Прагнучи тривало влаштуватися на Закарпатті, міркував Громада, іноземна розвідка, звичайно насамперед буде цікавитись Явором. Лазутчик, Що спеціалізувався на залізничних диверсіях, тим паче.

Погляньте на карту Закарпатської області. Не затримуйтесь на відомих містах: Ужгороді, Мукачеві, Хусті, Рахові. Зверніть увагу на чорну звивисту лінію залізниці, що перетинає ясно-коричньову пляму гір і закарпатську рівнину. От десь тут, біля Тиси, на стику Карпатських гір та угорських степів, і знаходиться Явір.

Зі станції Явір поїзди розходяться у п'яти напрямках: на північ — у Карпати і далі — на Львів, Київ, Москву; на північний захід — до гірських районів Польщі; на захід — в Чехословаччину; на південний захід — в Угорщину; на південний схід — в Румунію.

«П'ять частин світу» — так назвали залізничники явірський вузол, ці головні закарпатські прикордонні ворота.

Щогодини в Явір прибувають поїзди з-за кордону або з глибинних районів нашої країни. Ніколи не пустують широкі і вузькі колії товарного парку. Вдень і вночі не припиняє своєї напруженої роботи перевалочна база. Підйомні крани, лебідки і артілі вантажників перекантовують імпортні та експортні вантажі.

На станції в Яворі можна бачити не тільки вузькоколійні, з похилими чорними дахами закордонні вагони, але й людей в закордонній залізничній формі: кондукторів, поїзних майстрів, паровозників, комерційних агентів. Недалеко від вокзалу стоїть великий, добре обладнаний будинок-готель, де відпочивають закордонні бригади.

У просторих вокзальних залах Явора — митному, концертному, ресторанному, в залі відпочинку — завжди людно, шумно, одна людська хвиля змінюється іншою.

Кожен порушник, перейшовши кордон, намагається якомога швидше дістатися до пункту, де б міг він загубитися у великому людському потоці. А в Яворі лазутчикові, на якого очікують, загубитися найлегше.

Кілька годин радився генерал Громада зі своїми офіцерами, з'ясовував і уточнював обстановку. Дійшли до спільної думки.

Величезний простір кордону було умовно звужено до невеликого, в кілька кілометрів коридора і оголошено особливо важливим напрямком.

У цей тимчасовий коридор увійшли місто Явір, суміжний з ним гірсько-лісистий район і частина рівнинного берега Тиси. В цьому коридорі чекали на безіменного шефа Карела Грончака.

Весь наступний день провадилась підготовка до задуманої операції.

Кожен, хто не знав Громаду як стройовика, як бойового командира, як невтомного солдата, дивлячись зараз на самовіддано зайнятого своєю справою генерала, мав рацію сказати, що начальник військ створений для роботи з олівцем і картою, що це його рідна стихія, що він штабіст до самих кісток, і лише штабіст.

Але так не сказав би той, хто бачив Громаду на кордоні, на заставі, коли він перевіряв дозір, розпалював свою люльку в солдатській сушарні, провадив бесіду з прикордонниками в кімнаті політосвітроботи, крокував з начальником застави по його дільниці.

… Минув тиждень, а лазутчик, для зустрічі якого було проведено велику роботу, не з'являвся. Все було спокійно на явірській дільниці.

Громада чекав, його солдати пильно охороняли явірський «коридор».

Цими ж березневими днями на карпатських вершинах, в одному з глибоких проваль біля підніжжя Ніч-гори, навколо якої в'ється автомобільна дорога, була знайдена убита людина. Судячи по ніжній шкірі на обличчі, по світлих кучерях, по міцних та білих зубах, вона прожила на світі не більше 25–26 років. Людина була вбита по-зрадницькому: її вдарили якимсь важким металевим предметом у потилицю, розтрощивши череп. Потім уже, коли вона впала, їй навмисне зробили дві ножові рани в груди, роздягли догола й кинули з урвища в засніжене провалля.

Оглядаючи труп, майор Зубавін звернув особливу увагу на кисть правої руки. Вона була жорстоко знівечена — теж, як визначив Зубавін, після вбивства. Навіщо? Звичайно ж, для того, щоб знищити напис, який був витатуйований на тильному боці долоні. На щастя для слідства, убивці не до кінця виявились передбачливими або їм щось перешкодило: вони знищили більшість літер татуїровки, але одна літера — «Е» — все-таки читалась ясно.

Зубавін наказав ретельно обшукати місцевість, що прилягає до Ніч-гори. Недалеко від місця події був знайдений єдиний доказ: напівзасипана снігом кольорова фотографія, вирізана з журналу «Огонек» і наклеєна на цупкий картон. На фотографії була зображена Терезія Симак, усім відома дівчина з прикордонного колгоспу «Зоря над Тисою», Герой Соціалістичної праці.

Чи належала ця журнальна вирізка саме вбитому чи кому-небудь іншому? На це запитання, як і на багато інших, поки що не було відповіді. Не вияснила справи і сама Терезія Симак, яку запросили на розмову до майора Зубавіна. Він поклав перед нею збільшений знімок з убитого і спитав:

— Ви зустрічалися з цією людиною?

Дівчина заперечливо похитала головою.

— Подумайте добре. Може, все-таки коли-небудь хоч один раз зустрічалися?

— Ніде. Ні разу. Не знаю, хто він такий.

Незважаючи на великі і довгочасні зусилля слідчих органів установити особу вбитого тоді не вдалося, і він був похований як невідомий. Лише через тривалий час, завдяки зусиллям багатьох людей, з'ясувалось, що вбитий був Іван Федорович Бєлограй.

Експрес, у якому виїхав з Москви Іван Бєлограй, складався з синіх суцільнометалевих вагонів з емальовими трафаретами: «Москва — Будапешт — Відень», «Москва — Прага», «Москва — Явір».

Важкі штори і легкі завіски на яскраво освітлених вікнах були розсунуті, і Бєлограй добре бачив пасажирів, які влаштовувалися на тимчасове місце проживання. Оскільки Бєлограй був людиною товариською і цікавою, то він не квапився заходити до свого вагона.

Молоді люди, по-літньому засмаглі, в однакових спортивних костюмах — у синіх, з цупкої шерсті шароварах, зібраних на кісточці, і куртках із золотим гербом СРСР на грудях — тиснулись біля відчинених вікон одного з вагонів.

Як міг Бєлограй, гирьовик і волейболіст, що кілька разів представляв Радянську Армію на фізкультурних парадах, не впізнати майстрів спорту, відомих усій країні!

— Дивись, капітане, — напучував футболістів один з тих, що проводжали, — у неділю сподіваємось почути по радіо, що над празьким стадіоном піднято червоний прапор переможця. Ми вже з батьком і по сто грамів приготували. Вип'ємо за ваше здоров'я!

— Та ви, може, і вип'єте, а от ми… наш Іван Трохимович скоро крем-соду оголосить алкогольним напоєм.

Бєлограй, усміхаючись, пішов далі.

Біля сусіднього вагона стояли, несміливо взявшись за руки, зовсім молодий лейтенант і дівчина. Надовго, мабуть, розлучались закохані. Їм хотілося обійняти одне одного, та так і простояти обійнявшись до самого відходу поїзда, але вони ніяк не могли зважитись на це перед очима в такої сили людей.

Бєлограй з доброзичливою посмішкою підійшов до нарубка та дівчини, розгорнув шинель і, повернувшись до них спиною, скомандував:

— Прощайтесь!

Закохані засміялись і враз відчули, що гнітюча їх ніяковість безслідно зникла.

Іван Бєлограй уже крокував далі, не оглядаючись.

Проходячи повз інший вагон, Бєлограй звернув увагу на двох молодих жінок в котикових шубках, схожих одна на одну. Вони стояли біля вікна і так зосереджено розглядали дорожну карту, наче вони мали йти пішки, без доріг, по пустинній місцевості, а не їхати поїздом, по давно відомих, упорядкованих коліях. Іван Бєлограй усміхнувся сестрам чи подругам, і вони підвели голови, зустрілися з ним поглядом.

Він затримався ще раз, побачивши велику, чоловік з п'ятнадцять, групу молодих китайців, одягнених в однакові сині блузи. Високі і худорляві, кремезні і м'язисті, чорноволосі, шафранно-смагляві, вони оточили сивоголового чоловіка з моложавим обличчям і Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці на грудях й уважно слухали те, про що він їм розповідав. Дівчина в окулярах, з гладенько зачесаним, наче лакованим, волоссям жваво перекладала з російської. Червоні, пухлі її губи не закривались ні на мить, а руки раз у раз стрімко злітали вгору, немов випускаючи на волю птахів, що довго томилися в неволі.