Частину старого будівельного паркану було знесено. Довкола, на вулиці, вже зібралося чимало перехожих. Люди дивилися на гурт школярів такого самого віку, як Юрко, хоч були серед них і старші. Одні акуратно зносили в дальній кут наполовину огородженого двору різне сміття, складаючи його на купу. Інші поралися біля мурованої стіни, що виходила на вулицю. Паркан прибрали, аби перехожі могли її бачити.

Точніше - те, що на ній з’являлося.

Дітвора, навмисне вбравши простий, робочий одяг, який не шкода забруднити, спритно орудувала балончиками з різнокольоровими спреями. Хтось пшикав струмені фарби на спеціально заготовані трафарети, від чого на стіні з’являлися контури незнайомих Юркові людей. Хтось акуратно, дбайливо виписував імена, прізвища й дати.

Просто на очах у десятків людей стіна занедбаного, здавалося, давно забутого аварійного будинку, що простіше зруйнувати, ніж відновити, оживала, пістрявіла, яскравішала, що далі, то більше нагадуючи якусь мистецьку галерею.

— Тут буде нова школа мистецтв, — пояснив тато, ніби читаючи Юркові думки. — Цей будинок, як ти знаєш, хотів спалити Павук. Багато писали про нього. Та й раніше я гармидер здіймав. Маємо результат.

Який? — Юрко з мамою, не змовляючись, запитали водночас.

Озвалася якась далека родичка Олександра Мурашка з Канади. Чули про такого?

— Я ж по ньому дипломну роботу писала! — вигукнула мама. — Художник, учитель!

- Вбитий більшовиками тут, у Києві, майже сто років тому, — підхопив Іван Туряниця. — Гадаю, Раїсо, наш Юрко та й інші діти мусять знати, як російські комуністи нищили наших найкращих людей.

— Не лише російські, Іване. Треба чесним бути, — похитала мама головою.

— Де я нечесний?

— Серед українців теж не бракувало таких, хто вірою й правдою служив більшовикам. За сто років мало що помінялося. Глянь, що на Донбасі коїться. Та й у Києві, у нас під носом, такого не бракує.

— На жаль, — погодився тато. — Ось для чого такі, як Павук, нищили історичні пам’ятки. Щоб навіть ті, які чітко знають, хто нам друг, а хто ворог, не могли згадати славні імена. Тепер ось, маємо, — Іван Туряниця показав на розмальовану стіну. — Портрет самого Мурашка — ліворуч, у кутку. Трохи далі, той красивші профіль — Василь Чумак, поет.

— Ми не вивчали ще, — обмовився Юрко.

— Та ясно. У шкільних програмах його нема, а треба знати. Лише вісімнадцять було хлопцеві. Всі пророкували йому долю найкращого українського поета. Ного так само вбили сто років тому. І теж росіяни, але вже не комуністи, а білогвардійці. Хоча різниці між тими, хто хотів підкорити собі Україну, я не бачу, — тато зітхнув, помовчав. — Вони вбивали найкращих... Бачте, тут закладають Стіну Пам’яті. На жаль, всі імена замордованих на одній стіні не вмістяться. Та й десятком не обійдешся. Через те й треба називати їхніми іменами вулиці, проспекти, сквери. Впізнавати їхні лиця, знати, чим вони були славні, що зробили для своєї країни і що могли б зробити, якби не ворожі кулі, ножі та багнети. Ну, а художня школа тут буде вже з ініціативи тієї самої родички Мурашка. Вона й кошти збере, й сама сюди збирається. І ще таке, Раїсо Лук’янівно.

Тепер тато дивився на маму, мовби забувши про сина.

Що?

Треба б організувати якісь зустрічі по школах. Розказати про ось цих, — він знову показав па свіжі мурали, — та багатьох інших, пам’ять про кого стирають різні павуки. Зможеш?

Складно. По кабінетах ходити...

Отже, зможеш, — впевнено сказав Іван Туряниця.

Потім заходився фотографувати мурали на стіні.

А перехожі, котрих за цей час зібралося ще більше, вже наслідували його приклад.

Серед них Юрко раптом побачив солідного на вигляд чоловіка у дорогому пальті з верблюжої шерсті. Хоча той мав підкручені вуса, все одно гімназист не відразу впізнав у ньому Назара Шпига. Так, підошви черевиків можуть зробити коротуна трохи вищим, ніж зазвичай.

Хотів смикнути тата за рукав, показати сищика.

І знову стримався.

Навіщо батькам знати, що вони знайомі.

Тим паче, що відставний міліціонер уже пробирався крізь натовп, щоб іти геть.

Зустрілися назавтра в парку Шевченка за годину до того, як Юрко мав зустрітися з Лізою.

Назар Шпиг запізнився, що ніколи не було його звичкою. Прийшов у звичному, простому одязі, і зовсім не скидався на переможця, завдяки якому поліція зловила небезпечного злочинця.

Юрко відпустив від себе Джентльмена, і бульдог, насолоджуючись свободою, зник у вкритих останнім багрянцем кущах.

Чоловік і хлопчик неквапом пішли алеєю.

Чому Стрельцов і Медвідько не покарані, Назаре Захаровичу? — з місця відрубав Юрко. - Хіба Павук не їхній спільник?

Сищик смикнув себе за вус.

Спробую пояснити, Івановичу. Там, на місці, в будинку, коли я скрутив Павука, а ти з кучерявим подалися геть, Павук почав переговори. — Переговори?

— Отож. Він погодився взяти на себе все, пов’язане з наркотиками у вашій гімназії та інших закладах. Доказів вистачає. Але, — тут Шпиг зупинився, повернувся до Юрка, поклав руку на плече, — за це ми забуваємо про Стрельцова й підпали.

— Забуваємо? Назаре Захаровичу...

— Цить! — гримнув відставний міліціонер. — Якби я уперся рогом, справою зайнявся б Медвідько! Гляди, чого доброго, нашого палія його зусиллями ще й на волю випустили б.

Закусив Юрко нижню губу.

— Нічого не можна вдіяти? Невже за будинки не покарають нікого?

— Спалені — не повернеш, — по-філософськи зазначив Шпиг. — Я вчора сам бачив, як починаються важливі справи. Вцілілі будівлі теж потроху захищатимуть. Ну, і підпалів більше не буде.

— Стрельцов заспокоївся? Відступився?

— Тю на тебе, Івановичу. Іншу капость придумає. Тільки ж я наказав Павуку, аби знайшов спосіб попередити свого хазяїна: ще один вогняний змій — і я за нього візьмуся серйозно.

• — Попередив?

— Через адвоката. Точно знаю. І все. Як кажуть, проїхали.

Вони рушили далі, час від часу позираючи на бульдога, який гасав довкола, то зникаючи з очей, то знову вибігаючи.

— А тепер ти доповідай, — вимовив сищик.

— Про що?

— Не вірю, що з тим Едиком-хіміком ти нічого для себе не прояснив.

— Я й не проясняв, — гмикнув Юрко. - Він мені сам усе видав. Накипіло на душі. Особливо коли почув, що Павук поскаржився Стрельцову на його жадібність. Ще й дівчинкою обізвав. А так не було, пане Шпиг! — гімназист почав запалюватись. — Мізки в Баранова добре працюють. Тільки не в тому напрямку. Знаєте, є багато різних фільмів і мультиків про божевільних учених, які не можуть дати раду власній геніальності?

— Є таке.

Так ось, Едик — майже такий випадок. Бо до генія далеко, а безумства вистачає. Він, як ви чули, захоплюється хімією. І постійно щось таке винаходить, що й на голову не налазить. Причому використовує ледь не підручні матеріали. Складно все це, не моя наука хімія. Тож не поясню до пуття. Але одного разу Баранов нахімічив таку суміш, що з дрібки загоряється сильним вогнем. Загасити неможливо. Руйнівна сила

Звісно, хотів стати знаменитим. Його ж без того під’юджували: з Донбасу, з Донбасу, не можеш нічого. Він зміг, довів. Тільки все одно вийшло посміховисько.

— Образився, значить... — буркнув Шпиг. - Тепер чекай. Я тобі скажу, як далі було. Бо знайоме все до болю. Напевно, ображений Едик- хімік шукав бодай якусь рідну душу. Потягся до місцевого лідера Вовн Нещерета. Розказав тому про несправедливість. Вова ж, не будь дурнем, поділився знаннями з Павуком. Так чи ні?

— У «яблучко»! — гімназист відбив легенький дріб на асфальті. — Тільки Вова думав, що палій якось використає Едика, ну, наприклад, щось пов’язане з наркотиками. А той вирішив взяти хіміка-самородка для іншої справи, за яку платив Стрельцов. Баранову ж не давав ані шеляга. Купив тим, що його винахід можна буде випробувати в дії. Коли будинки почали палати, Едик зрозумів, у що вляпався. Назад дороги нема. Ось він і вирішив підкинути на згарище свій значок. Напевно, слід до нас приведе.