Помилка, Івановичу. Він же чекав там...

...На вас! Не на мене! Моя поява внесла корективи в Павукові плани. Та не думаю, що Стрельцов таке схвалив би. Вбити вас — мабуть. Мене? Гімназиста, учня, дитину? Після такого точно не мав би спокою, згодні?

Шпиг потер потилицю.

— Чорт його знає... Може, ти й правий. То, значить, маємо янгола-охоронця?

— Не певен, що янгола. Але після нічного порятунку — охоронця точно. Пане Шпиг, годинник цокає! В нас хвилин сорок!

— Яка там адреса?

Юрко знову показав повідомлення.

— Звідси — так і їхати, якщо пощастить.

— Я тут міркую... А якщо все ж поліцію смикнути? З вашими зв’язками...

— Можна й треба, — ствердно кивнув сищик. — Але тільки тоді, як перевіримо усе, що отут сказано, — палець тицьнув на телефон в гімназистовій руці, — перевіримо. Ох, були б колеса... Казав тобі, не казав — спалили мою машину бандити десь так рік тому. На нову сищицьким хлібом не скоро заробиш.

— Таксі?

— Піду ловити. Стій тут, поки я гукну. З собакою не всякий повезе.

Джентльмен сердито рикнув на ці слова. Юрко розвів руками: хоч не хоч, песику, а так є.

Після четвертої під кінець жовтня вже повільно, проте впевнено сутеніло. Невпинно наближалася «година пік». Ще й дощик дрібний засіяв, а це поганенько. Без того центр міста поступово замирав у заторах, як часто буває у п’ятничний вечір. Сльота лиш підсилювала звичний багатьом, та все одно нестерпний, транспортний колапс.

Уздовж Ярославового Валу, ближче до перетину з Володимирською, вже скупчилися автівки, що рухались повільно або взагалі не рухались. Поки Шпиг намагався в сутінках під дощем відшукати таксі чи хоча б того, хто захоче повезти, Юрко вирішив дещо перевірити. Біля сищика не ризикнув би. Той скаже — засвітимося, викажемо себе, й матиме в чомусь рацію.

Та руки свербіли.

Глянув Юрко ще раз на номер телефону, з якого надіслали повідомлення.

Незнайомий. Не підписаний. Навіть оператор не такий, як у нього.

Дзвонити на нього, відповідати невідомому - небезпечно. Відштовхнути можна.

Але вихід є.

Знайшов Юрко серед нещодавніх вхідних дзвінків номер Діани Загорій.

Набрав.

Дочекався відповіді.

— Привіт, це Юра Туряниця... Слухай, допомогти можеш? Потім поясню... Ну, в мене така сама ситуація, як в Антона... — на тому боці слухавки почув зойк і слова співчуття. — Потім, кажу. Зараз перешлю тобі номер. Може, ти знаєш, чий. А ні — просто придумай, як подзвонити й дізнатися, хто там сидить, чия трубочка... Ага- ага, Антона попроси. І, Діан... Терміново. Вибач, ну... Дякую!

Зиркнув спершу на принишклого бульдога. Потому — в той бік, де Назар Шпиг бігав хідником від машини до машини. Швиденько зробив кілька маніпуляцій на клавіатурі, відправивши загадковий номер Діані.

Все.

Чекати треба.

— Бігом сюди! Заснув там!

То сищик гукав, махаючи руками, мов крилами млина. Таки домовився з кимось, бо нетерпляче тупцяв поруч з автівкою. Гімназист відв’язав бульдога, намотав край ретязя на кулак. Джентльмен рвонув з місця сам — так знудився. Коли Шпиг відчинив задні дверцята, скочив у салон першим.

— Без намордника, — прогундосив невдоволено худий горбоносий водій у куртці, вдягненій на спортивний костюм.

— Домовлялися, — кинув відставний міліціонер, вмощуючись поруч із ним, озирнувся. - Сів, Івановичу?

- Він мені сидіння подере - правив своє горбоносий.

Агрегат у тебе не новий, - Шпиг поплескав по бардачку. - Давно пора обновити. Хоч перетягнені оббивку.

- Машина моя - діло не твоє, - відрізав водій. — Зв’язався з вами...

— Ми домовилися, — сищик підніс голос. — Ти бублика крути.

Дзенькнув Юрків телефон.

— Тобі зараз дуже треба з кимось говорити? буркнув сищик. — Бульдога краще тримай. Бач, чоловік хвилюється.

Ковзнув гімназист поглядом.

Номер Діани на моніторі.

Два слова, пане Шпиг. Важливо, — і відповів негайно: — Я тут, я тут!

Водій тим часом намагався викрутити з затору.

Алло, ІОрчику? Слухай, там просто все вийшло! Антон має той номер. Я попросила його туди дзенькнути. Він перші цифри набрав, далі прізвище висвітилося. Умора!

Шпиг нервово позирав на годинник.

Бульдог умостився поруч із гімназистом, завмер, намагаючись зайвий раз не нагадувати про себе.

— Чому умора? — спитав Юрко.

Почув відповідь.

Подякував. Побажав гарного вечора.

Чи міг додуматися сам, раніше...

Мабуть. Аби мав більше часу на розпитування й роздуми.

Тепер знав, кого вони зі Шпигом прозвали Змієм.

І хто насправді був спільником Пожежі.

Лишилося дізнатися, чому він урятував їм життя й зараз попередив про наступний злочин.

Старенька автівка продиралася крізь затор повільно.

Час невблаганно спливав. Горбоносий водій тихо лаявся, клянучи себе за те, що погодився, і пасажирів, котрі впали йому на голову. Джентльмен нетерпляче бив лапою об сидіння. Назар Шпиг нервово смикав себе за вус.

Вологі сутінки накривали Київ. Дратували постійні гудки — водії так намагалися підштовхнути один одного. Ніби від того проїжджа частина стане вільнішою сама по собі.

Можна ж інакше поїхати, — зітхнув Шпиг. — Аби я за кермо сів...

Ти сиди, де сидиш, — огризнувся горбоносий. — Теж мені, навігатор знайшовся. Ох, зв’язався я з вами...

Якого чорта хамиш, дядьку? — сищик спробував примиритися.

— А ти якого лисого бомкаєш під руку? Бо зараз плюну на все — ідіть, гуляйте. Заробітку з вас ось-о!

Взяв водій та й скрутив дулю.

Помахав перед собою, не тицяв нікому.

Але саме від того урвався Назарові Шпигу терпець.

— Слухай, ти! - сильна рука перехопила бешкетну кисть, трохи вивернула. — Або вези, як скажу, або вилазь! Ми поспішаємо!

— Ти зараз сам вилізеш! — гаркнув той, висмикнувши правицю з лещат. — І весь звіринець твій з дитячим садком! Вимітайтеся, досить з мене!

Та враз завмер — і він, і Юрко разом із ним.

Сищик витягнув із внутрішньої кишені пістолет, зігнув руку в лікті, наставив дуло на водія.

— Все, дядьку! Ти мені набрид. Геть!

Добре, що в цей час машина стояла — інакше не уникнути б аварії.

— Е-е! — горбоносий подався назад. — Це що... Ти... Ви грабіжники? Викрадачі автівок?

Вільною рукою Шпиг витяг з кишені пальта ключі. Простягнув наляканому грубіянові. Той узяв машинально. Потім сищик дав йому візи- тівку, прогарчав:

— Тут адреса. І всі мої дані. Як тебе звуть?

— Мик... Мик... Микола, — вичавив той, не зводячи очей з дула.

— Слухай сюди, Миколо. Маєш адресу, тут недалеко. Ключі від квартири. Вилазь і йди туди. Сиди й чекай. Гам холодильник, у ньому багато чого. Я недавно трохи грошей заробив, набрав різної смакоти. Сиди, їж, видихай, відпочивай. Нам просто потрібні колеса. Твої цілком підійдуть.

— Я довезу, — голос горбоносого тремтів. - Я сам довезу. Задарма, грошей не треба.

— Заплачу, ми домовились. Навіть трохи накину за оренду машини. Але ти вже не довезеш, друже мій.

— Ч-чому?

— Я, до відома, всю свою молодість Києвом бандитів ганяв. Ночами переважно. Вони тікали, але не від мене. Я такі проїзди знаю, що ні ти, ані хто інший не проскочить. Тому пускай за кермо, часу в нас уже нема.

Позаду гавкнув бульдог.

Це поставило крапку — горбоносий більше не сперечався. Хутко вибрався під дощ. Нахилившись уперед, Шпиг крикнув навздогін:

Не викрадення це. Почитай візитку, все зрозумієш. Але як не віриш — можеш викликати поліцію. Поки нас шукатимуть, ми, думаю, свою справу зробимо. Далі самі копів гукнемо. Але краще сиди, чекай. Дякую за розуміння.

— Будь ласка... Щоб ти скис!

Горбоносий Микола швиденько перебіг вулицю.

Сищик вмостився за кермом.

— Пристебніть ремені, шановні пасажири.

Сказав так - і показав приклад.

Пошукав Юрко біля себе ремінь безпеки. Знайшов, витягнув, підсунув плече, затягнув. Поворушився, пересвідчуючись — не так вже й міцно, та в разі чого виживе. Зиркнув на Джентльмена. Пес поводився дивно, зовсім не звично для себе: скрутився клубком, підліз хазяїнові під бік, принишк. Наче не перевірений бойовий товариш, а побитий мокрий цуцик.