— Можемо поговорити, але не тут. Давайте, запрошуйте до себе, — вичавив Платон.

— Я не так вихована, аби проти ночі кликати чоловіків у спальню, — відрізала Варвара. — І тим більше бігати до них.

«Що ви знаєте про чоловіків...»

Фраза мало не вирвалася. Чечель насилу стримався. Замість того мовив з підкресленою ввічливістю:

— Коли так — доброї вам ночі. Побалакаємо завтра вранці за кавою.

— Завтра вранці мене вже тут не буде. Кажу ж, нудно. Коротка розмова з вами переконала в тому.

Варвара відступила від вікна, зачинила його, зникла з поля зору.

Чечель переступив із ноги на ногу, дивлячись на сліди від калош, залишені на мокрому снігу.

Подумки підкреслив імовірність припущення: Варвара фон Шлессер не від того, аби порушити спокій ненависного рідного дому.

Причому, на відміну від старшого брата, руки в неї навряд чи тремтять. Рішення ця Сапфо навряд чи ухвалює спонтанно, на емоціях. Навпаки, емоції — не її чеснота. Хоч би що задумала, зробить розважливо, з холодною головою.

Мінус такого припущення: Варвара не має прямої вигоди писати такого листа.

Базиль теж.

Не кажучи вже про досі не знайомого Марка.

Нагидити, зіпсувати ювілей, наплювати всім у душу — такий собі мотив. Припустимий, але слабенький. Мало би бути щось іще.

Сніг став ряснішим.

Незатишно.

Вечерю Чечель попросив принести в кімнату.

Перед тим Нікола запросив поїсти разом, та Плотанові не хотілося підтримувати ні з ким розмову. Садовський неодмінно цікавитиметься, чи є вже якісь висновки. Чечель не мав наміру ділитися з ним думками. А якби захотів — не міг би сказати нічого конкретного. Усе те саме, що зранку: винним міг бути кожен із трьох рівною мірою. Або всі троє, якщо підмовили молодшого брата-бевзя.

Нікола, напевне, зрозумів — не наполягав. Спитав лиш, чи має Платон хоч якийсь план дій, на що почув: звісно, як же ж без плану. Насправді ж Чечель не просунувся ані на крок і, що найгірше, не уявляв напрямок свого руху до істини. Завтра підозрювані заберуться геть, а йому доведеться товкти воду в ступі. Подумавши так, усе ж попросив Ніколу, аби затримав баронових дітей, дав змогу поговорити з кожним на свіжу голову. Нинішній, зітканий із суцільних сварок день, треба переспати.

Усім.

Повечерявши і випивши три чарки коньяку, Чечель вклався, та довго не міг заснути. У голові роїлося не зрозуміти що, тож він облишив намір давати лад цьому рою, з котроїсь спроби вмостився зручно й нарешті заснув під мірне цокання годинника.

Розбудили нові звуки.

Під бомкання Платон спати міг, воно не заважало, ще й колисало. Але почуте вирвало зі сну, змусило обережно, щоб не шумнути самому, сісти, спустити ноги з ліжка. Правиця потягнула з-під подушки револьвер, палець ліг на курок.

Рипнули сходи.

За дверима.

Потім — кроки.

Той, хто ходив, рухався впевнено, не боявся нікого потривожити.

Кроки наблизилися до Платонових дверей. Стихли. Потім хтось зовні легенько натиснув на ручку, ворухнув, намагаючись відчинити й зайти. Рука стисла револьвер міцніше. Жодного страху, навпаки — Чечель відчув мурашки на тілі. Вони з’являлися в моменти, коли виникало щось, заради чого він починав чергову справу чи вів клопітку роботу. Платон тоді почувався впевненим, як ніколи. Навпаки, міг втратити опору під ногами й віру у власні сили, якщо рухи в потрібних напрямках довго не давали жодного результату.

Зачинено зсередини, Чечель особисто тричі повернув ключ у замку.

Ручку сіпнули раз, потім другий. Та наполегливості по той бік не відчувалося. Радше хтось невидимий просто цікавився, чи можна сюди зайти, чи є в кімнаті хто живий. Дверям дали спокій, кроки почулися знову, швидко віддалилися. Нічну тишу порушувало звичне бомкання маятника.

Платон випростався. Залишаючись у темряві, знайшов халат — і вирішив не вдягати, пустив на підлогу. Він важкий, сковує рухи, тож Чечель лишився як був, у білизні та босий. Ступив до дверей, обережно повернув ключ, прочинив їх, висунувся в коридор. Вийшов, тримаючи зброю перед собою. Не побачив нікого й нічого, потупцяв на місці, покрутив головою. Рипнули мостини під ногами, отже, рухатися невідомий міг не тільки сходами.

Чечель ступив назад.

Трохи подумав — вирішив не зачинятися. Якщо це не слуховий обман, є ймовірність: той, хто пішов коридором далі, може повернутися. І хтозна — раптом знову спробує зайти.

Чечель сів, потім ліг, поклавши револьвер біля себе, і заплющив очі. Спати не збирався, сон усе одно пропав. Отак лежати краще, ніж їсти поглядом темну стелю. Скільки часу минуло — не стежив, слухав маятник і навіть задрімав під його колисанку.

Щойно подумав: треба зачинити двері, лежати в незамкненій кімнаті не хотілося, — і раптом кроки долинули знову.

Платон рвучко підвівся, ступив уперед, готуючись.

Тепер явно чув — хтось іде, причому швидко, не криється, не боїться бути почутим. Рипучі кроки не застигли біля його дверей. Наміру зайти той, хто ходив, цього разу не виявив. Платон уже взявся за ручку, збираючись нагрянути й таки викрити нічного гуляку. Та кроки швидко віддалилися.

Сонного царства маєтку більше ніщо не порушувало.

Виглядало, у маєтку барона фон Шлессера завелися привиди.

Залишивши пошук іншої відповіді на ранок, Платон таки ретельно замкнув двері. Знову влігся. Револьвер примостив біля ліжка. Трохи покрутився, міркуючи над новою загадкою.

Думав, не спатиме.

Та заснув на диво швидко, ніби й не було нічого.

Розбудив крик і грюкіт у двері, сильний, мовби їх хотіли вивалити.

— Платоне! Пане Чечель, Платоне! Біда!

Нікола Садовський.

Підхопившись, Чечель побачив — уже ранок, світло пробивалося крізь портьєри. Різким рухом відсунувши їх, гукнув:

— Та зараз, зараз, уже! — й натягнув штани.

Аж тепер відчинив.

Управитель замалим не збив з ніг, влетів до кімнати, і Платон завважив — Садовський теж напіводягнений. Волосся, зазвичай дбайливо вкладене та вкрите легким шаром лаку, відстовбурчилося, мов голки войовничого дикобраза. Сорочка вибивалася зі штанів, дуже недбало, наспіх, закріплених широкими смугастими помочами.

— Біда, Платоне! — видихнув він.

— Хазяїн?

— Звідки знаєш?

— Вирвалося. Інтуїція. Чорт, яка різниця?! Барон?

— Бігом за мною!

— Та чекай ти!

Чечель запхав босі ноги у черевики. Накинув сорочку, абияк застебнувши ґудзики. Нахилився, підхопив револьвер. Труснув головою, наче щойно побував у діжці з дощовою водою.

— Все, гайда!

Слідуючи за управителем, Чечель дістався баронової спальні. Під нею вже товклася, тихенько перешіптуючись, збурена криками челядь. Платон хотів просити народ дати пройти, але його випередили.

— Геть! Усі геть!

Це волав Базиль, який сунув до них, хитаючись, плутаючись у полах власного халата. Навіть на відстані чувся вчорашній перегар.

Слуги злякано відступили до стіни, та чомусь не квапилися розходитися.

— Геть! — знову видихнув Базиль, і Платона б не здивувало, аби хазяйський син, депутат київської міської Думи, когось вдарив.

— Нечипір! — мовив Садовський до лакея.

Той усе зрозумів — ляснув у долоні, ще раз, ще. Його челядь чомусь послухалася швидше, ніж барина, люди миттю розбіглися. Тим часом наспіла Варвара, вдягнена вочевидь давно, навіть зачіска доведена до ладу. На тлі нашвидку вдягнених чоловіків і особливо розхристаного старшого брата жінка виглядала найбільш впевнено, шляхетно й спокійно.

— Де вона? — спитала коротко, дивлячись на Ніколу.

— Там. — Садовський кивнув на двері.

— Я казав! Я попереджав! — гаркнув Базиль.

— Господи, Васю, ти можеш хоч зараз помовчати?!

— Чому я повинен...

Це треба було припинити.

— Тихо! — втрутився Платон. — Панове, ви, напевне, знаєте, що тут коїться. Я — ні. Коли сталося щось екстраординарне, зважайте: для таких ситуацій мене й викликано. Тому давати лад дозвольте мені.