Свого приятеля Стрельцов називав Павуком. То він палив старі будинки, сумніву нема. А накази йому віддавав той же Стрельцов, чув на власні вуха, — впевнено сказав Юрко.
— Павук, Павук, — сищик потер на ходу потилицю. — Знайоме прізвисько. Але не таке вже й рідкісне серед кримінальників. Лише я знаю трьох Павуків, всі — різного віку, і один скоро вийде з колонії, де сидів за вбивство. Якщо вже не вийшов.
— Ага, я читав, — вставив Юрко. — В кожному другому детективі бандити з прізвиськами як не Валет, то Сєдой.
— Еге, десь так, — кивнув Шпиг. — Але все- таки прізвисько — слід. Треба у декого запитати, що то за Павук.
— Може бути не місцевим. Казав — хай би згорів увесь ваш Київ.
— Ну, Івановичу, тут і серед корінних мешканців не бракує тих, кому Київ чужий, як і вся Україна, — зітхнув сищик. — Хоча ти правий, це теж підказка. Тільки знайти палія тепер не так і важко, хоч би як він себе називав.
— Тобто?
- Шукати поруч зі Стрельцовим. А цей гад не ховається, у нього легальний бізнес й повага в певних колах... Чорти б їх побрали, ті кола.
— Так ви мені про Стрельцова дещо встигли розказати. Він не з тих, хто навіть мимоволі наведе на подібного знайомого. Зате є інший спосіб знайти палія.
— Кращий?
— Надіюся. Навіть певен. Але то вже на мені, пане Шпиг, як не крутіть.
— Говори, говори, не набивай собі ціни.
— Та я й не набиваю, — усе ж таки Юрко озирнувся, аби переконатися, що бульдог не відстає, і той гавкнув привітно. — Павук згадував про Вогняного Змія. Так собі думаю, це якась горюча суміш, здатна випалити все до ноги. Я на власні очі бачив: там дуже рівно, я б сказав — дбайливо все вигоріло. Навмисне захочеш — не зробиш так.
— Якраз це зробили навмисне, — буркнув Шпиг.
— Підпали — так. Ось поверніться й самі гляньте, як там усе вигоріло. Вогонь безжальний, жере й не розбирає, лишає після себе різне. Там... Ну... Не можу пояснити правильно. Кажу, як відчуваю.
— Оце, Івановичу, і є правильні пояснення. Послухай дядька, який чверть століття щодня різних свідків допитував. Що відчуваєш?
Юрко зупинився, провів перед собою розкритою долонею в повітрі.
— Рівно вигоріло. Гладенько. Значить, вогонь розійшовся відразу, рівномірно, на всі боки. В американському кіно так дракони вогнем плюються.
Значить, не дарма про якогось змія вогне- дихого згадали. Га? — Шпиг кивнув Джентльмену, той пурхнув і сів на задні лапи.
Вони загородили собою тротуар, хтось із перехожих нарешті обурився.
Там кави можна попити. Бо мені вже теж треба думати.
Розділ восьмий
Тут гімназист, сищик і бульдог згадують київських зміїв і розуміють задум злочинців
Трійця рушила далі.
Шпиг якийсь час ішов, заклавши руки за спину й дивлячись собі під ноги. Здавалося, він зараз засне на ходу. Та враз труснув головою, ніби справді прокидаючись. Заговорив, мовби сам до себе:
— Є така легенда київська чи казка, один чорт. Ти ж знаєш, є у нас тут Змієві вали. їх не дарма так охрестили. Ще з давніх часів у Києві та околицях час від часу з’являлися гади, які погрожували місту. Одного, кажуть, зловив наш богатир Ілля Муромець, приніс в подарунок князю Володимиру, але так усіх налякав, що змушений був забити трофей. Був ще такий Микула Селянинович, так він зловив змія, запряг у плуг і орав ним землю. Власне, так, за легендою, і виросли оті Змієві вали.
- Кожум’яка змія зборов, — вставив Юрко.
- Так отож, — кивнув Шпиг. — Словом, нічого нового не бачу в появі тут чергового змія, який плюється вогнем.
— Чекайте, пане шпиг. Ви ж не серйозно думаєте, що Пожежа приручив якусь міфічну потвору? Бо маю на те інше пояснення, хочу з вами це обговорити.
— Ой, ну тебе к чорту, — відмахнувся сищик. — Не вірю я в страшні казки і страховиськ. Люди часом жахливіші бувають, повір мені. Маю на увазі, придумав усю цю історію з підпалами далеко не дурний чоловік.
— Стрельцов не дурний.
— Так, але ми з тобою, Івановичу, не знаємо досі його мети. Є в мене одна версія... Та я зараз не про нього, а про те, що ти назвав Вогняним Змієм.
— Пожежа, до речі, теж сказав Стрельцову: не розумію, мовляв, для чого тобі все це треба. А Змій — то слід реальний. І не Пожежа його придумав. А той, хто вогонь створив.
Тут вони наблизилися до Золотих воріт, знайшли вільну лавку в скверику навпроти пам’ятника князю Ярославу. Сищик сходив по каву для себе і капучино для Юрка. Бульдогові нічого не перепало, та він, схоже, не переймався. Примостився в ногах гімназиста, покрутив куцим хвостом, чекаючи продовження розмови.
— Коли вже згадуємо легенди, то вогонь людям приніс Прометей, — сказав Шпиг, ковтнувши кави. - Тільки зараз ми точно не туди пішли, Івановичу. Чому Вогняний Змій - слід, який приведе до Пожежі, типчика без прикмет?
- Схоже, хтось вміє робити суміш, котра миттєво спалахує і випалює все довкола за лічені хвилини, - поділився здогадом Юрко, не торкаючись свого напою. — Цю пекельну суміш її творець гучно, навіть хвалькувато охрестив Вогняним Змієм. Ще невідомо, як про неї довідався бандит на прізвисько Павук. Зате я точно знаю: він наш, з Першої зразкової.
— Ну, значок же тому доказ.
— Не зовсім, пане Шпиг, — бульдог тявкнув, і Юрко, кивнувши йому, швидко виправився. — Тобто, значок дав підказку, де шукати палія. Тепер ми знаємо — власник значка спільник злочинця. І вони посварилися.
— Посварилися?
— Пожежа жалівся на нього Стрельцову, якого називав начальником. Невідомий нам спільник уже вимагає оплати за свого Вогняного Змія. Тому, власне, вони сьогодні й прийшли туди, на згарище — поговорити про гроші.
Сищик зробив великий ковток, спорожнивши майже весь паперовий стаканчик.
Юрко побачив жваві вогники в його очах. Шпиг задоволено клацнув пальцями, сказав, глянувши чомусь на бульдога:
- А отут нарешті дуже гаряче, чорт забирай!
— Чому?
Тепер він зиркнув на гімназиста.
Івановичу, вір моєму досвіду! Коли змовники сваряться, ситуація починає втрачати контроль. А таке завжди вигідно їхнім противникам. У нашому випадку — нам із тобою, — пес гавкнув, і Шпиг заспокоїв Джентльмена: — З тобою теж, напарнику.
— Є ще одна деталь. Ніяк сказати не даєте.
Та де там. Тобі ще спробуй заткни рота. Що?
— Значок.
— Знову за рибу гроші!
Ного залишили там навмисне, пане Шпиг.
Сказавши це, Юрко Туряниця з поважним виглядом відпив вистиглого капучино. Поки сищик перетравлював почуте, а бульдог переминався на лапах, гімназист упорався з напоєм, зібгав стаканчик, акуратно поклав у смітник поряд. Шпиг покрутив у пальцях свій, для чогось понюхав каву, глянув спершу на Джентльмена, потім — на гімназиста.
Глаголь, — вичавив, мовби визнаючи поразку.
Такі значки не згорають, - почав Юрко неквапом. - Але вогонь, особливо — такої сили, яку ми щойно спробували собі уявити, мав би лишити на значку свій слід. Олесь вам приніс знахідку такою, як була?
— Тобто? Кажу ж — видобув із попелу.
— Я бачив чистий значок.
— Так попіл же і зчистили!
— Струсили. Обтерли рукавом чи хусткою, — зауважив Юрко. — Сліди кіптяви на ньому були?
— Звідки я знаю! Не я ж його знайшов, чорт забирай!
— Важливо дізнатися, пане Шпиг.
Сищик смикнув себе за вус. Наморщив лоба, допив каву, замислено зіжмакав стаканчик.
— Чекайте тут, — сказав нарешті. — Відійду, подзвонити треба.
— Куди ми підемо, — Юрко підморгнув Джентльменові, той у відповідь чмихнув і висолопив язика.
По мобільному Назар Шпиг говорив хвилин десять, чим привертав увагу перехожих і тих, хто прогулювався сквером. Адже чоловік, дуже схожий на міського волоцюгу, не може мати телефона, та ще й нового та коштовного. У якийсь момент Юрко помітив поліцейський патруль — хлопець і дівчина, обоє молоді й ладні, щось коротко сказали одне одному, потім підійшли до сищика. Той не бачив їх, аж поки не договорив, запхав мобільний в кишеню й розвернувся. Патрульні заступили йому шлях, хлопець козирнув, дівчина сказала кілька слів. Шпиг поліз у внутрішню кишеню, витягнув звідти якийсь документ, розгорнув. Поліцейські помітно знітилися, позадкували, козирнули обоє, даючи сищику пройти. Той тримався приязно, навіть поплескав хлопця по плечу. Підійшов до своїх, пояснив, хоч його й не питали: