— Десять?

— Ще стільки додай — і то не вгадаєш.

— Більш як двадцять? — з подивом спитав Степняк.

Іван Бєлограй винувато посміхнувся:

— Так, брате, що вдієш, підвезло. Четвертна. Розумієш, четвертна!

На молодого слюсаря з усіх боків замахали руками.

— Хвастаєш!

— Не вірите? От диваки! Подивіться в таблицю. — Він тикав усім в руки брошуру. — Не в цьому тиражі дивіться, а в торішньому. На десятій сторінці. Третій рядок. Знайшли? Це моя серія і мій номер. Весь виграш мій. Уперше в житті випало на долю Бєлограя таке щастя! Скільки було облігацій — жодна не виграла, а ця… двадцять п'ять!

На очах Бєлограя блищали сльози — такий він був радий, такий зворушений виграшем, який неждано й негадано звалився на нього.

Степняк все ще не йняв віри:

— У таблиці все правильно надруковано, а от як там?.. Де вона, ця виграшна облігація?

— Тут! — Бєлограй відставив у бік руки, по лікті замащені мастилом. — Діставай. У лівій. Тягни зразу всю пачку.

Справді, серед облігацій Степняк знайшов «щасливу», на яку припав великий виграш. Він звернув увагу на те, що тираж цієї позики відбувся мало не рік тому.

— То ти ж давно капіталіст, Іване, ще з минулого року!

— Атож, володів таким капіталом, а сам і гадки про це не мав. — Бєлограй зірвав з голови формений картуз, кинув ним об землю: — Ну, братці, обов'язково куплю машину «Победу!» Всіх кататиму. Всіх вас запрошую в ресторан. Ех, погуляємо!.. — Він притиснув до себе свого учителя, слюсаря Степняка, шепнув йому на вухо — І тобі відвалю тисяч зо три, не менше.

Захлинаючись від захоплення, Кларк тимчасом пильно придивлявся до паровозників, як вони сприйняли його великий виграш: чи не викликав він яких-небудь підозрінь, настороженості і сумніву? Ні, начебто все гаразд.

Після роботи Іван Бєлограй з'явився в ощадкасу. Виграш йому не видали. Обіцяли виплатити через два дні, після перевірки облігації.

— Будь ласка, перевіряйте, справа ваша.

Кларк справді не боявся ніякої найуважнішої перевірки. Його облігація була справжня. Він одержав її разом з усіма документами від Джона Файна. Той, у свою чергу, одержав її з Москви, від свого агента, підпільного спеціаліста у справі позик. Таємно скуповуючи облігації на базарах Москви, цей «спеціаліст» час від часу відбирав з безлічі облігацій виграшні і постачав їх своїм хазяям — американській розвідці.

Тепер ніхто не замислиться над тим, звідки в демобілізованого старшини Бєлограя так багато грошей. Усім відомо, що він виграв велику суму. Маскуючись цим виграшем, він сміливо може витратити ще не менш як сто тисяч. Куди? О, Кларкові потрібно багато грошей! Тисячі й тисячі йому потрібні будуть лише для частування тих, з ким вирішив подружитися, кого хотів привернути до себе. Немало тисяч піде й на підгодовування, таємне і явне, тих, хто згодом, коли виникне потреба, підірве тунелі на гірській дорозі, висадить у повітря мости.

І автомашина Кларкові необхідна не для розваг, а для його таємних справ. Чудові дороги перетинають Закарпаття в усіх напрямках. Три-чотири години доброї їзди — і можна бути в найвіддаленішому куточку області. Під виглядом прогулянки можна помчати в гори, встановити на якій-небудь галявинці рацію і відстукати шифром своїм хазяям усі найважливіші відомості.

На під'їзних коліях, в дальньому кутку території депо, під транспортером вугільного складу, стояв на екіпіровці паровоз, який через годину мав везти закордон состав платформ з харківськими гусеничними тракторами. Паровоз недавно вийшов з ремонту і виблискував міддю, нікелем, червоною і білою нітроемаллю. Гілки бузку були прикріплені до димогарної коробки, до всіх вікон паровозної будки. Величезний букет бузку стояв і на залізному столику машиніста.

В ці дні Явір утопав у бузку. Важкі, повні його китиці нагинали гілки в міському парку, в скверах, на бульварі. Бузок здіймав свої віти вище огорож, звисав над тротуарами, створював затінок перехожим. Куди не глянеш — всюди він, білий, димчато-рожевий, бузковий, темно-бузковий; у верхній кишені юнака, у волоссі, дівчини, на вітровому склі автомобіля, на рулі велосипеда, у вікні перукарні, на письмовому столі професора і на стелажі інструментальника.

Природно, що паровоз, уквітчаний бузком, у Явірському депо нікому не впадав у вічі.

З цигаркою в кутку рота, в кашкеті, по-молодецькому зсунутому на потилицю, в новому, але вже замащеному комбінезоні, з чорними розводами на щоках, сяючи очима, шумливий і веселий, для кожного друг і товариш, Кларк підійшов до паровоза, постукав алюмінійовим портсигаром об залізні поруччя східців.

У вікні паровозної будки з'явився кучерявий, смуглявий машиніст Василь Гойда:

— А, демобілізована гвардія! Заходь!

Кларк піднявся крутими східцями на паровоз, простягнув руку механікові:

— То, кажеш, до тебе можна без повідомлення заходити і слюсареві третього розряду? Молодець, не обюрократився. Здоров був, Петре.

— Хоч я й не Петро, — відгукнувся машиніст, — а все ж таки здоров. Василем я досі прозивався. Забув?

Кларк навмисне називав Василя Гойду Петром. Взагалі він нічого не робив так, просто за душевним бажанням, усе в нього було розраховано, заздалегідь продумано.

Зовсім недавно Кларк несподівано довідався, що його випадковий вокзальний знайомий, молодий машиніст Василь Гойда є визначною особою Явора. До свого повноліття він уже пройшов великий шлях — кілька років партизанив. А головне, що викликало занепокоєння у Кларка, — це участь Василя Гойди в боях за карпатські хребти у складі тієї частини, де служив Бєлограй.

Восени 1944 року радянські війська штурмували укріплений гірський хребет Яблонецький і вступили в межі Закарпатської області. Сотні провідників з місцевих жителів і партизанів націлювали роти, батальйони і полки на фашистські вузли опору. Василь Гойда, тоді ще підліток, був у числі провідників. Темної ночі він пробрався з радянськими саперами до Ясинських воріт, які закривали вхід в долину Тиси, і перерізав підземні кабелі, підведені під величезну скелю, куди було закладено фашистами кілька тонн вибухових речовин. Замаскувавши сліди пошкодження, Василь Гойда і його товариші зникли.

На другу ніч розвідники повернулися в містечко Ясиня на чолі штурмових батальйонів. Та сама скеля, яка повинна була вибухнути при появі росіян в ущелині, не скинула на голови наступаючих жодного каменя. Партизан Василь Гойда добре знав Ясинський укріплений район, усі чотири десятки двоамбразурних дотів, їх точне розташування, сектори обстрілу і підступи до них. Таємними стежками штурмові групи обминули мінні поля, електрофіковані дротяні загородження і ввірвались безпосередньо в укріплений район. Закидали амбразури гранатами, забивали камінням, землею.

От у цих закарпатських боях, цілком імовірно, гадав Кларк, могли зустрітися Василь Гойда з Іваном Бєлограєм. Але якщо це й сталося, то навряд чи в тій складній обстановці вони мали можливість добре запам'ятати один одного. Виходить, розмірковував Кларк, не слід ховатися від Гойди, а сміливо атакувати його. Завдання полегшувалось тим, що Василеві Гойді було трохи більше ніж двадцять.

У своєму таємному дослідженні Кларк писав про радянську молодь: «Молодість завжди лишається молодістю, за будь-яких соціальних струсів. Ніякі доктрини і проповіді, ніякі заклинання не можуть зробити палкого юнака зрілим мужчиною, озброєним суворою мудрістю.

Молодість щедра по природі і простодушна: дарує свої квіти кожному, хто простягає до неї руку.

Хоч сама ще в зеленому пуху, але вже любить піклуватися про інших. Довірливість — її природний стан. Вона найчастіше вважає людину за таку, якою остання хоче показати себе. Віддана добру, молодість не може собі уявити, що поряд з нею хтось живе за іншими законами. Щастя і боротьба нерідко здаються їй полярними поняттями. Вона любить пісні із щасливими кінцями».