Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Не хвилюйтесь, тату, не народилася ще та людина, яка зуміла б одурити вашу Олену медовими словами.

Вона скочила на велосипед, спустилася з дамби і покотила просікою до шляхової будки, оранжовий черепичний дах якої виднівся поверх невисоких ялин.

Мінлива погода весною в Карпатах. Годину тому на ясному небі не було жодної хмаринки, а зараз з холодного, північного боку хребтів потяглися низки важких сніжно-землистих хмар, які несли дощ, а можливо, і град. Годину тому було тепло, а тепер з ущелини потягло прохолодою, тихий ліс зловісно зашумів верхів'ями вікових сосен, і сонце перестало гріти й світити. Весняні галявини, теж недавно ніжно-зелені, що молодили Карпати, потьмяніли без сонячного світла, і стали непривітними суворі схили гір. Одна за одною окутувалися хмарами і зникали вершини. Потемніла і вкрилася великими зморшками Тиса.

Глава одинадцята

Відгриміла гірська гроза, перестав шумний і щедрий травневий дощ. Велике мутно-червоне сонце, перекреслене чорним зигзагом летючої хмарки, хилилося на захід. Довга тінь лісистої гори лежала на подвір'ї застави. На деревах, падаючи з гілки на гілку, з листка на листок, шурхотіли, перемовляючись про щось своє, дощові краплини.

В глибині подвір'я застави, над довгим цегляним будинком, вкритим оранжовою черепицею, вився прозорий веселий димок. Він здіймався до неба і там поволі танув. Тільки людина, яка ніколи не змивала з себе солдатського поту, ніколи не пробувала закоптілої гіркоти березового віника, могла б сплутати цей солодкий банний димок з повсякденним, кухонним.

У житті людей п'ятої застави баня займала не останнє місце.

Солдат, який стояв на спостережній вишці, дивлячись-униз, посміхнувся, потягнув носом, нетерпляче переступив з ноги на ногу і промовив майже співаючи:

— Ба-а-а-ня!

Другий солдат, який ніс службу на вершині гори Соняшної, повернувся обличчям до застави, крекнув, примружився, подумав: «Ну і попарюся ж я сьогодні, ну й помиюся…»

Два майори із штабу загону, проїжджаючи вздовж Тиси на відкритому всюдиході, побачили банний дим на П'ятій заставі.

— Стій! — в один голос, не змовляючись, наказали вони шоферові.

Подивилися один на одного і, сміючись, сказали:

— Завернемо?

Дощ чи сніг на вулиці, мороз чи сонце, — в годину, призначену начальником застави, оживав, сповнюючись теплом, цей будинок під оранжовою черепицею, холодний, темний, пустий в усі інші дні.

Яка це насолода — зайти в дерев'яний передбанник, сповнений одурманюючого тепла і пахощів розпареного березового листя і гілок! До чого ж добре після безсонної ночі, проведеної в горах, під зливою, на березі річки, її болотяному очереті, в лісовій глушині, скинути з себе просякнуту потом білизну! Дихаєш так, ніби гної легені збільшилися за обсягом щонайменше втричі.

Густа солодкувата пара сповнює баню. Похила жорстка цементна плита підлоги приємно лоскоче підошви ніг своїм вологим теплом. Букові колоди, білі, наче костяні, з довгими скісними тріщинами, проконопаченими мохом, нагрілися так, що до них не можна доторкнутись. Круті склепіння спітніли, з них капотять холодні, освіжаючі краплини. Зелене березове листя на спинах людей, на цементі, на колодах.

Смолярчук здивовано приглядається до людей, змінених мильною піною, гарячою водою і молочними сутінками. На снігову бабу скидається кремезний, з крутими плечима і великою головою сержант Абросимов. Он рум'яний Тюльпанов. Ось смаглявошкірий, з щедро намиленою головою Умар Бакулатов. Поруч з ним смішливий Волошенко.

— Тримайсь, хто в чорта не вірує! — закричав Волошенко, виливаючи з таза гарячу воду на розпечене каміння жарової печі.

Густа хмара пекучої пари знялася до стелі, швидко розповзлась по тісній парильні.

Волошенко грізно підняв над головою пушистий, з молодим листям березовий віник:

— Лягайте, товаришу старшина, і не просіть порятунку!

Мовчки, покректуючи, Смолярчук виліз на приполок і покірно розпластався на дубових плахах.

Волошенко вмочив віник у гарячу воду, широко розмахнувся і наніс старшині пробний удар. Біла спина Смолярчука стала рожевою. Після кількох ударів вона почервоніла, потім стала, як жар. Волошенко невтомно здіймав і опускав віник, промовляючи за кожним ударом:

— Це вам, товаришу старшина, за те, що ви такий красивий, за те, що такий високий і басовитий… за те, що кидаєте своїх друзів і демобілізуєтесь…

Волошенко зупинився, перевів подих, змахнув з лоба піт.

— Ще чи досить? — насмішкувато спитав він.

— Давай! Бий! — крізь зуби простогнав Смолярчук…

І знову Волошенко дружно і хльостко молотив запашним віником гарячу спину Смолярчука.

— Досить! — Смолярчук схопив Волошенка за руку. — Ну й ручисько в тебе, Тарасе!..

Волошенко кинув віник.

— Даремно скаржитесь, товаришу старшина. Одержали, як належить демобілізованому, останній банний пайок. — Повар зітхнув, підняв таз з холодною водою, немов збираючись випити її, загорлав: — «Последний нонешний денечек гуляю с вами я, друзья!»

Мало випадає святкового часу на долю солдатів-прикордонників, які живуть вдень і вночі, весь тиждень, увесь місяць, увесь рік, увесь строк служби напруженим, важким, до краю ущільненим життям. І тому вони високо цінять кожну вільну годину, вміють робити її святковою.

Тарас Волошенко не був старожилом застави, але цю особливість прикордонного життя він відчув одразу, ледве не з першого дня.

Побувавши на банних небесах, Смолярчук зліз на землю. Обливши спершу чистою холодною водою цементну підлогу, він простягнувся на ній відпочивати, набиратися сили для другого заходу на приполок.

Смолярчук звик за роки служби митися в кількох водах, паритися довго, до цілковитої знемоги. Не збирався він міняти своїх звичок і сьогодні. Навпаки, прощаючись з банею, яку будував своїми руками, він вирішив пробути тут довго, як ніколи раніш.

Солдат Тюльпанов навіть тут, у бані, ні на крок не відступав від Смолярчука. Прийнявши на приполку в парильні ті ж «тортури», що і його вчитель, він лежав тепер поруч із старшиною, охолоджувався.

— Отже, остання баня, — зітхнувши, промовив він.

Смолярчук мовчав. Очі його були заплющені, руки й ноги розкидані, дихав він важко, хрипкувато. Притихли й інші прикордонники, чекаючи, що відповість старшина.

Мовчання Смолярчука не збентежило Тюльпанова. Він продовжував з властивою йому простодушністю:

— Не розумію я вас, товаришу старшина, як це ви, такий знаменитий прикордонник, погодились на демобілізацію. На кордоні ви перша людина, а що робитимете там, у Сибіру?

Смолярчук мовчав. Узявши жорстку мочалку, він почав нещадно терти намилену голову.

Як міг Волошенко не скористатися з такого сприятливого випадку, не заступитися за правду, не розкрити суті багатозначного мовчання Смолярчука!

Серйозно і поважно дивлячись на стриженого солдата Тюльпанова, повар сказав:

— Такі люди, як старшина Смолярчук, стають першими людьми скрізь, де пускають своє коріння: в шахті, в емтеесі, в театрі. Зрозуміло?

Всі, хто був у бані, засміялися. Смолярчук, несподівано для присутніх, теж засміявся.

Навстіж розчинилися двері, і в світлому отворі передбанника виросла підтягнута, як завжди, постать начальника застави.

— Ну, як? — спитав капітан Шапошников, вдивляючись у сиві сутінки бані. — Гарячої води досить? Піч натоплена?

Волошенко жваво відгукнувся:

— Все гаразд, товаришу капітан! Обновилися з ніг до голови!

— Так, так, якраз до речі!

— Чи зрозуміли ви натяк? — спитав Волошенко, коли пішов капітан Шапошников. — За даними розвідки, мають відбутися проводи одного нашого демобілізованого товариша. Отже, будьте в повній готовності до вечора пісні і танцю.

Тюльпанов замислено подивився на двері, за якими зник капітан. Ні до кого не звертаючись, він спитав:

— Цікаво, скільки треба служити, щоб стати начальником застави?

78
{"b":"275419","o":1}