Олекса мовчки дивився на пізнього гостя.

— Чого так дивишся? Не впізнаєш?

І який же у Грицая славний голос, як багато він обіцяє! І який він взагалі весь чудовий, цей неприкаяний, без батька й матері хлопчина!

— Ти чого прийшов? Що тобі треба? — запитав Сокач.

— Твою машину терміново, поза всяким графіком заправили. О двадцять третій нуль-нуль. Покуримо, га?

Сокач вийняв пачку сигарет «Верховина», кинув її на підвіконня.

Грицай акуратно розім'яв сигарету, запалив сірник, закурив. Олекса терпляче чекав.

— Заправили, кажу, твою машину, — повторив розсильний. — Отже, треба готуватися в поїздку.

— Коли їхати? — Олекса удавано позіхнув.

— На сім тридцять наказано викликати.

— Куди їдемо?

— На «Північний полюс».

— Що ж, на «полюс» то на «полюс». Зайди на Залізничну, до практиканта Лисака, попередь, що завтра поїздка. — Він ще раз і, звичайно ж, знову удавано попхнув. А в душі Олекса дуже радів, йому хотілося схопити хлопця за руки, втягнути у вікно і врізати з ним серед ночі гопака.

Відповівши, що начальник депо вже наказав попередити практиканта, Грицай пішов, човгаючи своїми парусиновими туфлями.

Коли б не пізній час, коли б Терезія жила не на самому кордоні, а де-небудь у місті, Олекса б зараз же помчав до неї і сказав, що завтра… «А чи не наплутав чого-небудь Грицай? — раптом подумав він. — Чи не розігрують мене? О, якщо так!..»

Олекса одягнувся і, сказавши матері, що незабаром повернеться, вискочив на вулицю. Вдалині світилися великі, на всю стіну, вікна чергової аптеки. Звідси можна було з'єднатися по телефону з паровозним депо. Черговий дослівно підтвердив усе, що сказав розсильний. Завтра!.. О сьомій тридцять… Так, тепер не може бути ніяких сумнівів. Олекса повісив трубку, вискочив з аптеки і зупинився. Що ж тепер робити? Куди йти? З ким поділитися радістю?

На башті міської Ради тьмяно мерехтіли бронзові стрілки, які майже накривали одна одну. Все небо густо всіяне зірками. Тільки на півночі воно закрите чи то хмарами, чи то горами, схожими на хмари.

Московська вулиця, в чотири ряди обсаджена квітучими каштанами, була безлюдною. Місто вже спало, заколисане тишею, яка буває тільки біля південного підніжжя Карпат весною, серед квітучих виноградників і садів.

Тьмяно тліли матові кулі чергових електричних лампочок. Скупо блищала нічна роса на свіжопофарбованих бульварних лавах. Чорніла вогка земля на квітнику навколо братньої могили: в слабкому електричному сяйві іскрився граніт обеліска.

Олекса дійшов до кінця Московської, до моста, і зупинився. Чорна величезна тінь від старовинного, кріпосного на вигляд будинку лежала на вимощеній кам'яними плитами набережній. Сухе, вицвіле каміння віддавало накопичене за день тепло. Внизу, за залізним поруччям набережної, шуміла швидка, прохолодна Кам'яниця. Вогненні водорослі тремтіли на поверхні води — відбиток зоряного неба. Прибережжі верби полоскали в гірській сніговій воді свої молоді гілки.

Сокач спустився до річки, підійшов до першої верби, зламав невелику гілочку і кинув у Кам'яницю. Бурхлива білогрива течія підхопила здобич і, то ховаючи її в глибині, то викидаючи на поверхню, понесла вниз, до Тиси, до Дунаю.

Олекса провів далеку мандрівницю веселим свистом. Щасливої дороги! Що ж далі робити, куди піти? Терезія… Якби вона була поруч!

Проходячи повз ресторан з черговим вогненним раком, простягнутим на склі, вітрини, Олекса побачив Андрія Лисака і цигана-скрипаля Шандора. Вони стояли на тротуарі, махали руками перед машинами, що проїжджали по вулиці, п'яно горлали:

— Таксі!.. Таксі!..

Олекса обійшов гуляк з побоюванням, стороною. Відійшовши на значну відстань, озирнувся. Скрипаль Шандор і Андрій Лисак не дочекались таксі і, галасуючи, пішли пішки. Вони віддалялись у напрямі Циганської слобідки. За ними, в тіні дерев, ішла якась людина, дуже схожа на Василя Гойду. Олекса уважно придивився. Так, це він, Гойда. Згадавши розмову з ним, він зрозумів, чому його друг зараз зацікавився п'яним Андрієм Лисаком. Повернувшись додому, Олекса роздягся і ліг спати.

Годинник на башті пробив один раз, потім два, а сон не йшов до Олекси. Який там сон! Очі так ясно, так виразно бачили «Галочку» на фоні передсвітанкового неба. Боронований котел. Червоні колеса. Білі бандажі. Прекрасна, видна всьому світові, линула «Галочка» по Верховині. І хто ж керував такою машиною? Слухайте! Слухайте!.. Олекса Сокач! Наймолодший машиніст на Закарпатті. Гей бородані, першокласні механіки, постороніться, дайте дорогу!

Так, у мріях про завтрашній день, і заснув Олекса. Власне, це був не сон, а справжня мука. Ледве заснувши, він прокидався: Всю ніч йому ввижалось одне й те ж саме: то його без усякого пояснення позбавляли прав керувати паровозом, то він не міг зрушити паровоз з місця, забувши від хвилювання, де знаходиться реверс і регулятор, то поїзд, втративши управління, летів під укіс і, зірвавшись з рейок, падав у мутну весняну Тису. Андрій Лисак стояв на крутому березі, взявшись у боки і реготав.

Жодного хорошого сну в таку ніч! Дивно! І прикро.

Світанок був дощовий і туманний.

Олекса потихеньку, щоб не збудити матір, одягнув свою заношену до блиску, задубілу спецівку і, не миючись під краном, сяк-так зачесавши волосся, вискочив на мокру, придавлену туманом вулицю.

У той день, коли Олекса Сокач готувався до поїздки на «полюс», сталися важливі події, про які я повинен розповісти тобі, читачу, раніше, ніж ти рушиш за Сокачем і Лисаком у Карпати.

Вранці Зубавіну стало відомо, що вночі в Циганській слобідці, в будинку ресторанного музиканта Шандора, появився Андрій Лисак. Пропиячивши з циганами до світанку, він покинув слобідку і пішов до Явора, на Залізничну вулицю, в будинок своєї матері.

П'яний розгул двадцятирічного хлопця зацікавив би Зубавіна навіть і в тому випадку, якби він ще не знав, то Андрій Лисак, виконуючи чиєсь завдання, намагався з'ясувати долю Івана Бєлограя.

Циганська слобідка ближче, ніж інші околиці Явора, підходить до державного кордону. В Циганській слобідці жили люди, які в минулому часто кочували за кордон: контрабандисти, переправщики, власники таємних квартир. Чи не цим викликаний інтерес Андрія Лисака до Циганської слобідки?

Зубавін перш за все поставив перед собою питання: які стосунки Андрія Лисака і цигана Шандора, коли вони почалися і на чому тримаються? Зубавін з'ясував таке: Шандор давно, років зо два чи зо три тому, знав грошовитого хлопця, сина модної кравчихи. Андрій Лисак часто бував у ресторані, де грав на скрипці Шандор, замовляв йому свій улюблений чардаш, добре платив, частував вечерею. До вчорашньої ночі Андрій Лисак лише один раз був на квартирі у Шандора. А циган до нього ніколи не заходив. Зустрічалися вони звичайно в ресторані. Чому ж Андрій Лисак зараз вирішив пиячити в Циганській слобідці? Хто був ініціатором цієї гульні? Навряд, щоб це був Шандор, який звик пити за чужий рахунок? Ні, це не він, а Лисак ініціатор. Чого ж він потягнувся до прикордонних циган? Чи не задумав він з їх допомогою втекти за кордон? Якщо це так, то чого двадцятирічний хлопець захотів втекти з Радянської країни? Ні, ця підозра поки що не має ніяких підстав, її треба ретельно перевірити. Зубавін подзвонив у Львів, полковникові Шатрову, і попросив з'ясувати, чи не зробив там, у Львові, Андрій Лисак, курсант школи паровозних машиністів, якогось злочину, який примусив би його думати про втечу за кордон. Відповідь була заперечливою. Ні, Лисак нічого такого не зробив. Хлопець непутящий, постійний відвідувач ресторанів, поганенький курсант, але жодного приводу в міліцію не мав, поза підозрою як злочинець. Зубавін зрадів, що одне важливе його припущення виявилося безпідставним. Однак залишалося ще й друге. Чиє доручення виконував Лисак, намагаючись виудити у Сокача відомості про Івана Бєлограя? Навіщо йому потрібна була Циганська слобідка?