучого з нами вчиться.

— Хіба я з тобою вчуся?

— В одній гімназії, — Юрко свідомо кривив душею, аби Нещерет відчув свою зверхність і став поблажливішим. — Коротше, є одна тема. Мій старий, — він ніколи не називав так свого батька, та знав, що саме на таке Вова поведеться, — хоче просунути одну важливу історію. Щоб говорили. Але сам офіційно, напряму звертатися не може, бо він зацікавлений.

Та ясно. Зацікавлені особи — це погано, — поважно кивнув Вова.

Ну, він шукає неофіційних шляхів, — далі Юрко ступив на тонкий лід. — Є один будинок, старий. Аварійний, можна сказати. Його хочуть знести й побудувати там щось велике, страшне й скляне.

— І що? Так зараз роблять.

- А ще зараз такі будинки горять. Чув?

— Щось там говорили в новинах. Тільки мені яке діло?

— Тобі - жодного. А мій старий боїться, що той будинок теж згорить. Чи просто зруйнують, без різниці. Якось би привернути увагу. Знаєш, сказати щось про важливість збереження історичного обличчя Києва...

Нещерет скинув брови.

— Глянь, а ти красиво стелиш. Я так не вмію.

— То батько мій так каже. Я повторюю, — Юрко далі брехав.

— Хай сам і виступить десь. В Інтернеті напише. В соцмережах.

— Хто його послухає? Один із десятка небайдужих, на чиї слова плювати. Твій старий — авторитет.

— Нічого від нього не залежить.

— Не скажи. Мій каже — треба всюди стукати.

Вова зітхнув. Та з його вигляду Юрко зрозумів — підлестив, потішив самолюбство. Все ж була користь від хибного сліду з Діаною. Аби не стежив за нею й не був викритим, не з’явився б у його полі зору Нещерет. Те, що в них там любовний трикутник — самі розберуться. Але вчора гімназист випадково зіставив журналіста, чиє прізвище на слуху, і капітана їхньої футбольної команди. Менше хвилини знадобилося, аби встановити, хто чий тато і хто кому син.

—   О'кей, поговорю, — кивнув Вова. — Нічого не обіцяю. Його може не зацікавити, своїх тем повно.

—   Та ясно. Але ти все одно підкинь. Ось, я тут дещо видрукував.

У кишені піджака вже був приготований аркуш. Вчора Юрко звів до потрібного мінімуму знайдені в Інтернеті відомості про старий флігель в глибині одного з дворів на вулиці Гоголівській. Там сто років тому жив Архип Проценко. Лікар, який на свій страх та ризик лікував киян, коли місто накрила епідемія грипу, й лікував доволі успішно.

Поки більшовики не розстріляли. За відмову лікувати червоного комісара.

Якщо все вийде, Стрельцов це неодмінно почує. І зрозуміє — коли вже пішло в люди, про будівлю на Гоголівській багато говоритимуть. Гляди й захищати почнуть, берегтимуть. Цього він допустити не може, бо меті його суперечить.

Коли так — повинен прискорити події.

Нацькувати Пожежу на той будинок.

Затягувати не буде. А отже, Вогняний Змій може з’явитися там і поглинути все найближчим часом. Потрібно буде тільки вчасно засісти в засідці.

А все пішло навіть швидше й краще, ніж Юрко собі думав.

Вже ввечері тато зазирнув до нього в кімнату, що не часто траплялося. Побачив, що син не за комп’ютером, а сумлінно читає. Зиркнув на бульдога, який мирно сопів у кутку на своєму килимку. Потім зайшов, причинив за собою двері.

— Ти в мене молоток. Руку на пульсі тримаєш. Угадав.

— Яка рука, який пульс, ти про що? — гімназист відклав книжку.

— Наша розмова. Старі будинки горять. Забув?

— Та ні...

— Ти точно щось знав. Або чуйка в тебе.

— Тату, я тебе не розумію.

— Я сам мало, що розумію, — признався Іван Туряниця, потерши перенісся. — Але того тижня ти цікавився згорілим будинком Яковенка на Златоустівській. Ясно, ти в мене хлопчина не байдужий до таких тем. Аж я загорівся, почав після

нашої розмови ставити потрібні запитання різним дуже важливим персонам. А півгодини тому раз, Нещерет Павло, такий журналіст популярний, з доброго дива накатав блог. Треба, каже, врахувати всі помилки і захистити від знищення історичний будинок. Тут поруч, на Гоголівській вулиці. Я навіть бачив його кілька разів.

Приємний щем охопив Юрка зсередини. Аби лиш батько цього не помітив. Бо він проникливий, здогадається, що синок тут якось замішаний.

— Це якась корисна справа? — запитав обережно.

— Хвиля пішла. І ти її відчув. Можна сказати, передбачив.

— Скажеш таке...

— Ну, мені приємно думати, що мій син небайдужий.

— Я й небайдужий.

— Тому й радію за тебе, — батько підморгнув. — Щоб ти знав, сам по собі той допис Нещерета ще нічого не означає й ні на кого особливо не впливає. Та він — серед лідерів думок, його цитують. Тому блог про потребу рятувати будинок на Гоголівській, у якому жив забутий український герой, уже поширило два десятки людей. І далі буде. Бо з цього до ранку новину зроблять. А там, дивись, і міська влада прочухається. Ще й мер Кличко дасть потрібні розпорядження. Все правильно йде, ось про що кажу.