— Кажу ж — доведеться. Інакше далі не просунемося. Зараз перед нами, як у тій казці, три стежини. Праворуч підеш — коня втратиш. Ліворуч — сам загинеш. А прямо — хтозна, може, й знайдеш, що треба.

Поговорили ще трохи й розійшлися.

Але казками Юрка Туряницю вже не нагодуєш.

Ще до розмови зі Шпигом мав готовий план, про який не збирався говорити сищику. Все одно не дозволить, не прийме, ще й нашкодить. Чудово знав, як той реагуватиме на записку. Тому прикинувся, що нарешті послухався, визнав усі помилки й відійшов убік, давши старшому простір для дій.

Насправді гімназист не збирався йому заважати. Тим паче — втручатися, крутитися під ногами тощо. Він лише вирішив теж пробратися на Гоголівську сьогодні вночі. Заховатися неподалік і на власні очі побачити, що ж там буде від-буватися. Навіть якщо правильною виявиться версія - нічого не буде, - Юрко теж мав знати.

Та все-таки його штовхав у нічну подорож інший намір.

Зрозумів це, коли Назар Шпиг припустив ймовірну пастку. Саме на нього, не на гімназиста. Дотепер в Юркову голову нічого подібного не приходило. Та зараз чітко і ясно зрозумів: а правда! Коли вже йде така велика й давня гра, вороги можуть використати його, аби заманити в мишоловку сищика.

Юрко сказав собі: має бути поруч.

Ніхто, навіть Шпиг, не запідозрить, що гімназист вибереться серед ночі. Не дарма ж його назвали таємною зброєю. Вгледить небезпеку — завжди зможе подати сигнал, гукнути на допомогу, зарадити чимось.

Але для того треба зробити те, чого не робив ніколи досі, — вночі втекти з дому, аби ніхто не почув.

І повернутися назад так само непомітно.

Сон не йшов.

За інших обставин Юрко б цим переймався. Та зараз радів, бо ламав собі голову, як прокинутися вчасно, не накручуючи будильника на телефоні. Щоправда, до останнього не знав, коли це — вчасно. Помізкував, додумався: після півночі, не раніше. Багато читав і навіть чув про те, що всі злочинні задуми лиходії воліють втілювати, коли все довкола міцно снить. Доведено й не раз: припадає цей час десь від третьої до четвертої години ночі.

Гімназист запланував свій таємний похід після першої.

Вперше в житті Юрко вклався спати вдягненим: джинси, шкарпетки, светр. Трохи пригрівся під ковдрою, бо опалення в Києві в кінці жовтня ще й не думали вмикати. Не вважав себе мерзляком, та все ж тепло розслабило, огорнуло й трохи приспало. Напруга змушувала раз по раз здригатися, виринати з дрімоти, дивитися на годинник й знову занурюватися в тривожний хисткий сон.

Нарешті час настав.

Відкинувши ковдру, Юрко тихенько спустив ноги з ліжка.

Першою перешкодою був, як не дивно, Джентльмен. Бульдог любив поспати, але завжди прокидався від найменшого поруху. Потім, щоправда, засинав знову, переконавшись, що все добре й ніхто нікому нічим не загрожує. Та саме зараз гімназист не хотів, аби пес побачив його. Неодмінно подибає слідом, подумає — гуляти. Доведеться переконувати собаку лишатися, це забере час і, що гірше, розбуркає батьків.

Ніколи власна маленька кімната не видавалася Юркові такою довжелезною.

Перетворився на тінь, рухався не півкроками — навіть чвертькроками. Двері могли рипнути в найменш слушний момент. Стиснувши ручку й тягнучи її на себе, затамував подих. Сіпнув обережно, мовби брав тендітну крихку посудину з тонкого вразливого кришталю.

Обійшлося.

Сам собі не повірив, прослизнувши у щілину, яку утворив, не прочиняючи двері до кінця. Ковзнув тихим вужем, так само легенько потягнув на себе, тепер щільно зачиняючи. Щойно вдалося — видихнув полегшено й так голосно, що перелякався й навіть присів: ну, як хтось із батьків зараз сполохнеться.

У помешканні панували сон і тиша.

Далі гімназист мусив навпомацки взуватися. Черевики приготував ще з вечора, прилаштував окремо. Щоб не підсвічувати, вмостився на підлозі, притулився до стіни спиною. Зашнурував, міцно затягнув. Нечутно, вгору по стінці, підвівся. Випростався, знайшов куртку на вішаку. Вдягнув, натягнув шапку. Мобільник поклав у кишеню.

Лишилися вхідні двері.

Подвійні.

Обидві половинки зачинені.

Повертаючи ключ у замку внутрішніх дверей, готувався до гіршого — зараз як клацне! Вибух гримне, не інакше. Ні більше, ні менше. Схопляться тато з мамою, вибіжать зі спальні. їх ночує Джентльмен, скочить, дряпатиме двері. Ввімкне тато світло й побачить одягненого сина. Що йому скажеш — ходив уві сні? Як це називається... сомнамбула, о...

Звук видався дуже тихим.

Прочинивши ці двері, Юрко тихцем ступив у невеличкий отвір між ними й зовнішніми. Втягнув живіт, став туди, зачинившись й опинившись

У вузькому тісному просторі. Зате тепер зсередини його вже ніхто не міг почути.

Намацав борідкою ключа замкову шпарину.

Встромив усередину.

Повернув. Раз. Другий. Третій.

Швиденько, мовби за ним гналися, виринув із квартири на сходовий майданчик. Зачинив двері ззовні, на один оберт. Збирався ж повернутися за кілька годин. Зайде так тихо, як вибрався. Ніхто й не помітить нічого, та не лишати ж помешкання незамкненим.

Не зійшов — збіг, злетів, скотився колобком.

Натиснув потрібну кнопку. Ступив з під’їзду на жовтневий холод нічного міста.

Все.

Він це зробив.

До місця ймовірної пригоди від його будинку на вулиці Петлюри пішки йти хвилин тридцять.

Але Юрко біг порожнім, сонним, вологим від прикрого осіннього дощу Києвом. Щільніше загорнув куртку, махав руками в такт, наче веслував. Коли на розі почув шум мотору, притулився до стіни, пропустивши й провівши поглядом патрульну машину. Переходом не пішов, аби час не витрачати. Гайнув через бульвар, паркани дорогою подолав зі спритністю, що здивувала о їхнього фізкультурника. Далі домчав до цирку, зупинився, захекавшись. Вгору посунув уже не так швидко, підтюпцем. А на підході до вулиці Гоголівської взагалі стишив ходу.

Нічну тишу втомленого міста порушували хіба віддалені звуки поодиноких автівок. Одна з них, зі світляком таксі на даху, промайнула повз. Знову видихнувши, Юрко завернув у потрібний двір, занурився в густу темряву.

Покинутий будинок маячив у глибині двору похмурою примарою. На підступах уже не було де заховатися, крім хіба великого сміттєвого бака. Гімназист пригнувся, подріботів туди. Присів, намагаючись не зважати на неприємні запахи, які не міг перебити протяг. Завмер, нашорошивши вуха.

І майже відразу, п’яти хвилин не минуло, почув крик.

Линуло точно зсередини будинку. Крикнули, не ховаючись, не боячись, що сторонні почують. Юркові здалося — то від болю. Більше не повторилося. Гімназист закусив губу й стиснув кулаки. Зараз мав вирішити, задкувати й вибратися звідси в безпечніше місце, викликати поліцію й завбачливо втекти — чи все-таки перевірити, що там відбувається, аби правильно оцінити обстановку. Вибрав останнє, порахував до десяти. Потім — ще до десяти.

Перехрестився.

Пішов.

Вхідні двері, схоже, зовсім недавно були забиті дошкою. Тепер відчинені. Юрко обережно застромив усередину голову й плечі. Ледь стримався, аби не гукнути. Та страх виказати себе переважив. Замість того, протиснувся, вже не соромлячись дрижаків у колінах.

Ступив крок уперед.

Ще один. Ще.

Надто пізно почув рух позаду.

Якби вчасно — все одно б не встиг.

Хтось вищий та сильніший за нього навалився, перетиснув горло. Юрко захрипів, заборсався в лещатах обіймів. Замахав руками, мов навіжений, намагаючись не так ударити нападника, як вирватися. Не вийшло: стиснули ще міцніше — перед очима забігали веселкові цяточки.

А потім гімназист незчувся, як утратив свідомість.

Скільки часу пройшло — не знав.