Тому Юрка цікавили насамперед будівлі в аварійному стані, де вже давно ніхто не живе, і які треба реставрувати — або махнути рукою, даючи можливість повільно й впевнено руйнуватися.

Зібравши їх у своєрідний реєстр, гімназист узявся дізнаватися, чи не пов’язана з якимось із них забута історія. Бо не в кожному домі жив хтось справді цікавий, знаковий, прикметний та важливий. Хоч не про все писали докладно, та Юрко користувався дуже простим принципом: якщо про щось не згадали навіть побіжно, того дійсно не існувало.

Ще до півночі Юрко заробив собі головний біль та натрудив до червоного очі. Потягнувся до хрусту в кістках, завершивши нарешті кропітку, але дуже потрібну роботу. Перед хлопцем па моніторі ноутбука був перелік із восьми старовинних будинків, кожен із яких міг стати наступною жертвою паліїв.

Або — всі разом.

Ще не знав Юрко, як використає здобуте. Засідка біля кожного з домів? Повна дурня, ще й нездійсненна силами аж двох людей — гімназиста й відставного міліціонера. І не факт, що панові Шпигу ідея сподобається. Думок від утоми не було жодних, тож найкращий вихід — вкластися спати. Засинав цієї ночі, після всіх пригод і трудів, погано, довго крутився, заздрячи Джентльменові — той хропів, ніби нічого не сталося. Нарешті вдалося зануритися в сон, тривожний, хисткий.

Уві сні Юрко тікав старими київськими дворами, відриваючись від погоні - за ним ковзав величезний змій із гребнем на пласкій голові. Час від часу потвора роззявляла пащу, плюючись гарячою слиною. Впавши па землю, вона перетворювалася на нищівний, воістину пекельний вогонь, котрий злизував усе па своєму шляху. Аби не згоріти, Юркові доводилося мчати з останніх сил. Та змій рухався стрімко, вогняне дихання наближалося, вже обпікало спину...

Прокинувся гімназист раніше, ніж зазвичай, весь вологий від поту, на змокрілій подушці. Більше не спав, дивився у вікно, зустрічав повільний жовтневий світанок. Сьогодні неділя, в них із Джентльменом традиційна прогулянка в парк Шевченка з Лізою та противною Мартою Ернестівною — без її супроводу опікун падчерку нікуди не відпускав. Хоча навіть Юркові батьки, котрі не менше дбали за свою дитину, вважали це надмірністю, а то й відвертою дурістю.

Але Юрко чим далі, тим частіше ловив себе на думці: чекає кожну неділю з дедалі більшим нетерпінням. У гімназії їхні класи були в різних крилах будівлі, бо так задумано, учнів розміщали за спеціалізацією класів. Ліза навчалася в так званому гуманітарному, Юрка ж батьки за результатами тестів віддали в математичний. Хоча йому самому алгебра з геометрією були хоч не складними, проте й не надто близькими науками. Втім, до чого тягнувся, сам ще не розібрався, тому визнавав це й не надто опирався.

Саме через такий розподіл донедавна вони не були знайомі. І перетинатися тепер, після знайомства, могли хіба в гімназійному буфеті. Тому спільно вигулювати бульдога Юркові подобалося — поговорити можна нормально, не зважаючи навіть на сухоребру бонну. Нехай попервах Ліза більше уваги приділяла все-таки Джентльменові, та віднедавна гімназистові почало здаватися — з ним дівчинка балакає теж не з ввічливості.

І він не хотів, аби так здавалося.

Захворіла Ліза, — повідомила мама за сніданком.

Юрко відразу втратив рештки апетиту. їсти й без того не тягнуло, бо не виспався. Тут ще й така новина. Навіть бульдог, котрий доїдав зі своєї миски в кутку кухні, теж відчув щось — завмер, повернув морду до хазяїна і зробив очиці сумними, а вуха опустив.

— Звідки знаєш?

Її мама подзвонила. Попередила — сьогодні гуляйте без Лизавети. Застудилася, бач, погода вже яка.

- Коли так, я її навідаю, - Юрко відсунув тарілку. - Ми з Дженкою сходимо, заразом прогуляємося.

- Ти ж знаєш, про такі речі треба домовлятися, - зауважила мама, кинувши багатозначний погляд на тата, який, відсторонившись від розмови, пив каву, й додала після короткої паузи: — З Раєвськими принаймні.

— Вона Осадча, — нагадав Юрко.

— Мама права, — нарешті втрутився тато. — Хочемо того чи ні, але Ліза — падчерка Раєвського. Живе в нього вдома. І нам із тобою, Юрію Івановичу, дуже добре відомо, які там порядки й звичаї.

— Не такі, як у нас.

— То й що? Навіть якби все в Раєвських було простіше, до хворої людини просто так не ходять. Попередити треба.

— Я саме збирався дзвонити Лізі!

— Але вирішує не вона, — відрізав тато й підкреслено акуратно поставив порожню чашку на блюдце. — Я сам домовлюся з Раєвським. Принаймні спробую. Бо розумію твій інтерес.

— Та який інтерес! — Юрко насупився, щоки відразу почервоніли.

- Іване, ну тебе з твоїми жартами! - вставила мама.

— І зовсім я не жартую, — знизав тато плечима.

Слизьку для Юрка тему прикрив, вийшов до себе в кабінет, повернувся скоро, зігнув правицю в лікті, стиснув кулак.

— Перемога!

- Що?

— Йдіть, дозволили. Ліза чекає. Тільки недовго, ясна річ.

Бульдог радісно завихляв куцим хвостом, вуха знову стали сторчака.

До Лізиного дому не йшли — бігли. Бульдог швидко перебирав короткими лапами, натягуючи твору, мов струну. Юрко, який завжди втримував собаку, тепер змушений був учепитися в ретязь обома руками, аби стримати активного пса. А щойно їм відчинили, Джентльмен так рвонув, що повід таки вислизнув. Юрко втратив рівновагу й незграбно впав на підлогу передпокою — просто під ноги схожої на велику тичку Марти Ернестівни.

Фу, молодий чоловіче, — прорипіла вона. — Від вас аж забагато гармидеру. Тим паче, коли в помешканні є хвора. Навіть якби ніхто не хворів, така поведінка неприпустима.

- Вибачте, - буркнув Юрко собі під ніс, підводячись.

- І це все, що ви кажете, переступивши поріг?

- Добрий день, - звичайне вітання вимовив так, ніби знову перепрошував.

— Ніхто тут не хворий!

Зі своєї кімнати вибігла Ліза, в теплих колготах, великих плетених шкарпетках і товстому светрі з коміром під горло. її довге волосся звично перетягувала простенька рожева стрічка. Трималася бадьоро, та все ж відчутно хрипіла.

— Ліззі, це що таке! Негайно в ліжко! — гримнула бонна.

Не звертаючи на неї уваги, Ліза спершу погладила бульдога, котрий активно ластився до неї, аж обслинився, потому привітно махнула Юркові.

— Я не заразна. Це лише застуда. Пройде.

— Ви легковажите, Ліззі! — вперто правила своє Марта Ернестівна. — Мало яку заразу принесуть із вулиці! Вам треба повернутися в ліжко!

— А я в ліжку не лежала, я на дивані сиділа, ось! — вигукнула Ліза. — І це до мене прийшли, їм дозволили!

— Отак себе поводити — ні! — відрізала сухоребра бонна.

- Я нормально поводжуся! - обурився Юрко.

Тут широко прочинилися двері, під якими гімназист уже підслуховував один раз розмову свого батька з господарем дому, Аркадієм Раєвським. Він виріс на порозі, високий, не так худий, як стрункий чоловік, лисий, мов коліно. Густі чорні брови робили його не грізним, а кумедним. Хоча Юрко вже начувся від тата про те, який вплив і владу має Лізин вітчим, тож нехай потішна зовнішність не оманює.

- Марто, я ж просив! Я попереджав! У мене важлива зустріч, а дружина пішла у справах! Що тут за цирк із ведмедями!

Раєвський говорив, навмисне не дивлячись на Юрка. Зате сухоребра бонна їла поглядом так, що гімназист відчував його на собі фізично. Ліза далі пестила бульдога, не зводячи при цьому очей із вітчима.

А сам Юрко раптом прикипів до постаті, яка виросла за спиною Раєвського. Особа зі спокійною цікавістю спитала:

Боже, що тут у тебе коїться, Аркадію!

Виховний момент, Віталію, — розвів той руками. — Діти, чого ж ти хочеш. Все треба робити самому.

— Не такі вже й діти, — проказав Стрельцов, широко посміхнувшись і підморгнувши

Юркові. - Підлітковий вік тепер, кажуть, молодший. Але як був важким, так і лишається. Я так розумію, хлопчик і песик - друзі твоєї Лізи?

- Так, це мої друзі, — наголосила вона.

- Навчіть хоча б цю людину гарної поведінки, — Марта Ернестівна тицьнула в Юрка кістлявим пальцем. - Про бульдога говорити марно, собак дресирувати треба. Або присипляти.