— Сліпий? — швидко спитав Зубавін. — З шапкою?

І з цього запитання, з інтонації і виразу обличчя Василь Гойда зрозумів, чим саме цікавиться його друг і начальник.

— Напівсліпий, — поправив себе Гойда. — В руках — капелюх. Він без поводиря приходить на Кіровську і самостійно іде додому.

— Де він живе?

— В протилежному кінці Явора. Здається, на Гірській вулиці.

— Все. Іспит закінчено, товаришу лейтенант! У нас є підстави підозрівати, що цей жебрак, на прізвище Батура, служить ворожій розвідці. Нашу підозру треба підкріпити незаперечними фактами. Ця справа доручена вам, лейтенант Гойда. Стежте за ним, вивчайте, з ким і які він має зв'язки. Від усіх інших обов'язків я вас звільняю. Відповідайте тільки за Батуру. Запитання будуть?

— Все ясно, товаришу майор.

— Так уже і все? Розкажіть, як будете діяти.

— На розі Кіровської живе Олекса Сокач. Його квартира на другому поверсі. Двоє її вікон знаходяться саме…

— Все зрозуміло. — Зубавін потиснув руку лейтенанта. — Про результати доповідайте щоденно.

— Слухаю.

Вийшовши від Зубавіна, Василь Гойда одразу ж попрямував на Кіровську.

Він зробив це без усякого риску привернути до себе увагу Батури. Той звик бачити його тут і добре знає, що сюди його приводить дружба з Сокачем.

Напівсліпий старий з поношеним капелюхом у руках стояв, як звичайно, на розі, в тіні вже зазеленілого каштана, спираючись сутулою спиною на його масивний стовбур. Попелясто-сиве волосся було акуратно підстрижене, старанно зачесане, щоки і підборіддя виголені до синяви. Темну жилаву шию відтіняв старомодний, твердий, трохи пожовклий комірець, пов'язаний галстуком. На плечах Батури було чорне, вже добре потерте демісезонне пальто, з-під якого виглядали старі, з обтріпаним низом штани. Грубі стоптані черевики довершували маскарад «Інтелігентного» жебрака.

Гойда порівнявся з Батурою. Старий мовчки виразно потрусив капелюхом: подайте, мовляв, що можете. Василь порився в кишені, дістав срібло, кинув його в чорний капелюх і пройшов мимо. Раніше Василь не дуже-то уважно придивлявся до жебрака. Сьогодні старий здався йому особливим. Лише дві чи три секунди Гойда дозволив собі постояти перед напівсліпим, але добре встиг роздивитися його. Вузький, плоский, без жодної зморшки, наче кістяний, лоб обтягала тонка пергаментно-жовта шкіра. На вдавлених скронях проступали голубі жилки. Очі прикриті набряклими, безвійними повіками. Ніс сухий, хрящуватий, з глибоко вирізаними ніздрями. В кутках безкровного, по-старечому запалого рота темніли глибокі складки.

Василь Гойда завернув за ріг і зник у першому під'їзді. На другому поверсі, перед дверима квартири № 3 він віч-на-віч зустрівся з матір'ю Олекси Сокача Ганною Степанівною, сухенькою, сивоволосою, передчасно постарілою жінкою. В її руках був великий кошик. Ганна Степанівна, як видно, зібралася на ринок або в-магазин.

— Здрастуйте, тьотю Ганю!

— Здрастуй, Васильку!

— Як ваше здоров'я, тьотю Ганю?

— Спасибі! Скриплю. А ти як живеш?

— А як живе легінь?[3] — Гойда молодцювато постукав у свої груди кулаком. — Краще за всіх!

— Не всі легіні живуть так щасливо, як ти… — Ганна Степанівна зітхнула, і в її чорних, глибоко запалих очах з'явився сумний вираз. Помовчала, перебираючи тонкими сухими пальцями китиці хустки, накинутої на сиве волосся. — Мій Олекса — теж леґінь, а живе, як нещасний удівець, працює та хліб жує, спить та читає. В кіно перестав ходити, не гуляє. Навіть сміятись розучився. Все думає, думає… Скажи хоч ти мені, Василю: що з ним трапилось?

Гойда поглянув на замкнені двері:

— Вдома Олекса?

— У відрядженні. Позавчора поїхав до Львова. Новий паровоз одержує!

— Що ж, тьотю Ганю, можу сказати. — Гойда знову подивився на замкнені двері. — Незручно отак, стоячи на східцях, розмовляти. Може, до хати запросите?

— Ходімо.

Ганна Степанівна відчинила двері, пропустила гостя вперед, кинула кошика і, знявши з голови хустку, сіла на стілець.

— Ну, розповідай! Розповідай, Васильку, — попросила Ганна Степанівна.

Голос у неї був тихий, трохи глухуватий.

Гойда підійшов до Ганни Степанівни, сів поруч неї, обережно погладив її густе біле волосся, зібране на потилиці в тугу корону.

— Не хвилюйтесь, тьотю Ганю. Все владнається.

— Розповідай!

— Ви, звичайно, знаєте, — почав Гойда, — що Олекса і Терезія великі друзі?

Ганна Степанівна кивнула, її зморшкуваті губи міцно стулилися, а навколо очей різкіше позначилися зморшки.

Гойда продовжував:

— Люблять вони одне одного, Олекса і Терезія. Я це добре знаю. Дуже добре. Тому так і кажу. Тому і не вірю всяким чуткам і пліткам.

— Якщо любить Олексу, чому виходить заміж за цього… демобілізованого гвардійця? його машиною «Победою» спокусилася? Ордени засліпили?

— Що ви, тьотю Ганю! Терезія не з таких. Все це неправда. Вигадка. Терезія — хороша, справжня дівчина. Ніхто їй не потрібен, крім Олекси. Повернеться він із Львова, одразу все владнається. Ось побачите. Не вірте ніяким пліткам.

— Та як же мені не вірити, коли Олекса повірив?!

— Дурень, свого щастя не відчуває… — Гойда взяв легку руку Ганни Степанівни. — Тьотю Ганю, все владнається, даю вам слово! Не хвилюйтесь. І не будемо більше говорити про це… Ви куди зібралися? В магазин? На базар? Ідіть, я почекаю вас. — Він подивився на шафу з книгами, на широкий, зручний диван. — Почитаю, відпочину. Люблю я вашу квартиру, тьотю Ганю. Днював і ночував би тут, якби дозволили.

Суворе сумне обличчя Ганни Степанівни трохи посвітлішало.

— Хитрий ти, Васильку, але… але мене не перехитруєш. Що ти задумав? Навіщо тобі знадобилася наша квартира? Кажи прямо.

— Скажу! Для святої справи, тьотю Ганю. Більше ні про що не питайте. Ідіть!

Він допоміг Ганні Степанівні встати, подав їй кошика, провів до виходу.

– ~ Коли захочеш піти, не забудь двері захлопнути, — сказала на прощання Ганна Степанівна. — Не забуду.

Повернувшись у кімнату, вікна якої виходили на Кіровську, він узяв книгу і, зайнявши зручну позицію, Почав стежити за «інтелігентним» жебраком.

Чому саме тут, на Кіровській, напроти Будинку офіцерів і штабу льотчиків, розташувався Батура? Це питання Гойда вирішив з'ясувати раніше від усіх інших.

Був теплий полудень пізньої примхливої весни. На сонячному боці вулиці гралися діти. Тут же, на сонечку, на зручних лавах, сиділи їхні няні. В двері Будинку офіцерів безперервно входили і виходили з них військові.

Діти кричали, сміялися, галасливо бігали по тротуару, перекидали один одному великий гумовий м'яч, співали, плакали, билися, мирилися — все це ніяк не цікавило старого, який стояв під каштаном. Він жодного разу і голови не повернув у той бік, де гралися діти. Не звертав уваги і на людей, що йшли з ринку. Але, коли повз нього проходили офіцери-льотчики, він перероджувався: обертався до них обличчям, як соняшник до сонця, капелюх в його руках ворушився, прилизана голова на довгій жилавій шиї ніби висувалася вгору, а ноги, взуті в грубі черевики, нетерпляче переступали на кам'яних плитах тротуару. Гойді здавалося, що навіть вуха старого тяглися за офіцерами. «Що з ним діється? Чи він запам'ятовує голоси офіцерів, прислухається до того, про що вони говорять?»

Батура залишив своє місце під каштанами незабаром після того, як закінчилася обідня перерва і на вулиці вже не з'являлися офіцери.

Постукуючи по кам'яних плитах залізним наконечником палиці, старий пішов униз по Кіровській, потім завернув на Садову до центра міста. Перша ж «забігайлівка», що зустрілася йому на шляху, привернула увагу.

Через деякий час зайшов до закусочної і Василь Гойда. Він узяв пачку сигарет, кухоль пива, бутерброд і сів за столик, найдальший від того, за яким розташувався Батура.

Старий попросив буфетника Якова налити двісті грамів горілки і одразу ж, за один прийом, не закушуючи, випив.

— Як, дядьку Гнате, добра горілочка після трудів праведних? — спитав буфетник.