— Та хто б казав! Сьогодні на перерві ти на мене витріщався! А Нещерет до тебе підійшов, ще й по плечу отак дружньо поплескав!

Діана хотіла відтворити рух, але Юрко не дався — відскочив, упершись рюкзаком у сітку.

— Ти не так усе зрозуміла!

— А як тебе розуміти, коли ти від самої гімназії за мною плентаєшся!

Линевич наблизився, став між ними.

— Туряниця, кажеш. Звати як?

— Юрко, — вичавив гімназист.

Давай так, Юра, — той говорив рівно, дивився просто в очі, погляд не лютий, швидше сумний. — Твої справи з Нещеретом — хай, потім про них. Ти забрів сюди аж від гімназії, шукаючи туалет, правильно? Припекло, вирішив у затишку за гаражами поцюняти.

-Ні!

- Значить, заховався сюди покурити.

- Не курю я! Не тягне навіть!

- Що ж ти тоді тут загубив? — Линевич обвів рукою місцевість. — Сюди просто так, для погуляти, не заходять.

— А ви тут що загубили! — Юрко спробував перейти в контратаку. — Наркотики тут ховаєте? Не дивися так, Линевич! Про тебе і твої темні справи відучора всі знають! Хоч не говорить ніхто! І до речі, Діано, може, скажеш-таки, де значок загубила? Бо вчора втекла від розмови!

— Я тебе, нишпорко дрібна, сама задушу! — вигукнула дівчина.

Справді, блиск її очей не давав Юркові підстав сумніватися — зробить, як сказала. Та враз Линевич перехопив за кисті, легенько стиснув, спершу зупинив, потому відштовхнув. А загрозливі нотки зникли остаточно. Тепер у голосі звучав смуток, який відбивав погляд.

— Стоп! Діано, розібратися треба!

— Ясно все, Антоне!

— Нам — так! Цьому пацану — ні! Можу тебе пустити?

Дівчина мовчки кивнула. Линевич розтиснув руки, став так, щоб бачити обох. Вдихнув, видихнув, заговорив:

Нема наркотиків, чуєш, ти? Я не знаю, як ті таблетки опинилися в мене. Директор перед першим уроком учора покликав у кабінет. Там сидів поліцейський офіцер. Сказав, аби я показав сумку. Знайшов ту гидоту в боковій кишеньці. Що було далі, не розумію досі. Хтось комусь дав якусь інформацію саме про мене... Я розгубився. Мене під це діло швиденько вмовили погодитися піти з гімназії, інакше справу заведуть. Уже потім батьків викликали в поліцію. Полковник говорив із ними без мене. Вони в шоці — але теж погодились: краще без шуму й кримінальних справ.

Тепер уже Юрко відмовлявся щось розуміти. А Линевич, обмінявшись поглядами з Діаною, продовжив:

— Про той значок проклятий... Діана, напевно, загубила його десь тут. Не шукали й шукати не будемо. Бач, не до значків нам. Ти вже дорослий. Сам можеш закохатися. Як ні — напевне чув або навіть читав про любов. Чи кіно дивився...

— Любов?

Ага, Юро. Є таке почуття, — спокійно мовив Антон, взявши при цьому Діану за руку. — Колись ти обов’язково його переживеш. І повір це прекрасно. Як не полюбиш нікого, тобі ж гірше.

- Ми від Нещерета ховаємось, — зізналася Діана. - Раніше - теж. Він Антонові через мене погрожував. У нього ж купа відданих фанатів. Один раз мало не скалічили — такий привіт від Вовн. Ніхто скаржитися не збирається, сам розумієш. А одному проти всіх... Таке тільки в фільмах, американських.

— Коли ти вчора розпитував про значок, Діана вирішила — тебе Нещерет послав, — вставив Линевич.

- А сьогодні він до тебе підходив, - нагадала Діана.

— Не до мене! — вигукнув Юрко. — Чесне слово, Нещерет ваш тут ні до чого! Значок — то інша тема!

— Яка? — поцікавилася дівчина.

Розкрив гімназист рота, аби пояснити. Та враз передумав.

— Уже все в порядку, — сказав натомість. — Я помилився. Не хочете — не вірте, але нікому про вас не розкажу.

Закохані знову перезирнулися.

— Бач, Діанко, в нього якісь свої заморочки, посмішка Линевича теж вийшла сумною, проте все одно була посмішкою. — У кожного свої ігри й свої таємниці. Повіримо, а чого ж. Мені б тепер хто повірив. Удома досі в шоці, тому й гуляю тут.

Діана не сказала нічого. Простягнула гімназистові руку, якою щойно хотіла вчепитися йому в горло.

І Юрко взяв її.

Труснув.

Мир.

— Якого чорта ти поліз! Хіба ми не домовлялися!

Шпиг розгнівався не на жарт, гримнув навіть на Джентльмена, і бульдог уперше за весь час вишкірив на сищика зуби. Той не побачив цього у сутінках, але гарчання почув, пригрозив бульдогові пальцем:

— Ти ще мені погарчи!

— Чого ви на собаку напали, пане Шпиг?

Юрко подзвонив відставному міліціонерові, щойно розпрощався з закоханою парою, перед тим розпитавши дещо. Своїх справжніх намірів не виказав, але й певні деталі прояснив остаточно. Телефоном Шпиг слухати його не захотів, домовився підійти ввечері до Ботанічного саду, коли гімназист гулятиме з собакою. Й відразу, без попередження, заходився вичитувати хлопця.

— Тобі краще взагалі помовчати! — буркнув сищик.

Чому? Ми ж зустрілися для розмови. Чи я маю мовчки слухати ваші нотації, до того ж — зайві.

Нічого собі! Порушує всі угоди, а тепер, бач, ще й дорікає! То сам на згарище пхається, витягуй його звідти! То операцію зриває, підставляється, розкриває себе!

Бульдог знову обурено загарчав. Юрко нахилився, почухав Джентльмена за вухом.

- Тихо, тихо, — сказав йому. - Ми зараз залагодимо.

— Нічого ми не залагодимо! Зв’язався з тобою, чорт мене смикнув!

— А я повторюся, пане Шпиг: аби не моя суботня прогулянка, яку ви мені не дозволили, ми б не знали, хто стоїть за підпалами!

— Стрельцов — сволота й негідник. Тільки нам це нічого конкретного не дає. Павук потрібен. А ти всі нитки обірвав.

То вже інша розмова. Шептало виявився таким собі маленьким, я б сказав — дрібненьким бізнесменом. Значка не губив, а продав. Діана Загорій закохана в однокласника й ховається від ревнивого та сильного конкурента. Тому й озиралася на всіх і все. Значок вона загубила десь за гаражами, і я їй вірю. Едик Баранов, якому я значок віддав, виглядає затюканим.

І, ЯК Я обережно довідався, З ХІМІЄЮ не дуже дружить. На той хімічний гурток, що й Діана, не ходить, хоч це тепер не показник. Тому значок міг загубити, де завгодно.

— До чого ти зараз це кажеш?

— До того, пане Шпиг, що я помилився щонайменше двічі. Але й вам не дав витрачати час на дурню.

— Тобто?

Юрко відчепив ретязь від нашийника, пустив бульдога побігати. Той зник за деревами, під одним примостився, піднявши лапу. Посміхнувшись, гімназист знову повернувся до сищика.

— Навіть якби всі родичі Діани були знаменитими хіміками, вона не Змій, тобто — не Змія. Вчасно зрозуміти це нам обом корисно. З нею — одна помилка. Друга — віддав кучерявому Баранову чужий значок. Тепер нема наживки, на яку наш Вогняний Змій клюне.

Говорячи так, Юрко лукавив. Бо насправді мав і приманку, і готовий план. Лиш тепер не збирався дочасно ділитися задумами з Назаром Шпигом.

— Думаєш, справжній спільник Пожежі побачив твоє оголошення, але відчув нутром небезпеку й зачаївся?

— Саме так, — кивнув Юрко. — Раніше такого не припускав. Зараз — цілком може бути.

— Тобто, знову все спочатку?

— Отож, — погодився гімназист. - Ви порадьте краще, як з Антоном Линевичем бути?

— Хіба нашої з тобою справи це якось стосується?

Навряд. Але хіба не треба нічого робити, коли людину неправдиво звинувачують?

- Треба, - легко погодився Шпиг. - 3 того, що ти мені зараз розповів, роблю висновок: Медвідько в своєму репертуарі. Легко й швидко умовив батьків хлопця все проковтнути в обмін на те, що криміналу нікому не треба. Як кажуть, фірмовий стиль. Тільки...

- Що?

Шпиг за звичкою смикнув себе за вус.

— Ти Линевичу отак просто повірив?

Пане Шпиг, я ніколи нічим незаконним не займався. Проте коли треба щось заховати — я ховаю. Оті наркотики в таблетках, знайдені в Антоновій сумці, лежали, за його словами, майже на виду. В боковій кишеньці, яка до всього ще й не була застебнута.

Гм, — сищик потер підборіддя. — Ну, припустімо, ти правий. Наркотики підкинули. Для чого? Тим паче — у вашій Першій зразковій. Якщо цим займатися серйозно, з упаковки знімають відбитки пальців та порівнюють із такими самими відбитками підозрюваного. Не збіглося — є питання. Ось тільки, Івановичу, не відкидай і того, що теоретично, ось суто в теорії, Линевич мав змогу якось ту упаковку протерти. Хустинкою чи серветкою вологою.