Жебрак скромно відмахнувся:

— Які мої труди, насмішнику! Ворогу своєму не побажаю займатися таким промислом. Від круглого сирітства, від чорної бідності зважився на таке.

— Ну й бідняк! — засміявся буфетник. — Та ти мій заклад купиш, якщо захочеш, з усіма його тельбухами!

— Ех ти, Якове, божа душа, кому заздриш! — старий сердито ляснув себе по кишені. — Бери мої капітали, давай мені свої ясні очі і свої тридцять років! Ну, хочеш, поміняємось?

— Добре вже, не приндись, куме! Наскрізь я тебе бачу, голубе. — Буфетник узяв з прилавка неглибоку тарілку, поставив на стіл перед старим. — Викладай свій ранковий улов та мовчи, не прибіднюйся.

Батура вигрібав з кишені срібні гроші жменя за жменею. Тарілка наповнилася. Буфетник підхопив її, спритно і м'яко кинув на вагу.

— Два триста вісімдесят. Вісімдесят на усушку і утруску. Чиста вага — два триста. Одержуйте замість вашого благородного металу потріпані папірці. — Буфетник, теж хильнувши добру порцію горілки, поклав у капелюх старого кілька десяток і насмішкувато посварився на нього пальцем. — Май на увазі, Гнате, я веду рахунок твоїх доходів. Незабаром мільйонером станеш.

— Вигадуй, так тобі й повірили! — Батура підсліпуватими очима оглянув приміщення закусочної. — Сьогодні моїм годувальникам жалування видавали, от вони й розщедрилися. Завтра, можливо, і на хліб не зберу.

Гойда допив пиво і вирішив, що довше йому залишатися в закусочній не можна. Він вийшов на вулицю, перебрався на протилежний бік і зайшов до аптеки, звідки добре було видно двері закусочної.

Батура залишив пивну не швидко, наприкінці дня. Гойда чекав, що підпилий старий піде додому. Ні, він твердою ходою, прокладаючи собі шлях палицею, попрямував по Садовій, звернув на Кіровську і, на здивування Гойди, зайняв свій пост на розі, під розлогим каштаном.

Після вісімнадцятої години з багатоповерхового будинку штабу авіаз'єднання і прилеглих до нього будинків почали виходити офіцери, які закінчили свій робочий день. Усі вони, по одному і групами, пройшли повз каштан, під яким стояв жебрак. Срібло тепер лише зрідка падало в його чорний капелюх, але він терпляче стояв і чекав.

Через півгодини Батура зник. Повернувся після сьомої, перед початком кіносеансу в Будинку офіцерів. Пізно ввечері він пішов з Кіровської остаточно.

Гойда провів Батуру додому і повернувся на Кіровську. Вулиця була безлюдна, погано освітлена. Василь підняв комір піджака, насунув на лоб кепку і став під каштаном. «Що він бачить звідси?» міркував Гойда.

На Ужгородській дрібно й весело простукотіли каблучки жіночих туфель. Дві дівчини, в однакових капелюшках, з однаковими косинками, овіваючи Гойду міцними духами, випурхнули з-за рогу. Вони були так захоплені розмовою, що не помітили Гойди, і він мимоволі почув їх сердечні весняні таємниці. Правда, таємниці були невеликими, древніми, з числа тих, які супроводжують юність кожної людини: що він сказав їй і що вона відповіла йому, як він несподівано поцілував її і як вона злякалася, хотіла втекти, та не змогла, ноги не послухалися.

Дівчата, сміючись, зникли в темному сквері.

Гойда вийшов з-під каштана. Сьогодні йому тут уже нічого було робити. Тепер він, здається, зрозумів, навіщо Батура з ранку і до вечора стояв на розі Кіровської й Ужгородської. День у день, тиждень за тижнем повз нього проходили офіцери, і старий, прислухаючись до уривків розмов, міг виудити потрібну йому інформацію.

Гойда пішов на Київську, щоб про все доповісти Зубавіну. Уважно вислухавши його, майор наказав продовжувати спостереження.

На другий день рано-вранці Гойда знову з'явився на квартиру до свого друга. Ганна Степанівна зустріла його лукавою посмішкою.

— Що, прийшов робити святу справу? — вона кивнула на вікно, яке виходило на Кіровську. — Займай свою позицію, заважати не буду. — Накинула на голову стареньку теплу хустку, взяла кошика і вийшла.

Гойда навстіж розчинив вікно, закурив і почав чекати появи Батури. Чекав годину, другу, а старого все не було. Невже щось помітив, відчув?

Об 11 годині грюкнули вхідні двері. Повернулася Ганна Степанівна. Обличчя її було заклопотаним, стурбованим.

— Ну, як? — спитала вона, важко дихаючи і витираючи спітніле зморшкувате чоло. — »- Що ти висидів? Не тут би тобі треба бути. Твій Батура сьогодні чергує біля мадьярської церкви.

— Мій Батура? Що ви, тьотю Ганю! — Гойда був збентежений, розгублений і не зумів цього приховати.

— Добре, не відмовляйся! Коли іноземець подав Батурі милостиню, я одразу зрозуміла, навіщо тобі знадобилася наша квартира.

— Який іноземець? Яка милостиня?

Ганна Степанівна наглухо зачинила вікно і, схопивши Гойду за руку, відтягла його вглиб кімнати:

— Слухай!..

Говорила вона запально, плутано, пропускаючи деталі, але Гойда ясно зрозумів суть того, що трапилось.

Магазин, куди зайшла Ганна Степанівна, розташований напроти головного виходу протестантської церкви. Купуючи продукти, Ганна Степанівна побачила через вітринне скло Батуру. Він стояв на кам'яних плитах паперті з чорним капелюхом у руках. Люди, проходячи повз старого, мовчки, не зупиняючись, кидали йому дрібні гроші. І тільки одна людина, незнайома Ганні Степанівні, напевне, нетутешня, не явірська, порівнявшись з Батурою, оглянула його з ніг до голови, знизала плечима, щось сказала і пройшла до церкви. Людина ця дуже схожа на іноземця: висока, в світлому короткому пальті, в рогових окулярах. Ганна Степанівна мимоволі зацікавилася нею. Вона вийшла з магазина і попрямувала до церкви. Незнайомий, знявши капелюх і притулившись до одвірка, з цікавістю оглядав парафіян і оздоблення храму. Пробув він тут недовго. Коли покинув церкву, Ганна Степанівна пішла за ним. Її цікавило, чи зупиниться він ще раз біля Батури, чи скаже йому що-небудь. Так, знову зупинився. Порившись у кишенях, вийняв десятку, кинув її в капелюх Батури і сказав: «Мало, але більше, не можу». Крім Батури, біля церкви стояло ще двоє жебраків. Їм іноземець теж дав по десять карбованців. Після цього він вийшов на вулицю, де його чекала відкрита машина, що належала явірському готелю «Інтурист». Коли іноземець поїхав, Ганна Степанівна зосередила свою увагу на Батурі. Певний, що за ним ніхто не стежить, він вийняв одержану десятку, швидко оглянув її і знову сховав у кишеню.

Вислухавши розповідь Ганни Степанівни, Гойда помчав до Зубавіна. Через кілька хвилин він був на Київській, біля внутрішнього під'їзду райвідділу МДБ. Вибіг по крутих сходах на другий поверх і, важко дихаючи, зупинився перед глухими дверима начальника відділу. Віддихавшись, поправив кепку, постукав у двері.

В кабінеті, крім Зубавіна, були незнайомий Гойді полковник і генерал Громада, якого в Яворі знали всі.

З виразу обличчя лейтенанта Зубавін зрозумів, що Гойда приніс виключно важливі дані.

— Є новини? — спитав він.

— Так, товаришу майор. Дозвольте доповісти?

Зубавін обернувся до полковника.

— Оце він і є… Василь Петрович Гойда. Познайомтесь.

— Дуже радий. Саме такий, яким я і уявляв його. — Полковник Шатров міцно потис руку лейтенанта.

Генерал Громада привітно кивнув Гойді. Піднявши окуляри на лоб, близькозоро мружачись, він з нетерпінням чекав новин.

Василь розповів, що трапилось на паперті протестантської церкви. Закінчивши доповідь, він відступив до дверей, очікувально завмер. Мовчали всі. Громада сердито димив люлькою і замислено, задерши голову, дивився на стелю. Шатров заклопотано гладив долонями свої посивілі скроні. Зубавін нетерпляче позирав то на годинник, то на план міста Явора, розкладений на. столі. Всі троє, видно, думали про одне й те саме, розв'язували одну і ту ж задачу.

Першим порушив мовчанку Зубавін.

— По-моєму, це посланець Крапса, зв'язківець, — сказав він.

— Так, схоже, — обережно сказав генерал Громада.

— А ваша думка, товаришу полковник?

— Не знаю, — роздумливо відповів Шатров. — Якщо цей іноземець — зв'язківець, то чому він так рисковано, серед білого дня, не боячись провалити себе і свого агента, пішов на зустріч з Батурою?