— А як же вантаж? — «Пастух» злегка труснув плескатим в'юком, прикріпленим до його спини.

— Неси назад, потім розберемося. Іди!

— Прощавайте! Дай вам боже… — зашипів на вухо «Вчителю» перевізник.

«Царство тобі небесне, дзвонарю», подумав про себе «Учитель» і зник у тумані. Відбитки своїх ніг він обробляв хімікаліями.

Переслідуючи ворога, Смолярчук бачив, що Витязь впевнено іде по свіжому, гарячому сліду. Вівчарка з хвилини на хвилину наздожене порушника.

Витязь потягнув Смолярчука за собою по крутому гірському схилу, ринувся в темний ліс.

Тюльпанов довго і самовіддано біг за Смолярчуком, але потім відчув, що дуже стомився. Незважаючи на свою наполегливість і бажання бути поруч з інструктором, він з кожною хвилиною все більше й більше відставав од старшини. Незабаром він перейшов на крок і зовсім відстав. Смолярчук уже зник. Соромно було за свою слабість, але нічого не міг з собою вдіяти. Даремно страждав Тюльпанов: він ще не знав, що найбільш витривалий і натренований бігун не міг би угнатися за Смолярчуком.

Віддихавшись, Тюльпанов побіг далі. Старшина був далеко попереду.

Витязь біг все швидше і швидше. Вже й Смолярчук ледве встигав за ним. Витримати такий темп погоні можна було ще п'ять, щонайбільше — десять хвилин. Справді, незабаром Смолярчук натягнув поводок, схопився за дерево, щоб стримати Витязя і перепочити. Вівчарка зупинилась, звівшись на задні лапи. Важко дихаючи, обливаючись потом, Смолярчук вдивлявся в ліс, чи не заховався де-небудь під ялиною порушник. Здається, нікого, кругом тихо. Не довіряючи тиші, Смолярчук відстібнув поводок від нашийника Витязя і пустив його вперед:

— Слід, слід! Шукай!

Діставши волю, вівчарка щодуху кинулась у напрямі густого ялинового лісу. Притаївшись там, перевізник схопився і побіг до товстої ялини, щоб під її прикриттям застрелити собаку. Він уже звів пістолет, але вистрелити не встиг. Витязь стрибнув, впився зубами в праву руку порушника так, що той завив від болю. Він кинув зброю, бив собаку ногами, намагаючись відірватись від нього.

Підбігши, Смолярчук навалився на ворога, зв'язав його. Потім він наказав вівчарці сидіти і вистрелив з ракетниці, даючи знати начальникові застави, що переслідування завершилося успішно. Витязь покірно сидів біля ніг старшини. Він увесь тремтів від злості, від невтомного інстинкту боротьби.

Продершись через зарослі, на галявину вискочив Тюльпанов. Побачивши зв'язаного порушника, зупинився. Вперше в житті бачив він живого ворога.

— Дивись на цього громилу, — сказав Смолярчук, — і запам'ятовуй, який він, твій перший затриманий порушник.

— Та хіба я…

Правдиве обличчя молодого прикордонника виразно відбивало все, що робилося в його душі. Переборовши ніяковість і розгубленість, він твердо заявив:

— Товаришу старшина, в цьому затриманні моєї заслуги нема ніякої.

Порушник важко застогнав, захрипів.

Не догадуючись про те, що загнаний порушник конає, Смолярчук з презирством глянув на нього через плече.

В цю мить, ламаючи чагарник, на лісову галявину вискочив вороний, з білою зіркою на лобі кінь. На ньому, наче влитий у сідло, сидів Шапошников. Смолярчук доповів:

— Товаришу капітан, порушника кордону затримано. Живого схопили.

Начальник застави спішився і зупинився перед затриманим. Той був уже мертвий.

Шапошников перевів запитливий і здивований погляд на збентеженого Смолярчука.

— Був живий, товаришу капітан. Слово честі! — виправдовувався старшина. — Жодної рани не знайдете на ньому.

Шапошников помацав пульс порушника, глянув на його зіниці:

— Параліч серця або… отруївся.

— Коли ж він встиг? Адже в нього руки зв'язані.

Шапошников обережно вийняв з підсумка диверсанта гранати, розрядив їх.

— Справжній вовк! — сказав він. — Куди пробирався? Яке мав завдання? — Помовчавши, він простягнув руку молодому солдатові. — З добрим початком, товаришу Тюльпанов. А вас, старшина, з круглим рахунком. Сороковий!… І останній.

— Відносно того, що сороковий, не заперечую, а от щодо останнього… — Смолярчук поправив гімнастьорку, пригладив волосся і виструнчився. — Товаришу капітан, прошу вас поклопотати перед командуванням залишити мене на надстрокову…

Шапошников простягнув руку старшині:

— З задоволенням підтримаю ваше прохання, товаришу Смолярчук. Признатися, я до останньої хвилини не вірив, що ви розпрощаєтесь з нашою заставою.

— Міг би і розпрощатися, якби… якби не зрозумів, що я ще не потрудився на кордоні по-справжньому.

— Ну, це ви даремно! Хіба це не справжній труд? — Шапошников кивнув на мертвого диверсанта. — Знешкодити сорок таких негідників! Якраз, може, сьогодні ви запобігли вибуху електростанції чи аварії поїзда…

— Воно-то так, звичайно… — відповів Смолярчук. — Але все-таки я ще дечого не доробив на кордоні.

Рано-вранці, ще до схід сонця, генерал Громада, полковник Шатров і майор Зубавін прибули в Чорний ліс, де лежав труп порушника кордону. Там уже, крім начальника застави і його прикордонників, був начальник штабу загону. Вислухавши його, Громада спитав, дивлячись на труп:

— Один ішов?

— Поки що невідомо, товаришу генерал.

— Негайно організуйте зворотну проробку сліду.

— Слухаю! Дозвольте виконувати наказ?

— Виконуйте. Чекаю ваших донесень у райвідділі.

Через кілька хвилин начальник штабу загону в супроводі капітана Шапошникова, старшини Смолярчука і його пошукової вівчарки зникли в лісі.

Громада сердито пихнув своєю невгасимою люлькою в бік Шатрова і Зубавіна і незадоволено промовив:

— Зіпсували вам зелені кашкети всю обідню, товариші чекісти. Нічого вже не скаже порушник, куди і до кого йшов. Жодного вогнестрільного чи штикового поранення, а все-таки мертвий.

Громада дав знак прикордонникам, що охороняли труп, відійти вбік.

Генерал, полковник і майор з однаково гидливим виразом обличчя підійшли до квітучого кизилового дерева, під яким знайшов собі останній притулок «Пастух», що славився як невловимий перевізник і контрабандист. Рукав його куртки і холоша штанів порвані на шмаття зубами Витязя. Лежав він обличчям до неба, судорожно підвернувши під крижі зв'язані руки. Короткі товсті ноги, перевиті вірьовками, підтягнуті трохи не до підборіддя. Дряблі щоки опухли, почорніли. М'ясистий ніс з бородавкою на правій ніздрі перемістився з центра обличчя, перекосив його. На одвислій покусаній губі запеклася чорна кров. Маленькі, глибоко запалі очиці приховані за масивними, в роговій оправі окулярами. Буро-брудне волосся мертвеця, його темна куртка, груди, голова, обличчя, руки і ноги — все обсипане блідо-жовтими пелюстками опалих квітів кизилового дерева.

— Це він чи не він? Той, кого чекаємо, чи не той? — Громада підійшов до найближчої ялини, виламав лапату гілку і старанно, до останньої пелюстки, змахнув з трупа кизиловий цвіт. — Тепер інша справа. Чиста натура. Без усяких прикрас. Мордоворот. — Громада обернувся до Зубавіна. — Труп передається у ваше розпорядження, товаришу майор. Вантажте його і відправляйте до себе. Все, що треба зробити далі, ми зробимо там, у вас. Поїхали.

Хльоскаючи по халяві свого чобота ялиновою гілкою, Громада попрямував до машини.

В Яворі, у райвідділі МДБ труп порушника був перш за все старанно обшуканий.

Нелегка це була справа. Треба промацати сотні метрів швів одягу — чи не прихована в них м'яка смужка старанно складеного паперу, на якому записано шпигунські відомості. Треба відпороти всюди, де вона є, підкладку — чи не зберігаються за нею інструкції. Треба терпляче розрядити всі патрони, виявлені у порушника, — чи немає в одному з них шифровки. Треба віддерти підошви на черевиках, устілки, задники, набійки на підборах — чи не прихований за ними якийсь надзвичайно важливий доказ ворожої діяльності порушника. Треба відкрити кришку годинника, оглянути крізь лупу механізм — чи не втиснуто туди вмілою рукою майстра який-небудь наказ розвідцентра. Треба старанно оглянути всі банкноти валюти — чи немає на них тайнопису. Треба, нарешті, дослідити кожну річ, виявлену у злочинця, — чи не допоможе вона розгадати яку-небудь таємницю. І, нарешті, треба зробити розтин, зробити лабораторний аналіз вмісту шлунка.