Вівчарка, підкоряючись виробленому рефлексу, схопилася, підвела голову. Смолярчук звичним жестом поклав її під кущем, сів поруч. Тюльпанов наслідував його приклад. Прикордонники розташувалися на зеленіючому косогорі з видом на сонячну Тису. Смолярчук вийняв носову хусточку, накрив нею вологе від поту обличчя.

— Жарко, Витязю!

Вівчарка обережно зняла кашкет з голови старшини, поклала його на землю. — Спасибі, Витязю. Тюльпанов був захоплений.

— Ви прямо-таки чарівник, чаклун, товаришу старшина!

— І ти будеш чаклуном — наберися терпіння.

Нахилившись до вуха товариша, він щось шепнув.

Тюльпанов, хвилюючись, підвівся, несміливо скомандував:

— Витязю, слухай!

Але Витязь навіть голови не повернув до молодого прикордонника.

— Слухай! Слухай! — повторив Тюльпанов.

Витязь лежав з пониклими вухами, примруживши очі. Смолярчук задоволено усміхався.

— Та хіба на таку команду відгукнеться собака, який поважає себе? Немає у вашому голосі, товаришу Тюльпанов, ні владності, ні ніжності, ні наказу, ні прохання. Лише пустий звук. Отак треба командувати, дивіться!..

Обличчя Смолярчука зробилося напруженим. — Слухай! — стримано, напівголосно наказав він. Витязь схопився, його голова з нашорошеними вухами насторожено поверталася на всі боки.

— Добре! — похвалив Смолярчук собаку. Обернувшись до Тюльпанова, додав: — Отак завжди і командуй. Витязю, відпочивай!

Собака знову ліг, зручно вмостивши голову на витягнутих лапах, не зводячи очей з інструктора. Смолярчук поторсав замшові вуха вівчарки:

— Ох звір! Чого дивишся? Причаровуєш? Ні, брате, нічого не вийде! Закінчилася наша дружба. Розумієш, закінчилася.

— Товаришу старшина, мабуть, шкода розлучатися? — спитав Тюльпанов.

— Звичайно, шкода. Але досить, відслужив своє. Незабаром скажу: прощавай, кордон! — Смолярчук подивився на Тису, на весняні виноградники, на розквітаючі сади.

Тюльпанов співчутливо мовчав. Він уже догадувався, що відбувалося в душі Смолярчука.

— Товаришу старшина, пору… порушник, — раптом зашепотів Тюльпанов.

— Порушник? Де? — Смолярчук схопився, озираючись на всі боки.

Стривожився і Витязь.

По стежці, що полого спускалася до берега Тиси, між двома рядами квітучого терну, не поспішаючи віддалялася велосипедистка в літньому платті і жакеті, з квіткою в білявому волоссі.

Смолярчук подивився дівчині вслід і всміхнувся. В його очах була неприхована ніжність.

— Нічого, їй можна порушувати прикордонну зону. Це Олена Дудар. Оленочка. Повернулася з відрядження. Два тижні була відсутньою. Звикай. Вона тричі на день з'являється на кордоні: контролює рівень води в Тисі. Між іншим, хороша дівчина. — Помовчавши, ніяковіючи, додав: — Начебто моя симпатія.

— Наречена?

— Чому наречена? Хіба я сказав?

— Про таке й казати не треба: по очах видно. А що, хіба не вгадав?

— Угадав, брате, не буду відмовлятися. Я про неї зараз вдень і вночі думаю, різні плани будую, як ми жити будемо в Сибіру, де вона працюватиме, де я.

— Самі будуєте, чи вам, товаришу старшина, і Оленочка допомагає?

— Та вона ще не в курсі справи.

Від здивування у Тюльпанова розширилися очі:

— Як це — не в курсі?

— Дуже просто: вона ще не знає про мої плани.

— Не знає, що ви з нею одружитись хочете?

— Не говорив їй про це.

Тюльпанов зареготав.

Смолярчук не нахмурився ображено, не кинув на товариша докірливий погляд, навпаки, підтримав його дружелюбною посмішкою, хоч причина сміху була йому незрозуміла. Певний у своїй правоті, він не допускав думки, що Тюльпанов сміявся над його словами, але на всякий випадок спитав:

— Ти чого хихикаєш?

— Так… — обличчя Тюльпанова стало серйозним. — Своє одруження згадав. Цілий рік, дурень, мучився: піде чи не піде за мене Таня, вартий я її чи не вартий.

— Ну, пішла?

— Аякже! У нас з нею, товаришу старшина, таке кохання! Розповісти?

— Не треба. Нецікаво про чуже кохання слухати. Про своє зараз розмовлятиму. Почекай мене тут.

Тюльпанов був розчарований тим, що йому не вдалося поговорити про молоду дружину.

— Товаришу старшина, я додатково потренуюсь, — сказав він.

— Яке це ще додаткове тренування? — здивувався Смолярчук.

— Швидкісний біг. Пам'ятаєте, ви говорили, що інструктор повинен уміти бігати, як олень? От я й хочу потренуватися, щоб не відстати від Витязя.

— Не заперечую. Тренуйтесь до мого повернення, — сказав Смолярчук, нетерпляче поглядаючи на Тису.

— Я хочу з велосипедом побігати. Можна?

Смолярчук махнув рукою: роби, мовляв, що хочеш, не до тебе зараз.

Він тугіше затягнув ремінь, поправив кашкет і попрямував до Тиси. Витязю він наказав залишатись на місці.

Олена давно припала до вподоби Смолярчукові. День за днем, тиждень за тижнем приглядався він до дівчини, але освідчитись не квапився, гадаючи, що в нього попереду багато часу. І тільки тепер, перед самою демобілізацією, він вирішив сказати Олені, що хоче одружитися з нею.

А як же вона?.. Чи згодна піти за нього? Про це Смолярчук не думав… Це питання для. нього було вирішене рік тому, коли побачив і відчув, що подобається Олені. З того часу нічого не змінилося, здавалося йому. В тому, що вона негайно погодиться стати його дружиною, він не сумнівався. Взагалі Смолярчук тепер, коли до нього прийшла велика слава, мало в собі сумнівався. Він звик вірити, що всі люди, з якими йому доводиться мати стосунки, ставляться до нього з повагою, а часто і з любов'ю. І Смолярчук немало здивувався б, якби виявив, що все складається не так, як він гадав.

По стежці, прокладеній прикордонниками і лісниками по крутояру, Смолярчук спустився до дамби, що прикривала рівнину від весняних паводків і бурхливої Тиси. В кущах, що росли на узбіччях дамби, стояв велосипед, на якому приїхала Олена. Смолярчук вирішив почекати її тут.

Закінчивши свої справи, Олена сиділа на березі Тиси, на голих ребрах розбитого човна, чорного від смоли і старості, і, затуляючи долонею від сонця очі, дивилася вгору, в небо. Велика зграя голубів, що вилетіла з своїх гнізд, зробила коло над Тисою і, не боячись, сіла на піщаній обмілині, недалечко від дівчини. Олена вийняла з кишені жменю якихось зерен, кинула голубам. Видзьобавши їх, голуби знялися і полетіли.

Коли Олена, важко дихаючи, з прозорими краплинками поту на лобі, розчервоніла від спеки, обмахуючись рожевою вицвілою косинкою, вилізла на дамбу, Смолярчук вийшов з кущів, приклав руку до козирка:

— Бажаю здоров'я, товаришу гідрограф! — він опустив руку, посміхнувся. — Здрастуй, Оленко! З приїздом!

— Здрастуй, Михайле. А я думала… що тебе вже не побачу.

— Незабаром їду. Наказ про демобілізацію вже підписаний. Мені друзі влаштовують проводи… Прийдеш до нас на заставу із своїми подругами?.. В суботу ввечері, га?

— Прийду. Обов'язково. І дівчат приведу. — Олена заспішила. — До побачення.

— Зачекай. — Він поклав руку на руль велосипеда. — Оленко, я хотів тобі сказати…

Позаду в кущах почулося шелестіння і попереджуюче кахикання. Смолярчук розгублено обернувся.

Розсунувши віття чагарника, на дамбу вийшов літній чоловік з бурим від загару і вітру обличчям, в шкіряній потертій куртці, з рушницею на плечі і сокирою за поясом. Це був Іван Васильович Дудар, батько Олени. Лукаво посміхаючись в густі обвислі вуса, він мовчки дивився на зніяковілих молодих людей.

— До побачення! — отямившись, пробурмотів Смолярчук і квапливо зник.

— Бач, який лякливий вояка! — густим басом сказав Дудар, проводжаючи прикордонника дружелюбним поглядом.

— Тату, ви наче з-під землі виросли, — засміялася Олена. — Як вас не злякаєшся?

— Ой дівчино хороша, помовчала б ти, — Іван Васильович зітхнув, вийняв пачку сигарет, закурив. — Років двадцять п'ять тому мені довелося дружити з творю покійною матір'ю, царство їй небесне. — Знявши кашкет, він перехрестився. — Розумна була дівчина, твоя маги. Всі медові мої слова уважно слухала, але… посміхнеться бувало, похитає головою: «Тільки після весілля повірю тобі, Іване, а зараз…»