— Чому ж це рисковано, товаришу полковник? — заперечив Зубавін, — Ніякого риску. Адже він певен, що Батура поза нашою підозрою. І потім це так природно для іноземця: зацікавитися церквою, подати милостиню жебракові. Ні, товаришу генерал, це зв'язківець. Я певен, що разом з милостинею він опустив у капелюх Батури і директиву «Бізона!. Вона викладена тайнописом на десятці.

— Так, поки що схоже на це, — погодився Громада.

Шатров сумнівався:

— Не знаю. Ваші припущення надто… як це вам сказати… — він несподівано посміхнувся, — дуже прямолінійні. Я звик міркувати обережніше. Мені здається, що Крапc уміє діяти хитріше і вірніше. Між тим, чого на світі не буває… Можливо, ви й маєте рацію. Давайте перевіримо мої сумніви і вашу переконаність.

— Як? Що ви пропонуєте? — Громада подивився на полковника Шатрова.

— Євгене Миколайовичу, чи не могли б ви під яким-небудь звичайним приводом якнайшвидше, через міліцію, затримати і обшукати цього жебрака?

— Можна! Поїхали, товаришу Гойда!

Гнат Батура і був тим самим агентом Джона Файна, який носив ім'я великої людини — «Гомер». Він виконував лише завдання резидента Дзюби і тільки перед ним звітував, не знаючи жодного з агентів Дзюби, і вони його не знали. Про те, що у Дзюби теж були начальники, він, звичайно, догадувався. Але й уявлення не мав, хто вони і де вони знаходяться. Та його це й не дуже цікавило. Акуратно забезпечував Дзюбу зібраною інформацією, одержував гроші — от і все. Чутка про загибель Дзюби дійшла до нього в той самий день, коли в «Закарпатській правді», у відділі пригод, була надрукована замітка. «Гомер» не розгубився. Він розумів, що зі смертю Дзюби не закінчилася його шпигунська кар'єра. Був певен, що рано чи пізно до нього на ріг Кіровської і Ужгородської або на паперть протестантської церкви з'явиться наступник Дзюби і все почнеться з початку.

І ось він з'явився, його слова «мало, але більше не можу» були умовним сигналом. Кидаючи в капелюх Батури десятку, він встиг промовити тим виразним, недоступним для сторонніх шепотом, якого навчають у шпигунських школах кожного розвідника: «Ви призначаєтесь замість «Старого». Інструкція на грошах».

«Гомера» злякало таке підвищення. Він, Батура, резидент! Чи можливо щось подібне? Не по його голові ця шапка. Він не знає до ладу, що саме повинен робити резидент. Він уміє добре робити тільки одне — підслуховувати, про що говорять офіцери, але резидентом… Батура помацав хрустку десятку: цікаво все-таки, що там написано!

«Гомер» ледве вистояв на своєму посту належний час. Після церковної служби, повагавшись, куди іти — додому чи до Якова, — він рушив на Садову і опинився в улюбленій своїй закусочній у Якова. Випив Батура сьогодні не більше, ніж завжди, не захмілів, мовчки сидів у своєму кутку і все-таки наразився на скандал. Двоє підпилих хлопців причепилися до нього, роздратували. Суперечка закінчилася бійкою. З'явився міліціонер. Усіх трьох повели в міліцію. Відібрали документи, допитали і, попередивши, щоб не бешкетували більше в громадському місці, звільнили. На вечір «Гомер» був удома. На Кіровську через надзвичайні події він вирішив сьогодні не йти. Наглухо зачинивши вікно, почав обробляти одержану директиву. Свого часу Дзюба навчив його найпростішому тайнопису, кодуванню і розшифровці.

«З сьогоднішнього дня, — говорилося в наказі, написаному на десятці симпатичними чорнилами, — ви повинні виконувати функції загиблого «Старого». Ближчим часом зв'язківець доставить радіопередавач і велику суму грошей. — Чекайте помічника — «Пастуха». Забезпечте нелегальний прийом у надійній квартирі. Пароль: «Дідусю, як пройти на Садову вулицю?» — «А що, ви не тутешні?» — «Ні, я з Рахова». Збирання інформації продовжуйте. Енергійно шукайте опору серед місцевого населення, особливо серед закарпатців, що побували разом з вами в Південній Америці, в Австралії. З витратами не рахуйтесь. Докладніші вказівки передасть «Пастух».

Прочитавши листа, Батура важко зітхнув, почухав потилицю, вилаявся.

«Дурні! Ідіоти! За кого ви мене вважаєте? Не моя це справа!»

Засідання в кабінеті майора Зубавіна, перерване о дванадцятій годині дня, відновилося о четвертій. Зубавін поклав на стіл перед генералом Громадою копію наказу, підписаного «Двадцять першим», тобто «Бізоном». Полковник Шатров прочитав його двічі.

— Так, — замислено, зніяковіло сказав він, — хід несподіваний. Не думав і не гадав, що «Бізон» здатний на таке. Що ж, давайте танцювати, як-то кажуть, від цієї печі, виходячи з того факту, що Батура — резидент. Хто ж та людина, яка вручила «Гомеру» зашифрований наказ розвідцентра «Південь», як і звідки вона прибула до Явора і яка її справжня мета?

Віденський експрес прибув до Явора, як завжди, рано-вранці. На плоских дахах вагонів темніли великі вологі плями, дзеркальні шибки вікон плакали, а на приступках чорніла нанесена пасажирами грязюка. Мабуть, там, звідки прибув поїзд, на берегах Дунаю, у Відні і Будапешті, в угорському степу Алфелд, ішли великі дощі.

Поки поїзд висихав під вранішнім сонцем, прикордонні наряди контрольно-пропускного пункту перевіряли документи у прибулих пасажирів. Їх сьогодні було багато: радянські офіцери і солдати-відпускники, які служили в групі окупаційних військ в Австрії, юнаки і дівчата, які поверталися в Москву з Риму, де відбувалися всесвітні змагання гімнастів, велика делегація угорців, що їхали в Китай через Радянський Союз, парламентські діячі, торгові представники різних країн, дипломати, що віддавали перевагу поїздові перед літаком, і, нарешті, просто мандрівники, транзитні туристи. До останніх належав і Френк Білд — високий, сухорлявий, п'ятдесятирічний здоровань з важкими роговими окулярами на довгому кістлявому носі. Френк Білд спокійно димив сигаретою і нудьгуючи позирав у вікно, поки перевіряли його документи. Під час усієї цієї процедури він не сказав прикордонникам ні «так», ні «ні», не подивився на жодного з них. Вони для нього просто не існували.

Виконавши всі прикордонні і митні формальності, Френк Білд піднявся на третій поверх вокзалу, де містився готель для закордонних мандрівників, зайняв зручний номер, прийняв душ, поголився, переодягнувся. Свіжий, з рум'янцем на запалих щоках, ні на кого не дивлячись і нічого не помічаючи, він пройшов у ресторан. Йому подали яєчню з шинкою, коньяк, сир, кофе. Білд їв і пив не поспішаючи, не відриваючи погляду від тарілки. Розраховуючись з офіціантом, він спитав англійською мовою, чи можна купити в Яворі англо-російський словник. Офіціант знав по-англійськи тільки два слова: «не розумію». Френк Білд перейшов на німецьку. Цю мову офіціант знав добре. Так, в Яворі є чудовий магазин, де можна купити і англо-російський словник, і багато інших хороших книг. І міститься він зовсім недалеко, в двох кроках від вокзалу, на головній вулиці. Ось він, видний навіть звідси: дві вітрини, високі дубові двері і над ними червона вивіска з великими літерами: «Книготорг».

Френк Білд кинув неуважний погляд на вікно, в той бік, де був книжковий магазин, автоматично сунув сигарету в рот і повільно підвівся. Перш ніж піти з ресторану, він задав ще одне запитання: де можна обміняти іноземні гроші на радянські? Офіціант дав іноземцеві і цю справку.

Так само ні на кого не дивлячись, нічого не помічаючи, холодний і пихатий, мандрівник залишив ресторан, спустився вниз, перетнув вестибюль і вийшов на привокзальну площу з її молодим сквером, квітниками, зеленіючими газонами.

Обмінний грошовий пункт містився поряд, на площі, в невеликому будиночку. Залишивши там долари і одержавши карбованці, Френк Білд попрямував до магазина з високими дубовими дверима і двома вітринами, заставленими книгами.

У великому приміщенні книготоргу на численних полицях стояло кілька тисяч книг.

— О! — вигукнув мандрівник по-німецьки. — Куди я потрапив? Ваш магазин майже Британська бібліотека!