Кларк квапливо кивнув головою. На його обличчі вже не було ні пихатої усмішки, ні зверхності. Воно виражало неприхований відчай. Але через кілька секунд цей вираз змінився іншим — надією. Зубавін, що з цікавістю спостерігав за Кларком, усміхнувся сам до себе: «Для нього ще не все втрачено, йому ввижається вихід з безвихідного становища. Цікаво, на що ж вік сподівається?»

Кларк випростався, закинув голову, сказав з урочистими інтонаціями в голосі:

— Майоре, я вирішив бути до кінця відвертим. Але я хотів би, щоб усе мною сказане було зафіксоване повністю. Прошу запросити стенографістку.

Зубавін зняв телефонну трубку, набрав номер і коротко наказав:

— Зайдіть до мене.

Зайшов молодий лейтенант у світлих рогових окулярах, з розлініяною пачкою паперу в руках. Він мовчки зайняв, очевидно, своє звичне місце, за маленьким столиком, в кутку кабінету.

— Я вас слухаю. — Зубавін подивився на Кларка.

— Так от… — «Колумбус» розчепіреними пальцями розчесав скуйовджене волосся, потім провів долонею, наче вмиваючись, по обличчю. — Мені недавно минуло двадцять вісім років. З них я майже півтора десятка бездоганно служив американській розвідці. На мене завжди покладались великі надії: в таємному коледжі, в роки стажування, в період самостійної діяльності. Мені довіряли. Мене готували для. великих справ. Мені пророчили важливі посади…

Зубавін уважно слухав Кларка, намагаючись зрозуміти, догадатися, заради чого той так охоче вирішив «бути до кінця відвертим», яку мету переслідує.

Кларк продовжував свою сповідь упевненою скоромовкою, гладко заокругленими, явно заготовленими фразами. Він докладно розповів, коли, де і шо встиг зробити для американської розвідки, назвав усіх своїх шефів, їхні клички, змалював риси їхнього характеру, звички, перелічив усіх, з ким був зв'язаний свого часу, пригадав чимало старих явок, не забув і нові, розповів у всіх подробицях, хто сприяв йому під час переходу кордону і з якими намірами він оселився у Яворі.

Кларк перевів подих, випив склянку води.

— Бачите, яка я для вас цінність. Як ви догадуєтесь, я відвертий тому, що не маю ніякого бажання одержати «вищу міру покарання». Хочу жити! За всяку ціну! Та й вам не вигідно відправляти мене на той світ.

Коротко кажучи, я пропоную вам свої послуги, майоре мій досвід, мої здібності, мої зв'язки — все у вашому розпорядженні. Я можу принести вам величезну користь там, за кордоном…

Зубавін ледве втримався, щоб не посміхнутися. Він уважно, з байдужим виглядом слухав Кларка. Нехай сповідається. Чи не однаково, в якій формі він розкриє найглибші таємниці американської розвідки!

— Упакуйте мене в азбестовий мішок і переправте через кордон! — продовжував Кларк і не без натхнення. — Я повернусь до Файна і скажу, що змушений був тікати, тому що ледве не провалився через Скибана і Дзюбу. Мені зразу повірять, не турбуйтесь. Далі я влаштую, через того ж Файна, все так, щоб мене перевели в Західну Німеччину, в одну з розвідувальних шкіл. Гарантую: мене призначать старшим інструктором. Я буду знати кожного, кого «Сі-Ай-Сі» планує перекинути у вашу країну. Ви одержите повний список усіх диверсантів і терористів задовго до того, як вони будуть готові діяти. Через рік або два я просунусь по службі, мене призначать у вище відомство, і я почну вам пересилати…

Зубавін відкинувся в кріслі заплющив очі.

— Ви мене не слухаєте, майоре? — ослаблим голосом спитав Кларк.

Зубавін позіхнув, здійняв руки над головою і з задоволенням потягнувся:

— Пора кінчати. — Він обернувся до лейтенанта, що посміхався: — Відведіть!

— Пане майор!.. — рвонувся Кларк до Зубавіна.

— Все абсолютно ясно, «Колумбус». Справа тепер за Воєнним трибуналом.

Кларк підвівся і, сутулячись, бгаючи в руках украдений гвардійський картуз, попрямував до дверей.

Наприкінці квітня 1952 року на світанку з воріт філіалу іноземної фірми, яка ще на початку сторіччя заснувала в Будапешті концесійне підприємство, вийшов потужний світлого кольору «Лінкольн». Керував ним Джон Файн, інженер, генеральний секретар філіалу фірми.

Джон Файн був у синьому светрі. На його рудоволосій голові був шолом автомобільного гонщика. Незважаючи на те, що Файн залишав Будапешт в суботу — в день, коли він звичайно виїжджав на далекі прогулянки, — настрій у нього був не святковий. Тепер Файн мчав на своєму «Лінкольні» не на озеро Балатон, чи до гирла Тиси, що впадає в прикордонний з Югославією Дунай, не в знаменитий своїми винами Токай. Він поспішав на захід, в окуповану Південну Німеччину. Там, у Баварському лісі, в старовинному мисливському замку, що загубився в гірській глушині, Джона Файна чекав «Бізон» — начальник розвідцентра «Південь», у систему якого входив закарпатський напрям «Тиса».

Джона Файна викликали шифрованою телеграмою. Над ним, як він догадувався, готували розправу за провал «Колумбуса». І за все, що було зв'язане з цією скандальною справою, такою, здавалося, певною. Провалилося все, що так довго обмірковувалось, на що затрачено такі величезні кошти і зусилля. Ніякого сигналу не прийняла із Закарпаття таємна радіостанція філіалу фірми і протягом наступного тижня. Це був крайній строк, це вже означало катастрофу. Як і з чиєї вини провалився Кларк, чи уціліли його помічники або теж провалилися, — все це поки лишалося невідомим для Файиа. Але факт залишається фактом. «Колумбуса», такого досвідченого і вишколеного розвідника, втрачено. Чи встиг він, перш ніж його арештували, роздушити ампулу з отрутою? А якщо його взяли живим, то чи зуміє він мовчати? На жаль, він багато знає.

«Що ж чекає на мене за провал «Колумбуса?» — міркував Джон Файн. — Якщо не наспіє міцна допомога дадуть по потилиці, виженуть з розвідки».

Автострада ще не просохла після нічного дощу, дорога була слизькою, небезпечною. Але Файн гнав і гнав машину, не зменшуючи швидкості ні на мостах, ні на спусках, ні навіть на поворотах. Ліворуч і праворуч розлігся безкрайній степ — віковічна земля угорських пастухів. Далеко, на південному сході, синіло важке, наче дощова хмара, громаддя Трансільванських Альп. Попереду, з півночі, насувалися передгір'я Білих Карпат.

Після тригодинної шаленої гонки Файн під'їхав до чехословацького кордону і вперше виключив мотор. Відкинувшись на спинку сидіння, він відпочивав, поки перевіряли документи і оглядали багаж та машину. Через півгодини він в'їхав у столицю Словакії — Братіславу. Поснідавши в першому, що потрапило на очі, кафе, він погнав машину вздовж Дунаю по автостраді Братіслава — Відень. Опівдні він був у Верхній Австрії, в місті Лінці, пересік австро-німецький кордон і гірською дорогою поїхав у Баварський ліс, у віддалений замок, на розправу до керівника розвідцентра «Південь» — недоступного генерала Артура Крапса.

Щебеневе шосе, прокладене по схилах гірського хребта, все стрімкіше і стрімкіше підіймалося вгору, дедалі частіше петляло. Вечоріло. Над зубчастими горами зійшов круглий яскравий місяць. Повітря ставало прозорішим і холоднішим. Над дорогою одна за одною виростали вкриті мохом скелі. Нарешті, за черговим поворотом промені автомобільних фар уперлися в високу огорожу, складену з циклопічного каміння і напівзаховану виткими рослинами. Джон Файн, кілька разів увімкнувши і вимкнувши світло, зупинився перед наглухо зачиненими залізними ворітьми, на яких була прикріплена чорна дощечка з золотими літерами: «Вища школа звіроводства Баварії». На світловий і звуковий сигнали з сторожової будки вискочив озброєний воротар у зеленій напіввійськовій формі.