Юрко кивнув у відповідь, і, поки шукав слова, тато махнув «на добраніч», пішов, щільно причинивши за собою двері. Гімназист же не втримався - миттю ввімкнув комп’ютер, пірнув у Інтернет.

Є!

Працює, все-таки працює! Розрахунок точний, батько Вовн Нещерета чомусь послухав сина. Зважив усе, зрозумів — можна виїхати на хвилі, якщо вчасно осідлати. Хай він марнославний, може, й не вірить у те, що сам пише. Проте зараз Юрка це переймало найменше.

Вранці у школі перетнувся з Вовою, подякував. Той поблажливо відмахнувся, даючи зрозуміти: коли справа хороша, він ще й не таке може. Говорити їм більше не було про що, тож Юрко змусив себе повернутися до навчання. Нехай пружина мишоловки накрутиться ще тугіше. Він уже зробив, що міг, тільки невеличкий штрих лишився.

Але гімназист уявити не міг, наскільки сильно хитнув маятник.

Уже перед останнім уроком, викладаючи на парту підручник з історії, раптом побачив у сумці складений учетверо папірець. Коли виходив на перерву лише десять хвилин тому, його там не було. Сумку теж закривав на замок — він завжди так робив.

— О, знайшов? - почулося позаду. - То я засунув.

Це запитав Коля Моховий - так говорив, ніби нічого не сталося.

— Ти? Звідки взяв?

— Отут валялося, - сусіда по парті показав пальцем під ноги. — Бач, написано — для Туряниці.

Покрутив Юрко аркуш. Справді, його прізвище було виведено з одного боку великими друкованими літерами. Він уже бачив таке, коли отримував погрози від Чорної Руки. Навмисне покручені букви, спеціально спотворений почерк.

— Ти в мою сумку поліз, — буркнув.

— Звиняйте, дядьку, — Моховий блазнювато розвів руками. — Думав, важливе щось впало. Ще наступить хто чи потягне. Не бійся, нічого я в тебе не вкрав.

Ну тебе, — тут Юркові справді стало соромно. — Дякую, що потурбувався. Просто погодься: отак приходиш із перерви — а в твоїх речах порпалися.

Та не порпався я! — спалахнув Коля. — І не читав, що то таке. Я чужих листів не читаю! Записок теж!

На них почали озиратися, і Юрко примирливо простягнув руку:

— Слухай, правда, давай уже мир. Ти допоміг, справжній друг.

Глянувши спідлоба, Коля, який не вмів довго тримати зло, легенько плеснув товариша по розкритій долоні своєю п’ятірнею.

— Хоч важливе щось?

— Не знаю.

Повернувшись до Мохового боком, Юрко розгорнув аркуш.

Такі самі друковані літери. Олівцем виписані, сірим.

«ДІМ. ГОГОЛІВСЬКА. НІЧ. СЬОГОДНІ. ДОГРАВСЯ»

Запашіли щоки. Ковзнувши на Колю й перехопивши його цікавий погляд, Юрко демонстративно акуратно склав послання. Провів по зігнутих краях, заховав папірець у кишеню.

— Дівчатка бавляться, — пояснив коротко.

— А, вони то вміють! — Моховий кивнув із розумінням. — Мені теж підкидали різні цидулки. То граються так. Шпалі взагалі написали: ти, мовляв, подобаєшся Ольці з паралельного класу. Він весь такий важний зробився. Пішов до неї, а вона обламала. Потім обоє шукали, кому б тирки за це дати. Фіг там знайшли.

Я не ведуся на таке, - процідив Юрко.

Тут зайшла історичка, й на цьому вони тему вичерпали.

Все одно урок минув, мов у тумані. Хоча зазвичай такий предмет як історія Юрка цікавив, іноді навіть дуже сильно, з усієї сили робив вигляд, що слухає вчительку. Та в голові роїлося зовсім інше.

Той, кого він прозвав Змієм — тут, у гімназії.

Не просто тут — він уже якимось чином вирахував Юрка. Зрозумів його інтерес. Тому й пише: догрався. Про що говорити: записку-поперед- ження підкинули саме йому. Не знати, як занесли в його клас. Навіть написана вона, аби тільки він зрозумів її зміст.

Прикро визнавати, та Назар Захарович Шпиг виявився правим на сто, ні — навіть на всі двісті відсотків. Просив без самодіяльності. Мало не заклинав не висовуватися, лягти на дно, сидіти тихо. Але гімназист не послухався. Ось тепер має — ніби правильно чинив, розбурхав невидимого ворога, змусив його діяти активніше.

І тим самим виказав себе остаточно.

Одного не зрозумів лише: цією запискою йому погрожують чи все ж попереджають, вказують місце наступного підпалу.

Доведеться зізнаватися сишику.

Каятися.

Хоча...

Коли продзвенів останній на сьогодні дзвоник і всі з гамором почали збиратися додому, Юрко трохи заспокоївся. Йому вдалося знайти вихід. Доведеться знову викручуватися. Проте не всякий бреше, хто іншому не всю правду каже.

Певну правду краще дійсно не знати.

- Так руки чухаються по шиї тобі надавати.

— Чого ж від вас ще чекати!

— Глянь, ще й огризається!

Шпиг чекав, як домовилися телефоном, біля входу в Ботанічний сад. Прочитав підкинуте послання, вислухав Юркову чи то доповідь, чи, радше, сповідь. Чим довше гімназист говорив, тим більше сищик похмурнів.

— А чого ви! Я ж усе за вас зробив!

— Чорта лисого! Наробив, мов кіт на глині!

Зате ми знаємо, де й коли знову з’явиться Павук!

— Цить! — гримнув Назар Шпиг, нервово сіпнувши себе за вус. — Нічого ми не знаємо напевне! Тільки те, що ти засвітив усе можливе й неможливе! Це, — він потрусив запискою перед Юрковим носом, — може бути звичайною провокацією. Ти головою думай.

— Чим я, по-вашому, все це придумав?

— Іншим місцем, — буркнув сищик.

— Тут ви вже неправду кажете. Зло бере, що не ви до всього додумалися.

Шпиг зміряв Юрка поглядом. Хоч він був невисоким, та все одно поки дозволяв собі дивитися на хлопця з висоти власного зросту.

— Зараз слухай і думай, — заговорив неквапом. — Ми далі не знаємо, хто з вашої гімназії є спільником Павука. Головне — не розуміємо, чому. Зате точно відомо: Павук виконує накази Стрельцова. Той платить гроші. А Стрельцов, нагадаю, тебе впізнав та розкусив. І, що дуже важливо, він не дурний. Легко пов’язав тебе зі мною. Як саме ти підставився зараз, чому записку підкинули саме тобі й до того ж написали — догрався, — хіба чорти знають. Але май на увазі: за всім стоїть Стрельцов. І він давно хоче дістатися до мене.

— Хочете сказати — записка й попередження можуть бути пасткою? Саме для вас?

— Не лише, — зітхнув сищик. — Найгірше, я в цю пастку все одно полізу. Бо мене, Івановичу, все дуже дивує.

— Тобто?

— Оте слово. Догрався. Тебе ніби попереджають — поліз не в свою справу, заробив проблем. І водночас вказують час та місце, куди з’явиться Павук. Аби не те попередження, я б інакше розцінив. Більше на пастку схоже. Вжив би заходів. А так... Ніби заманюють і водночас попереджають: ми, мовляв, усе про тебе знаємо. Тому не ходи нікуди, сиди вдома. Згоден?

Юрко почухав потилицю.

- Не думав над цим, пане Шпиг. Воно справді отак виглядає. Двояко.

— Дволико, я б сказав. Ніби той Змій грає водночас і проти нас, і на нашому боці. Розібратися треба.

— Щось думаєте робити?

— Попереджений — значить озброєний, — настрій у сищика поволі поліпшувався. — Я прогуляюся на Гоголівську сьогодні вночі. Побачимо, хто що кому приготував. І якщо не там спалахне — значить зі мною серйозно граються.

— З нами, — поправив гімназист машинально.

Ну, з нами, — визнав Шпиг. — Якщо нічого там не буде і я даремно промерзну, теж стане ясно: надурили, тільки гра інакша. Тонша, я б сказав. А ось якщо туди з’явиться наш палій без особливих прикмет, тоді я тебе вітаю, Івановичу. Бо означатиме це не що інше, як згода Змія з гімназії грати на нашому боці. Чому так — потім розберемося. Поки головне — інформацію реалізувати.

— Тобто?

Не втримався відставний міліціонер — дав гімназистові легенького щигля. Той не встиг забрати голову. Зовсім не боляче, але все одно образився.

— Вам робити нічого? Слабшого знайшли?

— Не дмися, — прогудів сищик. — То в нас, у розшуку, та й загалом у поліції, так говорять. Професійний жаргон, якщо хочеш.

— Реалізовуйте, — зітхнув Юрко.