Горгуля не зупинив свого «Москвича», ганебно втік. Потім він каявся, потім його мучило сумління, він не спав ночами, не знав удень спокою, але все-таки не заявив про свій вчинок ні в міліцію, ні в автоінспекцію. Боявся, що згадають випадок на шосе Ужгород — Мукачеве, коли він покалічив мотоциклом дівчинку. Поступово совість Горгулі заспокоїлася, бо нічний злочин не набув розголосу, залишився нерозкритим, нікому не відомим. Минув день, другий третій, і Василь Петрович Горгуля знову зажив добре, знову з чистим серцем з ранку до ночі віддавався роботі, був зразковим сім'янином, як і раніше, тримав свою заслужену славу одного з кращих працівників станції Явір на високому рівні і не відчував, що над його головою уже занесена гостра сокира невмолимого «Хреста»…

Марта Стефанівна, перервавши роздуми Крижа, зайшла до кімнати, почала допитуватись, куди і навіщо він послав Андрія.

— За щастям пішов твій синок! — засміявся Криж.

Він випровадив хазяйку і, крокуючи з кутка в куток, курив, тривожно прислухаючись до звуків, що долинали з вулиці.

Скрипнула хвіртка. Через секунду хтось легким і навальним кроком, як добрий окрилений вісник, пройшов по дерев'яному ґанку будинку Марти Стефанівни, переможно грюкнув дверима.

Криж, з окулярами на кінчику носа, не дихаючи, з застиглою посмішкою на синіх, зморшкуватих губах, дивився на двері. Вони розчинилися навстіж, і в кімнату влетів Андрій Лисак.

— Все гаразд, — сказав він і поклав на стіл пачку грошей. — Три тисячі. Більше не було. Решту Василь Петрович пообіцяв вручити завтра.

Криж зітхнув і в думці поздоровив себе з черговою великою перемогою. Наповнивши склянки вином, він цокнувся з Андрієм.

— Вип'ємо за Велосипедиста. За Велосипедиста… з великої літери.

— Чому з великої?

— Потерпи, незабаром про все дізнаєшся.

Так «Велосипедистом» охрестили нового кандидата в агенти «Хреста» — Василя Петровича Горгулю.

Дубашевич, відомий у бандерівському підпіллі під кличкою «Учитель», був призначений «Бізоном» першим підручним Джона Файна. Свого часу, служачи в особливій гітлерівській команді, він набив руку на підривній справі: знищував мости, тунелі, вокзали, залізничні депо, водокачки, електростанції, заводські цехи, фабрики, палаци культури, жилі будинки і лікарні. Дубашевича послали до Явора слідом за «Чорногорцем» і теж кружним шляхом.

У Лінці, дунайському порту Верхньої Австрії, «Учигель» був таємно прийнятий на борт самохідної баржі «Альпійська королева», що прямувала в нижню течію ріки за румунською нафтою. Дощовим присмерком, коли «Альпійська королева» проходила повз угорські береги, Дубашевич залишив самохідну баржу. З невеликим дорожнім чемоданчиком у руках, в старенькому акуратному капелюсі, в коричньовій куртці, він пізно ввечері з'явився на будапештському вокзалі. Придбавши квиток, сів у поїзд, який відходив на схід країни, в Дебрецен. Прекрасно володіючи мадьярською мовою, він всю дорогу провів у жвавій розмові з пасажирами, своїми попутниками.

В Дебрецені пробув недовго, до полудня, поки розшукав попутну машину, що йшла до Тисавара, в черговий рейс з вантажем цементу. В прикордонне містечко Тисавар прибули ввечері. «Учитель» залишив грузовик на одній з тихих вулиць, недалеко від берегів Тиси, сказавши шоферові, що йому звідси найближче до тієї контори, куди він прибув у відрядження.

Сторож і дзвонар тисаварської церкви, яка стояла на самому березі прикордонної Тиси, був старий контрабандист і заслужений, з довоєнних часів, агент іноземної розвідки, господар таємної квартири, де колись знаходили собі притулок агенти і контрабандисти, що йшли через угорський кордон у стару Чехословаччину або Польщу і поверталися звідти. Він же, цей господар транзитної явки, іноді перетворювався на перевізника. Протягом однієї ночі він звичайно двічі встигав пересікати Тису туди й назад.

Після того, як правий берег Тиси почали охороняти радянські прикордонники, агент, що мав кличку «Пастух», одержав від свого начальства наказ припинити всяку контрабандистську діяльність, бути тихим і скромним дзвонарем, ревним служителем церкви. Послугами «Пастуха» будапештський резидент Джон Файн користувався дуже рідко, лише в тих випадках, коли треба було переправити через Тису особливо важливого агента і зв'язківця.

От до цього набожного дзвонаря і вирушив Дубашевич, маючи шифроване розпорядження із штабу розвід-центра «Південь», в якому говорилося: «В найближчий час перекиньте на той бік пред'явника цього. Про виконання негайно сповістіть».

Дзвонар мовчки, надівши на м'ясистий ніс окуляри, прочитав шифровку, мовчки кивнув, запрошуючи «пред'явника цього» іти за ним. По крутих гвинтових сходах, по глухому кам'яному стояку вони вилізли нагору і опинилися на запиленій, з кріпосними бійницями, дзвіниці.

Не питаючи гостя, ситий він чи голодний, дзвонар поставив перед ним літровий термос, велику бляшанку з гусячим паштетом, поклав хліб, цукор і мовчки, наче глухонімий, з обличчям, яке не відбивало ніяких емоцій і думок, пішов униз. На першій приступці залізних сходів Дубашевич затримав непривітного господаря:

— Почекайте… Вам зрозумілий наказ?

Дзвонар кивнув головою і одвернувся з явним наміром піти.

— Та постій же ти, опудало! Скажи хоч слово. Чи довго я просиджу в цій норі?

— Скільки треба, стільки й просидиш. — пробурчав дзвонар.

— Так, але…

— Не хвилюйся, — перебив господар, — усе буде зроблено, як наказано.

— Ну, от і добре. Цього я й добивався. Тепер можеш іти.

Залишившись на самоті, «Учитель» підкріпився паштетом, випив гарячого кофе і, влаштувавшись в кутку дзвіниці на підстилці, накинутій на купу стружок, почав відновлювати в пам'яті маршрут переходу через кордон. Тисаварська церква стоїть на лівому березі Тиси. Прямо проти неї, на правому, радянському березі, — дерево, розчахнуте блискавкою, зарослі бур'янами руїни хатинки бакенщика, Соняшна гора, виноградники. Трохи правіше — міст через річку і Явір. Якби не дощ і не туманна імла, місто було б видно, як на долоні.

Дубашевич знав, що цю ділянку кордону охороняє п'ята застава на чолі з капітаном Шапошниковим. Йому також було відомо від інструкторів зі штабу «Бізона», що прикордонники п'ятої застави відзначаються особливою пильністю, що вони досвідчені слідопити, надзвичайно вперті і витривалі в переслідуванні, безстрашні в бою, здатні до того ж розгадати найхитромудріші прийоми переходу кордону.

Знав Дубашевич, нарешті, і те, що тут, на ділянці п’ятої застави, нещодавно зазнала поразки група таких же найманців, як і він.

Виряджаючи першого підручного в дорогу, штаб «Бізона» вважав за необхідне сказати йому всю правду про те, з яким сильним противником йому доведеться мати справу. Але сказав він і інше: немає, мовляв, такої сили, яку не можна перемогти за допомогою хитрощів.

«Бізон» і його штаб розробили для Дубашевича дотепний план переходу кордону. Через те «Учитель», віддаючи належне радянським прикордонникам, не дуже хвилювався за свою долю. Риск і несподіванка, звичайно, не виключені, але шансів на успіх більше, ніж досить.

Іноземні розвідки невтомно вправляються в способах засилання своїх агентів до Радянської країни. Невичерпне їх хитрування. Головні сили і засоби розвідцентрів-завжди спрямовані на те, щоб знайти оригінальний, досі не вживаний і, отже, не розгаданий спосіб прориву через-кордон й успішного перебування в тилу. Один і той же-прийом, як правило, ніколи не повторювався, якщо в першому випадку він зазнав невдачі і став відомий прикордонникам і органам державної безпеки.

Ось на цьому правилі, вірніше, на винятку з правила, і вирішив зіграти «Бізон». Відомо, що бізонівці бояться шаблону, повторення прийомів у своїй роботі. Якраз тому — розраховував «Бізон» — для радянської контррозвідки буде абсолютною несподіванкою те, що «шаблонно» спланував розвідцентр «Південь».