Тюльпанов наздогнав старшину біля верхнього входу в ущелину Чорний потік, у видолинку, зарослому вільхою. Сидячи навпочіпки, Смолярчук роздивлявся ведмежий послід.

— Отже, все гаразд? — спитав Тюльпанов, витираючи розчервоніле, вмите потом обличчя.

— Так, тепер повний порядок, — задоволено сказав Смолярчук. — Тепер можна повертатися на кордон. Тільки давайте раніше відпочинемо, покуримо.

Витязь тимчасом поривався далі, вглиб весняного лісу. Смолярчук вкоротив поводок, скомандував:

— Спокійно! Сидіти!

Вівчарка зразу ж виконала команду, сіла на задні лапи, але заспокоїтися не могла, тихенько скавучала і не зводила насторожених очей з зеленої хащі, де зник звір. І лише поступово заспокоїлася.

Прикордонники розташувалися на великому камені. Знявши шапки, розстібнувши коміри гімнастьорок, вони з насолодою закурили. Відпочивши, роздивившись навкруги, вони рантом побачили, що їх з усіх боків оточує чудова закарпатська весна.

На гнучких пушистих пагінцях повзучої берези, напівсхованої мохом, розгойдувались, тріпочучи крильцями, строкаті метелики. Розігріта земля парувала легким маревом. Крізь іржаве листя, крізь опалу хвою і моховий покрив пробивалися сині сузір'я фіалок і перлисті грона конвалії.

Над рожевими і пахучими квітами вовчого лика, над вогкою улоговиною, де цвіла вільха, діловито гула армія лісових бджіл, що збирала ранній нектар.

Далі, за улоговиною, на кам'янистому сонячному схилі, живою колючою огорожею піднімалися зарослі держидерева, його розчепірені на всі боки гілки щедро облиті дрібними золотаво-жовтими квітами, схожими на дзвіночки. Війне звідти вітерець, і здається, ніби кришталево дзвенить ліс.

Кизилове дерево не зеленіло ще жодним листочком, але зате воно полум'яніло ніжно-лимонними квітами.

В кам'янистих розколинах, у зморшках скель і бескидів червоніло віття гірської рути.

Омела вже видерлася на другий і третій яруси гілок беріз і сосен і розпустила там, високо вгорі, щоб усім було видно, свої ранні квіти.

Сонце не показувалося з-за лісу, але його проміння все-таки проникло сюди, в дрімучі зарослі: воно лежало на поверхні калюжі, яка залишилася після недавніх дощів, воно проборонувало тонкими золотими зубцями смарагдові, білі, чорні, зелено-коричньові гіллясті і килимові» мохи; воно перебігало з гілки на гілку, обмивало своїм животворним світлом старе каміння, молодило похмурі папороті, прокладало шлях бджолам до їх медових джерел, пронизувало до дна джерельні чаші, прикрашало землю химерним візерунком, який і не снився найвидатнішому чеканнику, золотих справ майстру.

Дивишся на все це — і тобі, як і весні, хочеться цвісти своїми справами, своїм життям, своїми думками і сподіваннями.

… Тюльпанов докурив сигарету, поправив шапку і, солідно відкашлявшись, наче збирався виголошувати промову, підвівся з каменя, подивився на Смолярчука. Обличчя молодого солдата було напруженим, урочистим.

— Товаришу старшина, дозвольте звернутися в особистій справі! — промовив він твердо і чітко.

Смолярчук здивовано поглянув на нього:

— Чого це ви так офіціально? Звертайтесь.

— Товаришу старшина, коли ви повернетеся на свою заставу?

— Як накажуть. Гадаю, днів через три. Чого це вас цікавить?

Тюльпанов помовчав, уважно розглядаючи свою темну, із затверділими мозолями долоню.

— А на п'ятій заставі у вас є помічник? — спитав цін, знову уважно дивлячись на Смолярчука.

— Поки що немає. Поранений мій помічник, лежить у госпіталі. А що?

— Візьміть мене з собою на п'яту. Я так буду у вас вчитися, так буду вам допомагати…

— Даремно ти мене обрав своїм учителем, товаришу Тюльпанов, — Смолярчук важко зітхнув. — Недовго мені лишилося жити на кордоні. Закінчується моя служба. Чекаю демобілізації.

— Демобілізуєтесь? Ви? Навіщо?

— Як це «навіщо»? Що ж, по-твоєму, я повинен тут до старості служити?

— А що ви робитимете, товаришу старшина, після демобілізації?

— Роботи на мою долю вистачить вдома.

— Вистачить, звичайно, але такої, як тут, не знайдеться.

— Знайду, не турбуйся. Людина народжується для мирного життя, а не для військового. Одружуся, заведу сім'ю. Між іншим, вдома, в Сибіру, мене ніяк не дочекаються. Тракторист я, механік, не забув?

— Тракторист, звичайно, професія непогана, але слідопит ще краща. — Тюльпанов перевів сумний погляд ця Витязя. — Отже, осиротіє вівчарка?

— До того часу, поки мені демобілізуватись, я постараюсь, щоб з нею хтось подружив. Сиротою не покину.

— Так подружіть зі мною, товаришу старшина! — вигукнув Тюльпанов.

Смолярчук для годиться, заради порядку, вирішив не здаватися одразу.

— Не з усяким прикордонником захоче дружити мій Витязь. Характер у нього крутий.

— Від мене він не відмовиться. Ще до вашої демобілізації подружимо. Встигнемо! В один день п'ять діб укладатиму.

— Ну, гаразд. Так і бути, поклопочу, щоб перевели тебе на п'яту, — ніби неохоче погодився Смолярчук. — Тільки не знаю, що з цього вийде.

— Добре вийде! — переконано сказав Тюльпанов. — Командування всяке ваше клопотання візьме до уваги.

— Добре, не загадуй наперед! Ходімо на пост…

Прикордонники не поспішаючи почали підніматися вгору по благодатній весняній зоні Верховини. З кожним їх кроком дедалі збільшувалася відстань між ними і тим, хто проклав слід.

Після того, як Файн залишив на своєму сліду ведмежий послід, він пройшов на звіриних лапах ще метрів двісті і під величезною ялиною, що спустила майже до самої землі свої розлогі віти, зупинився. Далі хитрувати було б безглуздо і невигідно. «Якщо прикордонники і пішли по сліду, то, натрапивши на свіжий послід, вони остаточно переконаються, що мають справу із звіром, і припинять переслідування. Якщо ж не повірять, тоді… Ні, обов'язково повірять. Не турбуйся даремно, друже, — підбадьорював себе Файн. — Швидко просувайся вперед, якомога скоріше виходь з прикордонної зони, де можливі всякі несподіванки, не передбачені навіть «Бізоном».

Файн зубами розв'язав ремінці, якими закріплювались на кистях рук ведмежі лапи, зняв їх. Потім звільнив і ступні ніг від камуфльованого взуття. Все це він сховав у свою сумку за плечима.

Взувши міцні, ковані сталевими пластинками юхтові черевики лісоруба, Файн одразу ж, не дозволивши собі відпочити жодної хвилини, рушив далі по заданому курсу. Компас і великомасштабна карта району Чорного потоку давали йому можливість точно знати, де він знаходиться і куди йому треба йти.

Глухий, неходжений ліс, завалений віджилими свій пік деревами і встелений товстим шаром хвої, листя і моху, круто спускався по кам'янистому схилу гори. Файн ішов швидко і легко, майже біг. Потріскувало під ногами сухе гілля, зривалося вниз каміння, що погано лежало, на землі залишалися помітні сліди, але Файна це вже не турбувало. Ніхто не почує його кроків, ніхто не піде по його сліду: на добрих три кілометри навкруги немає жодної живої душі — ні прикордонника, ні лісоруба, ні мельника, ні мисливця.

Опівночі він вийшов, як і передбачалося, до Чорного потоку, що шумів своїми бурхливими водами, до того місця, де вузька ущелина була наполовину завалена камінням і звідки добре було видно верхню, що вела до високогірної застави, дорогу і нижню, що спускалася то Тиси.

На чистому небі світив круглий місяць. Один бік ущелини був затінений. Причаївшись на вершині кам'яного завалу, Файн продивився і прослухав ущелину. Поки що безлюдно і тихо. Тільки б не зустрітися з яким-небудь лісорубом або мисливцем.

У кам'яному завалі Файн сховав гранати. Тайник він прикрив камінням. «Нехай лежать до слушного часу», подумав Файн і посміхнувся: десять разів на день проїжджатимуть і проходитимуть повз це місце прикордонники, лісники і лісоруби, і нікому й в гадку не прийде, що саме в цьому камінні лежать гранати.

По верхньому лівому краю ущелини Чорний потік ішло зимова стежка, прокладена і підтримувана протягом багатьох років лісорубами й мисливцями. Вдень Файн обійшов би її далеко стороною, але зараз ступив її и неї. Рисковано, та що вдієш: до світанку треба бути на місці, в Яворі. Він не йшов, а летів. Стежка відходила від ущелини під прямим кутом, піднімалася на стрійний схил гори і потім навпростець спускалася до Тиси, ні околиці великого населеного пункту, розташованого на тому березі.